Глибинний шлях
Шрифт:
— Скільки тривоги приносить несподіваний нічний гість, — сказала на прощання Ліда.
— Це ви про кого? — спитав я. — Про нього, — думаючи про злодія, — чи про мене?
— Хай буде про вас, — посміхнулась вона, ледве ворухнувши пухлими дитячими губами і повівши очима на мій мокрий піджак.
Ліда зникла за дверима спальні, а Станіслав одвів мене до кабінету і показав на широку канапу.
— Влаштовуйся, як сам знаєш. У канапі знайдеш свіжу білизну, подушку й ковдру. Це в мене спеціально для гостей.
— Твоя сестра одружена? — спитав я.
— Ач який цікавий… Ні. Але тут є один лікар. Барабаш. Молодий, проте тямущий хлопчина.
Станіслав вийшов, а я, уклавшись на канапі, спробував заснути. Але це вдалося не одразу. Подія із злодієм збентежила мене. Згадав Ліду. Було приємно думати про неї. Пригадував її розповідь і… раптом звівся. Спало на думку, що я вже чув її голос. Це ж голос жінки, яку я зустрів два тижні тому вночі над морем в супроводі якогось чоловіка! Певності цього я, правда, не мав. Та думка, що доля звела мене з власницею знайденої мною сумочки, довго не давала мені заснути… З ким вона тоді була? Хто цей лікар, про якого згадував Станіслав? Може, він автор того листа, який зберігається в мене? А може, все-таки то була не Ліда? Гм… В сумочці лежала хустинка з ініціалами “Л. Ш.” Так, то, безперечно, була Ліда Шелемеха. Я ще не бачив лікаря Барабаша, але в глибині душі ворухнулися ревнощі. Одне з двох: або Барабаш автор листа, або вір той, хто гуляв тоді з нею над морем і кому вона не дозволила їхати разом з нею. Коли це той, другий… Навряд чи він міг розраховувати на великий успіх.
Отже, я знайшов Снігову королеву невідомого мені юнака. Така могла причарувати не одного. Передо мною постало питання: чи повертати цій дівчині сумочку і того листа? Насамперед треба буде переконатися, що це справді вона…
З цими думками я заснув лише на світанку.
ЗАПРОШЕННЯ
Другого дня новий співробітник “Зорі” прокинувся після полудня.
Із стін кабінету на мене глянули портрети Віллі Поста та Сігізмунда Леваневського і карта земних півкуль. За склом високих полиць стояли численні книги. Мою увагу привернуло, що в цій великій кімнаті було два письмових столи, поставлених один до одного, кожен із своєю лампою та прибором. Наче тут працювали двоє людей. Учора, поспішаючи лягти, я не звернув на це уваги.
Поки одягався, рипнули двері, і почувся голос Станіслава:
— Не спиш?
— Ні. Здається, час вставати, га?
— Ще б пак! — сказав хазяїн, заходячи до кімнати й посміхаючись.
— Ну що, вночі несподівані гості більше не з’являлися?
— З мене й одного досить. Коли б ми вчасно не наспіли, то, мабуть, плакали б деякі речі. Хоча, що б він особливо цінного міг винести відціля?
— Мабуть, він саме до твого письмового стола добирався, коли ми зайшли.
— Там-то цінне є, тільки не для нього. Грошей я в столі не держу, золотих годинників теж. А мої розрахунки йому не потрібні. Лідині папери теж. — Станіслав показав на один із столів. — Це її. Я ж дома буваю не часто, так що в нас кабінет на двох. Поки що миримось… Ну, давай умиватися, а то я вже хочу снідати.
Під час сніданку Станіслав частував мене холодними закусками та чаєм з вином, запевняючи, що це найкращий напій для шлунка ранком після банкету. Я ждав, що з нами снідатиме і Ліда. Але вона не показувалась. Так і не впоравшись з своєю цікавістю, я спитав:
— Де ж твоя сестра?
— Ліда на роботі. Не всі ж працюють спеціальними кореспондентами, щоб вільно поводиться з своїм часом.
— А ти?
— Я ж у відпустці, хіба не казав?
— Так, так. І їдеш на дачу до дружини й батьків?
— Хотів би сьогодні, та не знаю. Мабуть, завтра доведеться.
— А чому сестру з собою не береш?
— Вона недавно повернулась з відпустки. В Криму була. Тепер у неї багато роботи.
— Де вона працює?
— У академіка Саклатвали. В лабораторії металів.
— Вона будівництвом займається?
— Не зовсім так. Вона фізико-хімік. Спеціалізувалася на вивченні різних металів. Ну, а метали — будівельний матеріал. Вона ж і мені допомогла. Мій літак і його мотор збудовано з нових матеріалів. Розповідати тобі про них я не буду, бо це військова таємниця, але вони — значний крок вперед для нашої авіації.
— Цікаво.
— Безперечно. Зараз я думаю відпочити місяця півтора, а там займусь знов цим літаком. Мені думається, що коли інженери допоможуть, то наступної весни я перекрию свій рекорд не менш як хвилин на сорок п’ять.
Після сніданку, розпрощавшись з Шелемехою, я поїхав до редакції домовитися про свої перші завдання.
Черняка застав трохи кислим. Він признався, що не виспався після вчорашнього вечора.
— Ти на кілька днів затримайся у нас. Підождемо, що там з’ясується з проектом Макаренка. А поки що ось тобі цікава тема. Візьми яку-небудь з лабораторій науково-дослідного інституту будівельних матеріалів та будівельної техніки.
— Це академіка Саклатвали?
— Так. Він керує цим інститутом.
— Я охоче взяв би лабораторію металів.
— Не заперечую. Приготуй папірець від редакції, я підпишу, і рушай туди.
Я поспішив до друкарської машинки. Там мене побачив Догадов, приязно привітався, як із давнім знайомим, і сповістив, що бачив листа на моє ім’я, якого тільки-но приніс до редакції листоноша. Догадов зараз же побіг у кімнату до секретаря і приніс відтіля листа. В конверті було запрошення від професора Довгалюка відвідати його сьогодні ввечері, бо саме сьогодні до нього збираються кілька друзів на склянку чаю.
— Дуже вам вдячний, — подякував я Догадову. — Це запрошення на вечір фантазії.
— Що то за вечір? — зацікавився він.
Коли я пояснив йому, він почав просити взяти його з собою. Я радий був би задовольнити прохання, але не знав, як подивиться на це професор.
— Знаєте що, — сказав я своєму колезі, — я дзенькну телефоном до Шелемехи і спитаю, чи це зручно. Краща буде, якщо він вас приведе туди. Я ж бо людина зовсім нова і, мабуть, не цікава для Довгалюка.
Догадов погодився. Скориставшись телефоном, що стояв біля мене, я за хвилину розмовляв із Станіславом. Льотчик відповів, що приводити нового гостя до професора справа делікатна. Він не хоче зловживати своєю настирливістю, але обіцяв поговорити з Аркадієм Михайловичем, щоб той запросив Догадова на один із наступних вечорів.
— А чому це так несподівано? — спитав я Станіслава. — Учора ж професор нічого не говорив.
— Він сьогодні дзвонив мені, тільки-но ти пішов, і просив обов’язково відвідати його ввечері. Це, власне, заради моєї недостойної персони, бо завтра я все ж таки їду.
— А хто там іще буде?
— Не знаю. Ти, я, Ліда, а хто ще-невідомо. Тільки не спізнюйся, професор цього не любить.
— Гаразд.
І я повісив трубку.
— Ну що? — спитав Догадов.
Я переказав йому пояснення І обіцянку Шелемехи.