Гаррі Поттер і орден Фенікса
Шрифт:
— Я прийшов разом з нею, — відповів Дамблдор. — Вона чекає за дверима. Мені?..
— Ні... Візлі, сходи по неї, — гаркнув йому Фадж, і Персі зірвався на ноги, збіг кам'яними сходами з суддівського підвищення і промчав повз Дамблдора й Гаррі, навіть не глянувши на них.
За мить Персі повернувся у супроводі місіс Фіґ. Вона здавалася наляканою і ще божевільнішою, ніж завжди. Гаррі волів би, щоб вона не взувала своїх сукняних домашніх капців.
Дамблдор підвівся і запропонував місіс Фіґ своє крісло, а собі вичаклував ще одне.
— Ім'я
— Арабела Дорін Фіґ, — відповіла вона тремтячим голосом
— І хто ж ви така? — знудьговано й пихато поцікавився Фадж.
— Я мешкаю у Літл-Вінґіні, неподалік від Гаррі Поттера, пояснила місіс Фіґ.
— У нас нема інформації про те, що у Літл-Вінґіні живе ще якийсь чарівник або чаклунка, окрім самого Гаррі Поттера, — втрутилася мадам Боунз. — А ми за цим дуже ретельно стежимо, з огляду на... минулі події.
— Я сквибка, — пояснила місіс Фіґ. — Тому мене й не зареєстрували.
— Кажете, сквибка? — пильно оглянув її Фадж. — Ми це перевіримо. Залишите відомості про ваш родовід моєму помічникові Візлі. До речі, а сквиби можуть бачити дементорів? — поцікавився він, озираючись на інших членів суду.
— Авжеж, можуть! — обурилася місіс Фіґ.
Фадж знову подивився на неї, здивовано вигнувши брови. — Дуже добре, — погодився він зверхньо. — Ну і що ви нам розкажете?
— Увечері другого серпня, десь біля дев'ятої, я пішла купити котячих харчів у крамничці наприкінці провулку Гліциній, — заторохкотіла місіс Фіґ так, наче вивчила свою промову напам'ять, — і тут почула якийсь галас у переході між алеєю Магнолій і провулком Гліциній. Підійшовши до переходу, я побачила двох дементорів, що бігли...
— Бігли? — різко перепитала мадам Боунз. — Дементори не бігають, а пересуваються.
— Я це й мала на увазі, — хутко виправилася місіс Фіґ, а її зморшкуваті щоки вкрилися рожевими плямами, — пересувалися переходом до якихось двох хлопців.
— Які вони були на вигляд? — спитала мадам Боунз, примруживши око так, що краєчок монокля загубився десь між зморшками.
— Ну, один був дуже тілистий, а другий худенький...
— Та ні, — нетерпляче урвала її мадам Боунз. — Дементори... опишіть їх.
— Ага, — мовила місіс Фіґ, а рожеві плями з'явилися навіть на шиї. — Вони були великі. Великі і в плащах.
Гаррі відчув, як у грудях йому похололо. Хоч би що розповідала місіс Фіґ, для нього це звучало так, ніби вона, щонайбільше, бачила лише зображення дементора, та жоден малюнок не спроможний передати суть цих істот — те, як вони моторошно рухаються, зависаючи над землею, їхній гнилий сморід чи те, з яким жахливим хрипом вони засмоктують повітря...
У другому ряду кремезний чарівник з великими чорними вусами нахилився до своєї сусідки, кучерявої чаклунки, і щось зашепотів їй на вухо. Вона кивнула й глузливо посміхнулася.
— Великі і в плащах, — холодно повторила мадам Боунз, а Фадж зневажливо пирхнув. — Розумію. Ще щось?
— Так, — сказала місіс Фіґ. — Я їх відчула. Стало дуже холодно, а це, прошу запам'ятати, був дуже теплий літній вечір. І я відчула... ніби цілий світ позбувся радості... і ще я пригадала... таке жахіття... її голос затремтів і стих.
Очі мадам Боунз трохи округлилися. Гаррі побачив під її бровою червоні сліди від монокля.
— І що робили дементори? — спитала вона, і Гаррі відчув надію.
— Вони напали на хлопців, — почала говорити місіс Фіґ зміцнілим і впевненішим голосом, а з її обличчя пощезали рожеві плями. — Один хлопець упав. Другий задкував, намагаючись відігнати дементора. То був Гаррі. Перші два рази він спромігся тільки на сріблясту пару. З третьої спроби він вичаклував патронуса, котрий напав на першого Дементора, а потім за Гарріним наказом відігнав і другого від його двоюрідного брата. І... отак усе було, — затинаючись, закінчила місіс Фіґ.
Мадам Боунз мовчки втупилася у місіс Фіґ. Фадж на неї взагалі не дивився, а перебирав свої пергаменти. Нарешті він підняв очі й доволі агресивно спитав: "Оце таке ви бачили?"
— Так усе й було, — повторила місіс Фіґ.
— Чудово, — буркнув Фадж. — Можете йти.
Місіс Фіґ злякано перевела погляд з Фаджа на Дамблдора, тоді встала й почовгала до дверей. Гаррі чув, як вони гупнули і зачинилися.
— Не надто переконливе свідчення, — пихато підсумував Фадж.
— Ну, не знаю, — засумнівалася мадам Боунз. — Вона дуже точно описала все, що буває, коли нападають дементори. І я не розумію, чого б вона все це розповідала, якби їх там не було.
— Щоб дементори заблукали в маґлівському передмісті й випадково натрапили там на чарівника? — пирхнув Фадж. — Ймовірність такої події дуже мізерна. Навіть Беґмен, і той би на це не поставив...
— Не думаю, що хтось з нас повірив, ніби дементори опинилися там випадково, — безтурботно озвався Дамблдор.
Відьма, що сиділа праворуч від Фаджа, ховаючи обличчя в тіні, засовалася на місці, але решта мовчки завмерла.
— І що це має означати? — крижаним голосом поцікавився Фадж.
— А те, що їм, на мою думку, наказали туди прибути, — пояснив Дамблдор.
— Гадаю, це було б зафіксовано, якби хтось наказав парочці дементорів прогулятися по Літл-Вінґіну! — гарикнув Фадж.
— Не обов'язково, якщо тепер дементорам наказує не Міністерство магії, а хтось інший, — спокійно заперечив Дамблдор. — Я, Корнеліусе, вже ділився з тобою своїми міркуваннями з цього приводу.
— Ділився, — владно промовив Фадж, — і я, Дамблдоре, маю всі підстави вважати твої міркування звичайною нісенітницею. Дементори залишаються на своєму місці в Азкабані, виконуючи все, що ми від них вимагаємо.