Гаррі Поттер і орден Фенікса
Шрифт:
— До речі, у сварці згадували й тебе, — сказав Рон, крадькома зиркаючи на Гаррі. — Персі сказав, що єдиний доказ — це твоя розповідь, і... не знаю... він не вважає, що цього достатньо.
— Персі дуже довіряє "Щоденному віщуну", — в'їдливо зауважила Герміона, і всі ствердно кивнули.
— Про що ви говорите? — здивовано подивився на них Гаррі. Вони всі були якісь аж надміру обережні.
— Ти що... не отримував "Щоденного віщуна"? — нервово спитала Герміона.
— Отримував! — відповів Гаррі.
— А ти... уважно його читав? — стурбовано
— Ну, не все, — почав виправдовуватися Гаррі. — Адже про Волдеморта мали б писати на першій шпальті, правда?
Усі здригнулися при згадці цього імені, і Герміона квапливо повела далі:
— Мабуть, варто було читати ретельніше, бо там... е-е... твоє ім'я згадувалося по кілька разів на тиждень.
— Я мав би побачити...
— Якщо ти читав лише першу сторінку, то ні, — похитала головою Герміона. — Я не маю на увазі великі статті. Про тебе просто іноді згадували, немов про якийсь ходячий анекдот.
— Що?..
— Гиденько, правду кажучи, — ледве стримувалася Герміона. — Обсмоктування Рітиних нісенітниць.
— Але ж вона для них уже начебто не пише?
— Не пише, вона свого слова дотримала... щоправда, вибору в неї не було, — вдоволено додала Герміона. — Але вона дала поштовх тому, що там зараз діється.
— І що ж діється? — нетерпляче спитав Гаррі.
— Пам'ятаєш, вона написала, що ти постійно непритомнієш і жалієшся, що тобі болить шрам?
— Так, — відповів Гаррі. Він не міг так швидко забути писанину Ріти Скітер.
— Ну, а тепер про тебе пишуть як про особу, що сама себе , дурить, прагне уваги і корчить великого трагічного героя, — скоромовкою випалила Герміона, ніби вважала, що Гаррі буде не так прикро, якщо все це сказати поспіхом. — 3 тебе так єхидненько кепкують. Якщо йдеться про якусь надуману історію, пишуть: "Баєчка в стилі Гаррі Поттера", а якщо з кимось стається кумедна пригода, то додають: "Сподіваємось, у цієї особи не з'явиться шрам на лобі, бо тоді нас примусять її боготворити"...
— Я не хочу, щоб мене хтось боготворив... — із запалом почав Гаррі.
— Я знаю, — швиденько погодилася налякана Герміона. — Знаю, Гаррі. Бачиш, що вони роблять? Подають усе так, щоб тобі вже ніхто не вірив. Я можу закластися, що за цим стоїть Фадж. Вони хочуть, щоб прості чарівники вважали тебе дурненьким хлопчаком, таким собі посміховиськом, що вигадує різні безглузді історії, бо йому подобається бути відомим і він хоче, щоб так було завжди.
— Я цього не просив... і не хотів... Волдеморт убив моїх батьків! — аж захлинався Гаррі. — Я став відомий, бо він замордував мою родину, але не зміг убити мене! Кому потрібна така слава? Невже не зрозуміло, що краще б я...
— Ми знаємо, Гаррі, — запевнила його Джіні.
— І ще, звісно, там навіть не згадується про те, що на тебе напали дементори, — вела далі Герміона. — їм порадили не наголошувати на цьому. А це була б сенсація: некеровані дементори. Не повідомили навіть, що ти порушив Міжнародний статут про секретність. Ми думали, обов'язково напишуть: це б так гарно вписалося в образ дурника, що прагне слави. Мабуть, чекають, коли тебе виженуть, щоб потім перемити тобі кісточки... тобто, звісно, якщо тебе виженуть, — уточнила вона. — Насправді ж, якщо вони дотримуватимуться власних законів, тобі нічого не зроблять, бо тебе ні в чому не можна звинуватити.
Розмова знову повернулася до слухання справи, але Гаррі не хотів про це й згадувати. Він гарячково шукав іншої теми, але його врятували кроки: хтось піднімався по сходах.
— Овва.
Фред щосили потягнув за видовжене вухо. Знову щось гучно ляснуло, і вони разом з Джорджем зникли. За мить У Дверях з'явилася місіс Візлі.
— Збори закінчилися, можете йти на вечерю. Гаррі, усі аж вмирають, так хочуть тебе побачити. А хто підкинув під кухонні двері какобомби?
— Криволапик, — не змигнувши й оком відповіла Джіні. — Він завжди ними бавиться.
— Ага, — сказала місіс Візлі, — бо я вже було подумала на Крічера, він любить щось таке утнути. Не забувайте, в коридорі не можна галасувати. Джіні, що ти робила? У тебе брудні руки. Помий перед вечерею.
Джіні скривилася й пішла за мамою, залишивши Гаррі в кімнаті з Роном та Герміоною. Вони боязко поглядали на Гаррі, побоюючись, що тепер, коли всі пішли, він знову закотить істерику. Але Гаррі почувався присоромленим.
— Слухайте... — ніяково мовив він, але Рон захитав головою, а Герміона тихенько сказала: — Ми знали, Гаррі, що ти розгніваєшся, і зовсім на тебе не ображаємось, але зрозумій нас — ми справді намагалися переконати Дамблдора...
— Я знаю, — коротко мовив Гаррі.
Він вирішив перевести розмову на щось інше, щоб не говорити про директора, бо від самої згадки про Дамблдора все Гарріне нутро знову закипало від люті.
— Хто такий Крічер? — поцікавився він.
— Ельф-домовик, він тут мешкає, — відповів Рон. — Псих. Я ще такого не бачив.
Герміона відразу спохмурніла.
— Ніякий він не псих, Роне.
— Він мріє про одне: щоб його дурну голову відрізали й почепили на тарілку, як було з його матір'ю, — роздратовано випалив Рон. — Це що, нормально, Герміоно?
— Ну... це ж не його провина, що він трохи дивакуватий. — Герміона ще й досі носиться зі своєю "сечею", — закотив очі Рон.
— Це не сеча, а ССЕЧА! — обурилася Герміона. — Спілка Сприяння Ельфам-Чорноробам Англії. І не я одна така, Дамблдор теж каже, що до Крічера треба ставитися поблажливо.
— Так, так, — скривився Рон. — Ходім, бо я голодний як вовк.
Він перший вийшов на сходи, та щойно вони почали спускатися донизу..
— Чекайте! — видихнув Рон, зупиняючи рукою Гаррі й Герміону. — Вони й досі в коридорі, може, щось почуємо...