Голова професора Доуеля
Шрифт:
Ларе передихнув і провадив далі:
— Так, було гаряче. Нестерпний біль усе більше знесилював Равіно, а Шауб продовжував викручувати йому руку. Нарешті Равіно, скорчившись від болю, прохрипів: «Чого ви хочете?» — «Негайної видачі Артура Доуеля», — сказав я. «Звісно, — скрипнувши зубами, відповів Равіно, — я упізнав ваше обличчя. Та відпустіть же руку, хай вам біс! Я проведу вас до нього…» Шауб відпустив руку рівно настільки, щоб привести його до тями: він уже непритомнів. Равіно привів нас до камери, в якій вас було ув’язнено, і показав очима на ключ. Я відімкнув двері й зайшов
— А Равіно?
— Він…
— Коли й задихнеться, то невелика біда, вирішили ми. Але його, певне, звільнили і привели до тями після того, як ми пішли… Вибралися ми з цього осиного гнізда досить щасливо, коли не враховувати, що нам довелося вистріляти останні набої в собак… І ось ми тут.
— Довго я пролежав непритомний?
— Десять годин. Лікар щойно пішов, коли ваш пульс і дихання відновилися й він переконався, що ви врятовані. Так, дорогий мій, — потираючи руки, продовжував Ларе, — будуть, будуть гучні процеси. Равіно сяде на лаву підсудних разом із професором Керном. Я цієї справи так не залишу.
— Але перед тим потрібно знайти — живу чи мертву — голову мого батька, — тихо проказав Артур.
ЗНОВУ БЕЗ ТІЛА
Професор Керн так зрадів несподіваній появі Бріке, що навіть забув її насварити. А втім, було не до того. Джонові довелося внести Бріке на руках. Вона стогнала від болю.
— Лікарю, пробачте мені, — сказала вона, побачивши Керна. — Я не послухала вас…
— І самі себе покарали, — відповів Керн, допомагаючи Джонові покласти втікачку в ліжко.
— Боже, я не зняла навіть пальта.
— Дозвольте, я допоможу вам це зробити.
Керн почав обережно знімати з Бріке пальто, водночас придивляючись до неї досвідченим оком. Обличчя її надзвичайно помолоділо й посвіжішало. Від зморщок не лишилося й сліду. «Робота залоз внутрішньої секреції, — подумав він. — Молоде тіло Анжеліки Гай омолодило голову Бріке».
Професор Керн уже давно знав, чиє тіло викрав він з моргу. Він уважно переглядав газети й іронічно посміхався, читаючи про розшуки «безвісти зниклої» Анжеліки Гай.
— Обережніше… Нога болить, — скривилася Бріке, коли Керн перевернув її на другий бік.
— Дострибались! Адже я попереджав вас.
Зайшла доглядальниця, літня жінка з тупуватим виразом обличчя.
— Роздягніть її, — кивнув Керн на Бріке.
— А де ж мадемуазель Лоран? — здивувалась Бріке.
— Її тут немає. Вона хвора.
Керн відвернувся, потарабанив пальцями об спинку ліжка і вийшов з кімнати.
— Ви давно працюєте у професора Керна? — запитала Бріке нову доглядальницю.
Та промимрила щось незрозуміле, показуючи на свій рот.
«Німа, — здогадалася Бріке. — І поговорити не буде з ким…»
Доглядальниця мовчки прибрала пальто і вийшла.
— Покажіть вашу ногу.
— Я багато танцювала, — почала Бріке свою покаянну сповідь. — Швидко відкрилася ранка на підошві ноги. Я не звернула уваги…
— І продовжували танцювати?
— Ні, танцювати було боляче. Але кілька днів я ще грала в теніс. Це така прекрасна гра!
Керн, слухаючи базікання Бріке, уважно оглядав ногу і дедалі більше хмурився. Нога розпухла до коліна і почорніла. Він натиснув у кількох місцях.
— Ой, болить! — вигукнула Бріке.
— Морозить?
— Так, від учорашнього дня.
— Так… — Керн витяг сигару і закурив. — Становище дуже серйозне. От до чого доводить непослух. А з ким це ви грали в теніс?
Бріке знітилась.
— З одним знайомим… молодим чоловіком.
— Чи не розповісте ви мені, що взагалі трапилося з вами відтоді, як ви втекли від мене?
— Я була у своєї подруги. Вона дуже здивувалася, побачивши мене живою. Я сказала, що рана моя виявилася несмертельною і що мене вилікували в лікарні.
— Про мене і… голови ви нічого не говорили?
— Звичайно, ні, — твердо відповіла Бріке. — Дивно було б говорити. Мене вважали б за божевільну.
Керн полегшено зітхнув. «Усе вийшло краще, ніж я міг сподіватись», — подумав він.
— Але що ж з моєю ногою, професоре?
— Боюся, що її доведеться відрізати.
В очах Бріке засвітився жах.
— Відрізати ногу? Мою ногу? Зробити мене калікою?
Кернові й самому не хотілось нівечити тіло, здобуте й оживлене ціною таких зусиль. Та й ефект демонстрації буде вже не той, коли доведеться показувати каліку. Добре було б обійтися без ампутації ноги, але навряд чи це можливо.
— А не можна буде приробити мені нову ногу?
— Не хвилюйтесь, почекаємо до завтра. Я ще провідаю вас, — сказав Керн і вийшов.
На зміну йому знову прийшла німа доглядальниця. Вона принесла чашку з бульйоном і грінки. В Бріке не було апетиту. Її лихоманило, і вона, незважаючи на настирливі мімічні вмовляння доглядальниці, не змогла з’їсти більше двох ложок.
— Приберіть, я не можу.
Доглядальниця вийшла.
— Треба було зміряти спершу температуру, — почула Бріке голос Керна, який долинув з іншої кімнати. — Невже ж ви не знаєте таких простих речей? Я ж казав вам.
Знову зайшла доглядальниця і простягнула Бріке термометра.
Хвора слухняно поставила термометра. І коли витягла його і поглянула, він показував тридцять дев’ять.
Доглядальниця записала температуру і сіла біля хворої.
Бріке, щоб не бачити тупого і байдужого обличчя доглядальниці, повернула голову до стіни. Навіть через цей незначний рух відчула біль у нозі і внизу живота. Бріке глухо застогнала і заплющила очі. Вона подумала про Ларе: «Любий, коли я побачу тебе?»
О дев’ятій вечора пропасниця посилилася, почалося марення. Бріке здавалось, що вона в каюті яхти. Хвилі більшають, яхту хитає, і від того в грудях піднімається нудотний клубок і підступає до горла… Ларе кидається на неї і душить. Вона кричить, метається в ліжку… Щось вогке і холодне торкається її лоба і серця. Кошмари зникають.