Гаррі Поттер і в'язень Азкабану

Ролiнг Дж. К.

— Гедвіґо, — понуро мовив він, — тобі треба на тиждень зникнути. Лети з Еролою. Я напишу Ронові записку і все поясню. І не дивися на мене так, — великі бурштинові очі Гедвіґи були сповнені докору, — це не моя вина. Лише так я можу отримати дозвіл відвідувати Гоґсмід разом з Роном та Герміоною.

Через десять хвилин Ерола з Гедвіґою (до лапи якої була прив'язана записка для Рона) випурхнули з вікна й розтанули в небі, а засмучений Гаррі заховав у шафу порожню клітку.

Але довго сумувати йому ніхто не дав. Уже наступної миті заволала

тітка Петунія, щоб Гаррі спускався донизу й готувався зустрічати гостю.

— Та зроби щось зі своїми патлами! — гарикнула вона, тільки-но він зійшов у коридор.

Гаррі не бачив жодного сенсу в пригладжуванні свого волосся, адже тітці Петунії подобалося його шпетити, отже, що неохайніший він матиме вигляд, то щасливішою буде тітка.

Невдовзі захрустів гравій під колесами дядькової машини, що заднім ходом заїжджала в подвір'я, тоді гримнули дверцята, і на стежці почулися кроки.

— Відчиняй двері! — засичала на Гаррі тітка Петунія.

Гаррі приречено потяг за дверну ручку.

На порозі стояла тітонька Мардж. Вона була дуже схожа на дядька Вернона — велика, огрядна, з буряковим обличчям, і навіть мала вуса, щоправда, не такі пишні, як у брата. В одній руці вона тримала величезну валізу, а з-під другої визирав старий і непривітний бульдог.

— А де мій Дадик? — заволала тітонька Мардж. — Де мій племінничок?

Дадлі перевальцем вийшов у коридор. Його прилизане біляве волосся обліпило гладку голову, а метелик ледь виднівся з-під численних підборідь. Тітонька Мардж пожбурила валізу просто Гаррі в живіт, міцно пригорнула Дадлі однією рукою і гучно цмокнула його в щоку.

Гаррі чудово знав, що Дадлі терпить обійми тітоньки Мардж тільки тому, що отримує за це винагороду. І справді, коли вона його відпустила, Дадлі стискав у дебелому кулаці хрустку двадцятифунтову купюру.

— Петуніє! — верескнула тітонька Мардж, проминаючи Гаррі, наче якийсь вішак. Тітонька Мардж і тітка Петунія поцілувалися, чи, радше, тітонька Мардж лупнула своєю масивною щелепою кістляву щоку тітки Петунії.

Тут увійшов дядько Вернон і з радісною усмішкою зачинив за собою двері.

— Мардж, чаю? — запитав він. — А що дати Ріперу?

— Ріпер може посьорбати чаю з мого блюдечка, — відповіла тітонька Мардж.

Усі зайшли на кухню, а Гаррі лишився в коридорі разом з валізою. Проте він не шкодував, він був згоден на все, аби тільки не лишатися з тітонькою Мардж, тому почав якомога повільніше штовхати валізу сходами нагору до вільної спальні.

Коли він повернувся на кухню, тітонька Мардж частувалася чаєм і фруктовим пирогом, а Ріпер гучно хлебтав щось у кутку. Гаррі бачив, як кривилася тітка Петунія, коли бризки чаю та слини потрапляли на її чисту підлогу. Тітка Петунія ненавиділа тварин.

— Мардж, а хто пильнує за рештою псів? — поцікавився дядько Вернон.

— А, ними опікується полковник Фабстер, — озвалася тітонька Мардж. — Він зараз у відставці, йому добре мати хоч якусь роботу. Але бідолаху Ріпера я не могла залишити. Він без мене просто марніє.

— Коли Гаррі сів, Ріпер почав гарчати. І тут тітонька Мардж уперше зауважила Гаррі.

— Ну! — крекнула вона. — Ти ще й досі тут?

— Так, — відповів Гаррі.

— Що за невдячний тон, — гримнула тітонька Мардж. — Петунія з Верноном надто добрі, що утримують тебе. Я б цього не робила. Якби тебе підкинули до мене, ти б негайно опинився в притулку для сиріт.

Гаррі поривався сказати, що волів би краще жити в сиротинці, аніж з Дурслями, але згадка про Гоґсмід його зупинила. Він силувано усміхнувся.

— Нема чого шкіритися! — крикнула тітонька Мардж. — Бачу, ти анітрохи не змінився на краще, відколи я тебе бачила. Я думала, що в школі тебе навчать гарних манер!

Вона сьорбнула чаю, витерла вуса і запитала:

— То куди ти віддав його, Верноне?

— До святого Брута, — відразу відповів дядько Вернон. — Це найкращий заклад для безнадійних дітей.

— Ясно, — сказала тітонька Мардж. — А чи вас там карають ціпком? — рявкнула вона до Гаррі через увесь стіл.

— Е-е...

Дядько Вернон непомітно кивнув.

— Так, — відповів Гаррі. Тоді відчув, що треба зробити це переконливіше, й додав:

— Постійно.

— Чудово, — зраділа тітонька Мардж. — Мене просто бісять усі ці наївні балачки: мовляв, не треба бити тих, хто цього заслужив. Добрячий прочухан допомагає в дев'яносто дев'яти випадках зі ста. А тебе часто лупцювали?

— Ну-у... так, — відповів Гаррі, — безліч разів.

Тітонька Мардж звузила очі.

— Мені й далі не подобається твій тон, хлопче, — сказала вона. — Якщо ти так недбало про це говориш, то тебе ще мало б'ють. Петуніє, я б написала їм на твоєму місці. І підкресли, що цього хлопчиська можна карати сильніше.

Мабуть, дядько Вернон злякався, що Гаррі може забути про їхню угоду, бо раптом змінив тему.

— Мардж, а ти чула вранці новини? Про того в'язня, що втік?

*

Тітонька Мардж почала потроху освоюватися, а Гаррі піймав себе на думці, що мало не сумує за життям без неї в будинку номер чотири. Дядько Вернон і тітка Петунія зазвичай воліли, щоб Гаррі не плутався під ногами, і Гаррі це лише тішило. А ось тітонька Мардж — навпаки — хотіла, щоб Гаррі був під її постійним наглядом, бо тоді вона могла допікати йому своїми виховними заморочками. їй подобалося порівнювати Гаррі з Дадлі, а найбільшу насолоду вона отримувала тоді, коли купувала Дадлі дорогі дарунки, одночасно позираючи на Гаррі, мовби під'юджувала його запитати, чому не дісталося дарунків і йому. Ще вона полюбляла всілякі гидкі натяки на Гарріне походження.

— Це не твоя вина, Верноне, що хлопчисько став отаким, — мовила вона за обідом на третій день свого візиту. — Якщо кров гнила, то нічого не вдієш.

Гаррі намагався зосередитися на їжі, але руки його тремтіли, а обличчя пашіло від гніву. "Пам'ятай про дозвіл, — нагадав він сам собі. — Думай про Гоґсмід... Нічого не кажи... Не піднімай..."

Тітонька Мардж піднесла келих з вином.

— Є основне правило в розведенні тварин, — сказала вона. — Його добре видно на прикладі собак. Якщо сучка неповноцінна, неповноцінним буде і цу..