Голова професора Доуеля

Беляев Александр Романович

— Коли того вимагатимуть обставини, пропонуйте руку і серце, — сказав Ларе захоплено.

— Для цього я недосить вродливий, — скромно зауважив юнак. — Але свої біцепси я охоче пушу в хід, коли буде необхідно.

Новий спільник вирушив у дорогу.

— Пам’ятайте ж, що діяти слід якомога швидше й обережніше, — порадив йому наостанок Доуель.

Шауб пообіцяв приїхати через три дні. Та вже другого дня увечері він, надзвичайно засмучений, зайшов до Ларе.

— Неможливо, — сказав він. — Не лікарня, — а в’язниця, оточена кам’яним муром. І за цей мур не виходить жоден службовець. Усі продукти постачають підрядчики, яких не пускають навіть на подвір’я. До воріт виходить завідувач господарством і приймає все, що йому потрібно… Я ходив навколо цієї в’язниці,

як вовк навколо кошари. Але мені не пощастило навіть одним оком зазирнути за кам’яну огорожу.

Ларе був розчарований. Його гризла досада.

— Я сподівався, — мовив він із погано прихованим роздратуванням, — що ви проявите більше винахідливості й кмітливості, Шаубе.

— Чи не бажаєте ви самі виявити таку винахідливість? — відповів не менш роздратовано Шауб. — Я не кинув би своїх спроб так швидко. Але мені випадково пощастило познайомитися з одним місцевим художником, який добре знає місто і звичаї лікарні. Він сказав мені, що то дуже особлива лікарня. Багато злочинів і таємниць ховає вона за своїми мурами. Спадкоємці відправляють туди своїх багатих родичів, які зажились на світі й не думають помирати, оголошують їх душевнохворими і встановлюють над ними опіку. Опікуни неповнолітніх посилають туди ж своїх підопічних перед їхнім повноліттям, щоб продовжувати «опікати», вільно розпоряджаючись їхніми капіталами. Це тюрма для заможних людей, довічне ув’язнення для нещасних дружин, чоловіків, літніх батьків і підопічних. Власник лікарні, він же й головний лікар, має величезні прибутки від зацікавлених осіб. Усім працівникам добре платять. Тут безсилий навіть закон, від втручання якого охороняє вже не кам’яний мур, а золото. Тут все тримається на підкупі. Погодьтесь, що за таких умов я міг просидіти в Ско цілий рік й ані на сантиметр не просунутися вперед.

— Треба було не сидіти, а діяти, — сухо зауважив Ларе.

Шауб демонстративно підняв свою ногу і показав подерті знизу штани.

— Діяв, як бачите, — з гіркою іронією кинув він. — Минулої ночі спробував перелізти через стіну. Для мене це справа неважка. Але тільки-но встиг зіскочити по той бік стіни, як на мене накинулися величезні доги, — і ось результат… Коли б не моя мавпяча спритність, мене роздерли б на шматки. Одразу ж у всьому величезному саду почулося перегукування сторожів, замиготіли електричні ліхтарі. Та й цього мало. Коли я вже повернувся назад, тюремники випустили своїх собак за ворота. Звірюки видресирувані точнісінько так, як свого часу дресирували на південноамериканських плантаціях собак, які мали ловити збіглих негрів… Ларе, ви знаєте, скільки призів я здобув у змаганнях з бігу. Коли б я завжди бігав так, як тікав минулої ночі, рятуючись від проклятущих псів, я був би чемпіоном світу. Досить вам сказати, що я без особливих зусиль скочив на підніжку попутного автомобіля, який мчав дорогою зі швидкістю принаймні тридцять кілометрів на годину, і тільки це й урятувало мене!

— Прокляття! Що ж тепер робити? — вигукнув Ларе, куйовдячи чуба. — Доведеться викликати Артура. — І він помчав до телефону.

За кілька хвилин Артур уже потискав руки своїм друзям.

— Цього треба було сподіватися, — сказав він, дізнавшись про невдачу. — Керн уміє ховати свої жертви в надійних місцях. Що ж нам тепер залишилося робити? — повторив він запитання Ларе. — Йти напролом, застосувати ту саму зброю, що й Керн, — підкупити головного лікаря і…

— Я не пошкодую віддати все, що маю! — вигукнув Ларе.

