Гаррі Поттер і орден Фенікса
Шрифт:
— Я думала, — сказала вона, і сльози бризнули на стіл, — я думала, ти з... з... зрозумієш! Мені треба про це поговорити! Та й т-тобі теж т-треба про це поговорити! Ти ж бачив, як це сталося, п-правда?
Це був якийсь жах. Дівчина Роджера Девіса навіть відклеїлася від нього, щоб подивитися, як ридає Чо.
— Я говорив про це, — прошепотів Гаррі, — з Роном і з Герміоною, але...
— О-о, ти говорив з Герміоною Ґрейнджер! — вереснула вона. Її обличчя блищало від сліз. Ще кілька пар перестали цілуватися й подивилися на них. — Але не хочеш поговорити
Гаррі отетеріло дивився, як Чо схопила мереживну хустинку й почала витирати своє мокре лице.
— Чо? — ледь чутно промовив він, воліючи, щоб Роджер знову почав цілувати свою білявку і та перестала на них витріщатися.
— Давай, біжи! — крикнула Чо, ридаючи в хустинку. — Навіщо було мене запрошувати, якщо ти запланував побачення з іншими дівчатами... зі скількома ти ще маєш зустрітися після Герміони?
— Це зовсім не так! — усміхнувся Гаррі, з полегкістю збагнувши н решті, що саме її так роздратувало, але негайно зрозумів, що його усмішка була недоречна.
Чо зірвалася на ноги. Усі в кав'ярні принишкли й спостерігали тепер тільки за ними.
— Колись побачимось, Гаррі, — драматичним тоном попрощалася вона і, гикаючи від плачу, кинулася до дверей. Рвучко їх відчинила і вибігла під зливу.
— Чо! — покликав Гаррі, але двері з мелодійним дзенькотом уже зачинилися за нею.
У кав'ярні запанувала мертва тиша. Усі дивилися на Гаррі. Він кинув на стіл ґалеона, струснув з волосся рожеве конфетті й побіг за Чо.
Надворі лило мов з відра, а її ніде не було видно. Він не міг зрозуміти, що сталося. Півгодини тому між ними все ж було добре.
— Ох ці жінки! — сердито пробурмотів він, чалапаючи дощовою вулицею з руками в кишенях. — Чого їй приспічило говорити про Седрика? Чому вона завжди починає такі розмови, після яких сльози з неї течуть, мов зі шланга?
Повернув праворуч, пробігся калюжами, і за пару хвилин уже заходив у "Три мітли". Знав, що Герміони там іще немає, але сподівався зустріти когось знайомого, щоб перебути час. Струснув головою, відкидаючи з очей мокре волосся, і роззирнувся. В кутку самотньо сидів сумний Геґрід.
— Здоров, Геґріде! — привітався Гаррі, протискаючись поміж столами й підтягуючи для себе стільця.
Геґрід аж підскочив і глянув на Гаррі так, ніби не впізнавав. Гаррі побачив на його обличчі два свіжі порізи й кілька нових синців.
— А, це ти, Гаррі, — впізнав нарешті Геґрід. — Усьо файно?
— Так, усе гаразд, — збрехав Гаррі, бо поруч з побитим і зажуреним Геґрідом він відчував, що не має чого жалітися. — А як ти?
— Я? — перепитав Геґрід. — Та всьо файно, Гаррі, дуже файно.
Він втупився у дно свого олов'яного кухля завбільшки з відро й зітхнув. Гаррі не знав, що йому сказати. Якийсь час вони так і сиділи мовчки. Тоді Геґрід зненацька озвався: — Маємо одну біду на двох, Гаррі, правда?
— Е-е... — завагався Гаррі.
— Так... я вже колись то казав... обидва чужаки, — велемудро закивав головою Геґрід. — І обидва сироти. Так... сироти. Він відсьорбнув з кухля величезний ковток.
— Шо то значит мати порядну родину, — вів далі Геґрід. — Мій татко був порядний. І твої мама з татом також. Якби вони й далі жили, твоє життє було б інакше, га?
— Так... мабуть, — обережно погодився Гаррі. Геґрід мав якийсь химерний настрій.
— Родина, — похмуро вів Геґрід. — Хоч би шо там казали, але кров таки має значення...
І він змахнув краплинку крові з порізу над оком.
— Геґріде, — не зміг стриматися Гаррі, — звідки беруться оці твої рани?
— Га? — здригнувся Геґрід. — Які рани?
— Оці! — показав Гаррі на Геґрідове обличчя.
— Та... Гаррі, це звичайні ґулі й синці, — ухилився від відповіді Геґрід, — така в мене робота.
Він допив свій кухоль, поставив його на стіл і підвівся.
— Ше побачимоси, Гаррі... бувай си здоровий.
І Геґрід з жалюгідним виглядом пошкандибав з шинку під зливу. Гаррі сумно дивився йому вслід. Геґрід був нещасний і щось приховував, але категорично відкидав усі спроби йому допомогти. Що відбувалося? Та не встиг Гаррі про це поміркувати, як його хтось покликав.
— Гаррі! Гаррі, сюди!
З протилежного кінця зали йому махала рукою Герміона. Він підвівся й почав пробиватися до неї крізь переповнений людьми шинок. Гаррі вже був за кілька столів од неї, коли побачив, що вона сидить не сама. З нею ділила столик найнеймовірніша, неможлива парочка — Луна Лавґуд та колишня журналістка "Щоденного віщуна" Ріта Скітер, котру Герміона ненавиділа чи не найбільше в світі.
— Ти щось рано прийшов! — посунулася Герміона, щоб він мав де сісти. — Я думала, ти будеш з Чо, сподівалася тебе тут побачити не раніше, ніж за годину!
— Чо? — миттю крутнулася на стільці Ріта й пожадливо вп'ялася очима в Гаррі. — Дівчина? Гарнісінько!
Вона схопила сумочку з крокодилячої шкіри й почала в ній нишпорити.
— Вас це не стосується, навіть якби Гаррі зустрічався з сотнею дівчат, — холодно сказала Ріті Герміона. — Тому прошу це все заховати.
Ріта, що вже витягала ядучо-зелене перо, закрила сумочку з таким виглядом, ніби її змусили ковтнути смердосоку.
— Що ви тут затіяли? — запитав Гаррі, подивившись на Ріту, Луну й Герміону.
— Наша юна старостиня саме збиралася це сказати, аж тут прийшов ти, — голосно відсьорбнула Ріта зі склянки. — Сподіваюся, мені можна з ним розмовляти? — буркнула вона Герміоні.
— Можна, — холодно відказала Герміона. Безробіття погано позначалося на Ріті. Волосся, колись ретельно закручене кучерями, тепер звисало вздовж обличчя неохайними пасмами. Яскраво-червона фарба на п'ятисантиметрових нігтях облупилася, а кілька фальшивих коштовних каменів з оправи окулярів випало. Ріта зробила ще один ковток і запитала кутиком уст: — Гаррі, а вона хоч гарненька?