Голодні ігри

Коли я прокинулася, місце біля мене було холодне. Пальці інстинктивно потягнулися вперед, шукаючи тепла, яке завжди випромінювало тільце Прим, але не намацали нічого, крім цупкого жорсткого покри­вала, недбало кинутого на ліжко. Мабуть, сестричці на­снився кошмар, і вона перекочувала в постіль до матері. Ну звісно, вона так і вчинила! Адже сьогодні Жнива.

Я підперла голову долонею. У спальні було достатньо світла, щоб усе розгледіти. Моя маленька сестричка Прим лягла на бочок і скрутилася калачиком, ставши схожою на кокон, а її щічка міцно притиснулася до маминої. Мати здавалася молодшою уві сні: вона й зараз

на вигляд була страшенно виснажена, але принаймні не цілковито вичавлена. А от обличчя Прим було свіженьке, наче крапля дощу, і таке ж миленьке, мов примула, на честь якої її назвали. Колись матір також була дуже вродливою. В усякому разі так кажуть.

Обіч Прим, охороняючи її, сидить найпотворніший у світі кіт. Ніс його приплюснутий, піввуха бракує, а очі мають барву гнилого кабачка. Прим назвала його Денді, наполягаючи на тому, що шубка в нього не брудно-жовта, а золотиста й франтувата. Він ненавидить мене. При­наймні не довіряє. Хоча збігло вже чимало води, гадаю, він досі пам’ятає, як я намагалася втопити його у відрі, коли сестра принесла додому кощаве котеня з роз­дутим від і глистів черевом, у якого на додачу ще й хутро кишіло блохами. А зрештою, останнє, що мені було потрібно, — це зайвий рот, який просить їсти. Але Прим так благала, вона навіть плакала — тож я не змогла їй відмовити. Проте склалося все добре. Мама вивела пара­зитів, а кіт виявився природженим мисливцем на мишей. Він ловить навіть поодиноких щурів. Іноді, коли я білую здобич, то підгодовую його тельбухами. Тепер він хоча б не шипить на мене.

Я ділюся тельбухами. Він більше не шипить. Це єдині можливі між нами стосунки, які аж ніяк не назвеш любов’ю.

Я посиділа трохи на краю ліжка, звісивши ноги долі, а тоді ковзнула у свої мисливські черевики з м’якої шкіри, яка уже давно набрала форми моїх підошов. Тоді натяг­нула штани, сорочку, заховала свою довгу темну косу під кашкет і міцно стиснула в руці торбу для харчів. На столі під дерев’яною мисчиною (а це єдиний спосіб захисти­тися від голодних щурів і котів) лежав апетитний шматок козячого сиру, загорнутий у листя базиліка. Подарунок від Прим на честь Жнив. Заховавши сир до кишені, я обережно вислизнула з кімнати.

Наш район Округу 12, який у народі прозвали Скибою, зазвичай переповнений шахтарями, які саме в цю годину поспішають на ранкову зміну. І чоловіки, і жінки — всі з низько опущеними плечима, опухлими суглобами, більшість із них уже давно не вичищають вугільної пилюки з-під обламаних нігтів і не намага­ються вимити її зі зморщок на виснажених обличчях із запалими щоками. Але сьогодні темні, вкриті шлаком вулиці порожні, а віконниці на приземкуватих сірих будиночках затулені. Жнива розпочнуться не швидше ніж о другій. Можна ще трохи поспати. Якщо вдасться, звісно.

Наша хата стоїть на околиці Скиби. Тож мені до­статньо минути кілька хвірток, щоб опинитися на бруд­ному полі, яке зветься Левада. На межі з Левадою височіє залізний паркан-сітка, увінчаний колючим дротом, — власне, він оточує весь наш Округ 12. Теоретично дріт має перебувати під напругою двадцять чотири години на добу для того, щоб стримувати хижаків — зграї диких собак, поодиноких пум і ведмедів, які навіюють страх на жителів округу. Та оскільки електроенергією нас забез­печують по дві-три години щовечора, то зазвичай тор­катися паркана можна цілком спокійно. Проте я завжди нашорошую вуха і якусь мить дослухаюся, чи не долине бува дзижчання, що означатиме: дріт справді під напругою. От зараз, наприклад, він мовчазний мов камінь. Розлогі кущі заступили мене, і я, плазуючи на животі, прослизнула крізь невелику щілину, яку розвідала кілька років тому. У паркані є й інші пристойні щілини, але ця так близько від дому, що я майже завжди вислизаю в ліс крізь неї.