— Боюсь, що цього буде замало. Річ у тім, що комерційна справа шановного лікаря Равіно тримається на величезних кущах, які він одержує від своїх клієнтів з одного боку, і на тій довірі, яку відчувають до нього його клієнти, цілком певні, що коли вже Равіно взяв доброго хабаря, то за Жодних умов він не зрадить їхніх інтересів. Равіно не захоче підірвати свого реноме і тим похитнути всі основи своєї справи. Точніше, він зробив би це, коли б міг за раз одержати таку суму, яка дорівнювала б усім його майбутнім прибуткам, років на двадцять наперед. А на це, боюсь, не вистачить коштів, коли навіть ми

складемо всі наші капітали. Равіно має справу з мільйонерами, не забувайте цього. Простіше і дешевше було б підкупити когось із його дрібних службовців. Та лихо в тому, що Равіно стежить за своїми працівниками не менш пильно, ніж за ув’язненими. Шауб має рацію. Я сам збирав деякі відомості про лікарню Равіно. Легше сторонній людині пробратися до каторжної тюрми і влаштувати втечу, ніж зробити те ж саме у лікарні Равіно. Він бере до себе на роботу далеко не всіх, а переважно людей, які не мають рідні. Не гребує він і тими, в кого негаразди з законом і хто не проти сховатися від пильного ока поліції. Платить він добре, але бере зобов’язання, що ніхто з працівників не виходитиме за межі лікарні на час служби, а час цей триває десять-двадцять років, не менше.

— Але де ж він знаходить таких людей, які наважилися б на таке майже довічне позбавлення волі? — запитав Ларе.

— Знаходить. Багатьох приваблює думка забезпечити себе на старість. Більшість же заганяють злидні. Але, звичайно, витримують не всі. У Равіно трапляються, хоч і дуже рідко — раз у кілька років, — випадки втечі службовців. Нещодавно один працівник, знудьгувавшись за вільним життям, утік. Того ж дня його труп знайшли на околиці Ско. Поліція Ско підкуплена Равіно. Було складено протокол, що службовець покінчив життя самогубством. Равіно забрав труп і переніс до себе в лікарню. Про решту можна Здогадатись. Равіно, напевне, показав труп своїм службовцям і виголосив відповідну промову, натякаючи на те, що така сама доля чекає кожного порушника угоди. От і все. Ларе був приголомшений.

— Звідки у вас така інформація?

Артур Доуель самовдоволено посміхнувся.

— Ну, от бачите, — повеселішав Шауб. — Я ж казав вам, що не винен.

— Уявляю собі, як весело живеться в тому клятому місці Лоран. Але що ж нам робити, Артуре? Підірвати стіни динамітом? Підкопатись?

Артур сів у крісло і замислився. Друзі мовчали, поглядаючи на нього.

— Еврика! — раптом вигукнув Доуель.

«БОЖЕВІЛЬНІ»

Невеличка кімната з вікном у сад. Сірі стіни. Сіре ліжко, застелене світло-сірою пухнастою ковдрою. Білий столик і два білих стільці.

Лоран сидить біля вікна і дивиться у сад. Сонячний промінь золотить її русяве волосся. Вона дуже схудла і зблідла.

З вікна видно алею, по якій групами гуляють хворі. Поміж них мелькають білі з чорною облямівкою халати сестер.

— Божевільні… — тихо говорить Лоран, дивлячись на хворих. — І я божевільна… Яка дурниця! От і все, чого я досягла…

Вона стиснула руки, хруснувши пальцями. Як це трапилось?..

Керн викликав її до кабінету і сказав:

— Мені треба поговорити з вами, мадемуазель Лоран. Ви пам’ятаєте нашу першу розмову, коли ви прийшли сюди, бажаючи одержати роботу?

Вона кивнула головою.

— Ви обіцяли мовчати про все, що побачите і почуєте в цьому домі, чи не так?

— Так.

— Повторіть зараз свою обіцянку і можете йти провідати свою маму. Бачите, як я вірю вашому слову.

Керн вдало знайшов струну, на якій грав. Лоран була страшенно збентежена. Кілька хвилин вона мовчала. Лоран звикла дотримуватися обіцянок, але після того, що вона дізналася тут… Керн бачив її вагання і з тривогою стежив за результатами її внутрішньої боротьби.

— Так, я пообіцяла мовчати, — нарешті мовила вона тихо. — Але ви обдурили мене. Ви багато чого приховали від мене. Коли б ви одразу сказали всю правду, я не дала б вам такої обіцянки.

— Виходить, ви вважаєте себе вільною від цієї обіцянки?

— Так.

— Дякую за відвертість. З вами добре мати справу хоча б тому, що ви принаймні не лукавите. Ви маєте громадянську мужність казати правду.

Керн говорив це не тільки для того, щоб полестити Лоран. Незважаючи на те, що чесність Керн аж ніяк не вважав чеснотою, цієї хвилини він справді поважав її за мужність вдачі й моральну стійкість. «Чорт, буде прикро, коли доведеться усунути з дороги цю дівчинку. Але що ж із нею робити?»