Ги-ги-и
Шрифт:
– Чи ви маєте, пане Штунда, якесь прохання, яке б я міг задовольнити?
– Чому нє? Маю.
Всі лікарі відразу насторожилися і перезирнулися, а дідок вів далі:
– Просив би-м пана бурґомістра, аби прислали нам синьо-жовті прапори. Бо коли яке свято, то в цілому місті вивішують прапори, тільки в нашім Кульпаркові не вивішують. Та й щоби мене настановили головним прапороносцем на всю лікарню.
Бурґомістр змахнув сльозу і потис дідові руку.
– Ви є щирий українець. Якби всі українці були такими вар’ятами, як ви, пане Штунда, Україна вже була
– Ні, пане бурґомістр. Тут мені добре. Годують, обпирають. А вдома я навіть радіва не маю, аби Верховну Раду слухати.
Готовність бурґомістра посприяти, щоб із божевільні виписали, мене зацікавила. Я збагнув, що такого шансу пропускати не можна, і, ставши на крісло, почав у повен голос співати національний гімн. Гості й лікарі від несподіванки отетеріли і зробили мудрі пики. Інтелігентна частина вар’ятів підвелася і з острахом ворушила губами. Решта завмерла, увібравши голови в плечі. Один ідіот пустив з переляку під крісло струмочок. Пан бурґомістр світився блаженною усмішкою. Я відспівав цілий гімн від початку до кінця з додатком ще кількох маловідомих куплетів. Коли оплески вляглися, я спитав:
– Пане бурґомістр, чи багато ви зустрічали нормальних людей, котрі здатні були б відспівати весь гімн без жодної помилки?
– М-м-м… таких, що знають геть увесь гімн, дуже мало.
– А скільки, ви гадаєте, назбирається цих унікумів на цілу Україну?
Бурґомістр замислився.
– Може, з десяток.
– О! Видите! І один із цих вибраних перебуває в божевільні! – патетично виголосив я. – Спитайте мене, за що!
– За що? – слухняно спитав пан бурґомістр.
– За те тільки, що мене було запідозрено в скоєнні злочинів, котрих ніхто не зумів довести.
– Це правда? – звернувся він до лікарів.
– Хворий потрапив до нас після черепно-мозкової травми і два місяці перебував у стані важкого психічного розладу, їв лише з рук, мимрив щось нерозбірливе. Єдиною ознакою, що це мисляча істота, було те, що він справно просився в туалет і не обминав жодної можливості задирати халати санітарок. Але останнього місяця відбулися значні зміни. Хворий практично вже нічим не відрізняється від нормальних людей, що позитивно свідчить про розквіт психіатрії на місцях, – виголосив головний лікар.
– Браво! – захоплено вигукнув бурґомістр. – Але навіщо ж його досі тримають у лікарні?
– Річ у тому, що його було звинувачено в жахливих злочинах. Він та його родина провадили кнайпу, в якій годували постояльців різним свинством, від чого ті давали дуба, а потім їх переробляли на шинки, сальцесони, шпондерки, кишки і таке інше. Однак, оскільки вся родина, крім нього, загинула під час штурму їхньої кнайпи муніципалами, а речові докази разом із кнайпою згоріли, то все це зосталося на стадії підозри.
Пан бурґомістр уважно подивився на мене.
– Важко повірити, що людина з таким інтелігентним виглядом могла творити щось подібне. Скажіть, чи вважаєте ви себе здоровим?
– Так. Тутешні лікарі творять дива. Шкода, що в Україні так мало знають про наш Кульпарків.
– І чим ви займетесь, коли покинете ці стіни?
– Я мрію вступити до медичного інституту, вивчитися на психіатра і повернутися назад на Кульпарків, щоб якнайбільше вар’ятів стало щирими патріотами нашої Вітчизни!
Цими словами я викликав сльози розчулення у цілої депутації. А той прибацаний, що нацюняв на підлогу, заліз під стіл і став витирати сліди свого гріха книжкою «Хімія в побуті».
– Панове! – звернувся бурґомістр до лікарів. – Саме таких людей потребує наша багатостраждальна ненька!
І потиснув мені руку.
Санітарки тулили мокрі хустинки до носа і кліпали очима.
Після цього пан бурґомістр обвів радісним поглядом усіх присутніх вар’ятів і сказав ще раз:
– Панове! – Так до нас ще ніхто не звертався. – Панове! Наближається вирішальний день: бути чи не бути нашій неньці Україні. І день цей настане післязавтра. В неділю весь свідомий народ у єдиному пориві кине свій голос за своїх обранців. Усі на вибори! – таким є гасло кожного патріота, і я звертаюся до вас, тих, хто волею долі вирваний із щоденного виру життя. Ви все ще залишаєтеся громадянами України, а тому повинні виконати свій священний обов’язок. У неділю сюди приїде телебачення і зарубіжні спостерігачі. Вам надається висока честь відкрити в себе виборчу дільницю.
Оця промова дещо ошелешила лікарів.
– Знаєте, пане бурґомістр, – сказав головний лікар, – у нас тут ніколи дільниці не було… Ми для цього не маємо жодних умов.
– А це тому, що раніше їх за людей не мали! – радісно проголосив бурґомістр. – А я в них вірю, як у самого себе. Нинішній і завтрашній день можете з успіхом присвятити впорядкуванню дільниці. Слава Україні! – гукнув він на прощання і покинув нас.
Відпровадивши гостей, стурбовані лікарі повернулися до читальні:
– Всі хворі вільні, крім вас, пане Штунда, і вас, – тицьнув у мене пальцем головний, а за хвилю продовжив: – Маємо неабияку проблему. Наша лічниця якось не пристосована для святкових подій. Мусимо подумати, як її оздобити.
– Тепер така хвиля по цілій Галичині, щоби ставити всюди пам’ятники і вішати портрети, – сказав пан Гольцман, спеціаліст з жіночих хворіб. Недавно він запустив козацькі вуса і почав учити українську мову. – А ми мусимо бути на хвилі, інакше нас змиє…
– Воно то так, – зітхнув головний, – але в нашому закладі будь-який портрет виглядатиме, як насміх. Повісимо Шевченка – прийде УНСО і наб’є нам писки, повісимо Хмельницького – те саме нам зробить УНА.
– Треба когось не такого значного вішати, – сказав доктор Філюсь. – Може Марка Вовчка?
– Ой, ні! – скрикнув головний. – Тоді будемо мати справу з Союзом Українок.
– Певно ліпше б якогось політичного діяча повісити, – сказав я.
– І щоби був трохи пришелепуватий, – доповнив Штунда. – Бо інакше не буде сюди пасувати.
Тоді всі почали думати, хто в нас трохи вар’ят, а трохи політик.
– Мені здається, що таких дуже багато, і можна сміливо замовляти цілу галерею, – сказав головний.