"Головний полудень"

Мірер Олександр

Голубий кузов просунувся в кущі — р-р-р! — машина рвонула вперед, і Стьопка стрибнув, як блоха, й учепився за задній борт. Я ледь відстав, і цього вистачило, щоб Стьопка відштовхнув мене ногами, збив на землю й перевалився в кузов. І от вони поїхали, а я лишився.

Порожнє місце

Я не забився, мені просто зробилося зле. Хвилин зо дві я валявся, де впав, а потім угледів перед носом Стьопчину авторучку, взяв її і підвівся. Пилюга на дорозі майже вляглася, лише вдалині ще клубочилася над деревами. Я постояв,

подивився. Закувала зозуля — близько, надривно: “Ку-ку! Ку-ку!..”

Вона голосно прокррічала двадцять два чи двадцять три рази, замовкла, і тоді я побіг на ялинову галявину. Мені слід було поспішати у місто, бити тривогу, виручати Стьопку від цих людей — все я знав і розумів. Мене, як собачку на повідку, тягло на галявину, я мусив подивитися — той пень чи не той?

І я вилетів на це місце і ледве не закричав: пень зник.

Та якби тільки зник!

Він не лишив ніякого сліду, земля кругом не була розрита, ніякої ями, тільки втоптана, прим’ята трава.

Значить, Федя не збрехав, що вчора цього пня не було. Його притягли звідкись. Судячи по траві, недавно — вночі або вранці. Трава під ним не встигла зів’янути. А ось сліди шофера і Феді. Навіть на галявині, де земля добро просохла, вони відбилися, а в сирих алейках були дуже глибокі.

Пень важив центнер, не менше.

“От де справді чортівня, подумав я. — То тягнуть сюди цей нещасний пень, то відвозять… І надто він важкий для ялинового пня”.

Федя сказав так: “Узяти в машину “великий посередник” і відвезти у місто”.

“Великий посередник”… Посередники бувають на військових іграх, вони начебто судді на футболі й хокеї — бігають разом із гравцями.

Так, але люди, не пеньки ж… Ставлять, відвозять…

Зовсім заплутавшись, я заходився шукати сліди тих, хто приніс “посередник” сюди. Не міг він прилетіти на крилах і не міг поважчати, стоячи тут, правда? Так от, жодних слідів я не виявив, хоч облазив геть усі алейки. Хвилин п’ятнадцять нишпорив, власні сліди почав вважати за чужі, і так мені зробилось дивно, не можу передати. Коли поряд зі мною випурхнув птах, я зовсім перелякався і не оглядаючись помчав на велику дорогу.

Автобус

Я вибіг на шосе, на свіжий степовий вітер. Він ураз висушив спину, мокру з переляку й бігу, і я здивувався, який чудовий сьогодні день. Сонце було яскраве, а не затуманене, як кілька ранків підряд. Синиці співали так дзвінко й густо, ніби над лісопарком висіла сітка із скляних голочок. Хоч було ще рано, асфальт уже вгинався під підборами, й кортіло викупатись. Я уявив собі, що скидаю важкі штани і лізу у воду. Купання!.. Про нього годі було й думати. Треба було мчати до Сура, бити тривогу.

Табличка автобусної зупинки жовтіла ліворуч від мене, високо на підйомі. Пробігши до неї, я збагнув, що треба було бігти в протилежний бік, не назустріч автобусу, а від нього, і не вгору, а вниз. Та вертатися було вже не варто, і, якщо нема коли скупатися, я хоч міг поглянути з пагорба на ставки.

І справді, від зупинки відкривалася панорама: прямо по шосе — будинки й водокачка Синього Каменя, лівіше — ліс і ставки з піщаними берегами, потім

лісопарк і, нарешті, все наше містечко як на долоні. Три вулиці вздовж і п’ять упоперек, завод тракторного електрообладнання, елеватор, молокозавод — от і все. Мені, як завжди, стало прикро. Люди мешкають у справжніх містах, із справжніми заводами, а наше — тільки назва що місто. Це електрообладнання виготовляють у чотирьох цегляних сараях. Правда, молокозавод хороший.

Я повертався далі, ліворуч, обводячи поглядом довкола. По той бік шосе тяглися поля і радгоспні ставки, переліски, а далі пасмо горбів, що зникало за обрієм. Їх я навмисне приберіг наостанок, бо на найближчому пагорбі стояв радіотелескоп. Його було чудово видно — плоска чаша антени на наскрізній розчепіреній підставці. Антена теж наскрізна, вона тільки здавалася суцільною й маленькою, як блюдце. Насправді вона мала майже сто метрів у діаметрі, нам розповідали на екскурсії. Під телескопом біліли три коробочки: два службових корпуси і один житловий, для науковців. Паркан здавався білою ниточкою, що облямовує пагорб. Чудово! Дуже хотілося побачити, як телескоп повертається, але чаша нерухомо дивилася в небо, і її величезна тінь нерухомо лежала на схилі. Я задивився, а тим часом наближався автобус. Маленький, синій, із написом “службовий”. Не варто було й руку підіймати, цей автобусик був із радіотелескопа.

І раптом він зупинився. Дверцята навіть відчинили і гукнули: “Сідай, хлопчику!”

Я не став би розповідати так докладно про автобус і дорогу до міста, якби не Вячеслав Борисович. Він їхав у цьому автобусі, він мене і посадив: водієві й Ленці Медведєвій це й на думку не спало б. Про нього я знав, що він інженер, науковий співробітник із радіотелескопа. Досить молодий, ясночубий, у сірому костюмі. Приїжджий. Їх там чоловік десять приїжджих, решта тутешні, як Ленка Медведєва — радіотехнік.

Вячеслав Борисович повадився не по-начальницькому. Він увесь час сміявся, кепкував із мене; чому я такий розчервонілий і скуйовджений і що я робив у лісопарку, коли в школі уроки. Я трохи розгубився і грубо спитав:

— А ви чому в робочий час катаєтесь?

Він зареготав, ляснув себе по нозі й вигукнув:

— Питання руба, еге? А чи знаєш ти, що таке нетерпіння серця?

Я похитав головою.

— На пошту прийшов пакет, — сказав він ніжно. — Голубенький. Ти вожені не посміхатися. Настала моя черга. І Нетерпіння серця велить мені одержати голубого листа негайно. Навіть у робочий час— Він потер долоні і вдавано насупився: — Та облишмо це. Як твої успіхи в королеві наук — математиці?

Я відповів:

— Не блискучі.

Вячеслав Борисович мені страшенно сподобався, і ми дуже весело доїхали. Навіть Ленка поводилася по-людському. Розумієте, ці дівчата, тільки-но вдягнуть капронові панчохи, починають на людей дивитися… ну, як би вам сказати? У них на обличчі написано: “Ні, ти не прекрасний принц і ніколи ним не будеш”. Але весела вдача Вячеслава Борисовича діяла на Ленку Медведєву позитивно. Вона всміхалася цілу дорогу і сказала на прощання: “Будь здоровий, привіт Симочці”. Симка — це моя сестра, старша.