Опинившись поміж дерев, я одразу ж витягнула з по­рожнистої колоди лук і сагайдак зі стрілами. Паркан — байдуже, під напругою чи ні, — а таки стримує хижаків за межами Округу 12. А от у лісі вони почуваються як удома, а ще слід пам’ятати про отруйних змій, ска­жених тварин і на додачу — про відсутність

протоп­таної стежки. Проте в лісі багато їжі, треба тільки знати, як її знайти. Мій батько знав і трохи навчив мене, перш ніж його розірвало на шматки під час вибуху в копальні. Не було що ховати, останків не залишилося. Тоді мені виповнилося одинадцять. Минуло вже п’ять років, а я досі кричу вві сні, благаючи його тікати...

І хоча пробиратися в ліс заборонено і за браконьєр­ство можна отримати найсуворіше покарання, чимало людей зважилися б на це, якби мали зброю. Та більшість із них недостатньо відважні й не стали б ризикувати, маючи в руках тільки ніж. Мій лук — справжній раритет, один із тих, що були змайстровані ще моїм батьком, — я надійно заховала всі луки в лісі, обачно загорнувши їх у водонепроникну тканину. Батько міг би непогано заробляти, продаючи луки, але якби про це стало відомо владі, його б публічно стратили, звинувативши у підбу­рюванні до перевороту. За браконьєрство також можна отримати смертний вирок, проте більшість миротворців заплющують очі на те, що дехто з нас полює, адже вони так само хочуть свіжого м’яса, як і всі інші. Власне, вони — наші найкращі клієнти. Проте м’ясо — це одне, а от поширювати зброю на Скибі ніхто б ніколи не до­зволив.

Максимум, чого можна очікувати від мешканців нашого району, — це вилазки в ліс восени по парочку стиглих яблук. Але ніхто ніколи не відходить далеко від Левади. Завжди тримаються близько до паркану, щоб за перших ознак небезпеки одразу ж утекти в наш без­печний Округ 12.

— Округ 12. Місце, де ви можете безпечно здохнути з голоду, — пробурмотіла я. А тоді швидко озирнулася. Навіть тут, бозна-де, діймає страх, що хтось тебе під­слухає.

Коли я була молодшою, то бовкала всілякі дурниці про Округ 12, чим до смерті лякала матір: я розводилася про людей, які керують нашим життям із Капітолія — далекої столиці нашої країни, Панему. Врешті-решт я збагнула, що це не приведе ні до чого хорошого, а тільки завдасть зайвих клопотів. Тож я навчилася тримати язика на при­поні й надавати своєму обличчю байдужого виразу, щоб ніхто ніколи не здогадався, про що я думаю. В школі я поводжуся непримітно. В публічних місцях розмовляю ввічливо і зовсім мало. Хіба що зроню кілька слів про свою торгівлю на Горні — чорному ринку, де я заробляю майже всі свої гроші. Навіть удома, де я почуваюся на­багато вільніше, я уникаю небезпечних тем. Таких як Жнива, або нестача їжі, або Голодні ігри. Прим може повторити мої слова деінде — і що тоді з нами станеться?

У лісі на мене чекала єдина людина, з якою я могла бути сама собою. Гейл. Я відчула, як сторожкий вираз зникає з мого обличчя, я почала рухатися швидше, деру­чись на пагорб до нашого місця — скелястого виступу, що впирається в галявину. Зарості ягідних кущів за­хищають його від людського ока. Варто уявити, як Гейл чекає на мене там, і на обличчі сама по собі з’являється усмішка. Якось Гейл сказав, що я ніколи не сміюся, тільки в лісі...

— Привіт, Катніп, — мовив Гейл.

Насправді мене звати Катніс, та коли ми познайо­милися, я вимовила своє ім’я так тихо, що він не розчув і почав звертатися до мене Катніп — так у нас нази­вають котовник, від якого дуріють коти. А тоді ще якась скажена рись причепилася до мене на полюванні й ходила назирці, сподіваючись, що і їй щось перепаде. Так до мене й причепилося це прізвисько. Зрештою мені довелося вбити рись, позаяк вона відлякувала всю дичину. Мені було її майже шкода, непогане було з неї товариство. Проте я вторгувала гідну ціну за її хутро.

— Гляди-но, що я підстрелив.

З цими словами Гейл підняв угору буханець хліба, з якого стирчала стріла. І я засміялася. Це був справ­жній хліб із пекарні, а не ті пласкі глевкі коржі, що їх ми печемо з наших крихітних пайок зерна. Я схопила хліб обома руками, висмикнула з нього стрілу і піднесла бу­ханець до носа, глибоко вдихнувши запах у тому місці, де скоринка була прохромлена. Мій рот одразу ж пере­повнився слиною. Такий чудовий хліб, як от цей, буває тільки на великі свята.

— М-м... ще теплий, — мовила я.