Гонихмарник
Шрифт:
Іра відчуває, як пломениста барва заливає обличчя.
— Ага! То не в Тимкові! Ти шо, голос загубила? — сердито веде стара. — І де то ви, голуб'єта, знюхалисі? І з ким. З тотим покручем. Не мовчи.
Дівчина, опустивши очі додолу, уважно слухає бабусину лайку. Коли бабусин гнів потроху стихає і той брутальний-спопеляючий тон змінюється на більш лагідний, озивається Ірина:
— Бабусю, у нас з Ігорем ніц [18] нема, ніц такого, про шо ви подумали. Він хороший хлопець, мені цікаво з ним. І нічого такого ми собі не дозволяємо, повірте. Він навіть жодного разу не поцілував мене.
18
Ніц — нічого.
Ірина говорить щиро, перестрибуючи з одного на інше, виправдовуючись, аж починає затинатися.
Бабуся підходить до Ірини. Пригортає до себе:
—
— Гонихмарники, — майже пошепки промовляє Іринка.
— Ти не всьо знаєш, — бабуся вертає назад до лавки і продовжує. — Гонихмарники, донцю, або Градобури, дуже потрібні насправді створіннє, — від того, що бабуня не назвала їх людьми, в Ірини пересихає в роті. — Найстрашніше друге. Усередині тіла одної людини живе дві душі, одна з яких зайда, і не мислю, шо створена Богом. Нема ніц гіршого від роздвоєннє душі. Боронь, Боже, зобачити того другого. Можна до смерти спудитисі [20] . Колись давно люди уклали договір із небом і землею. Бо були такі прадавні непевні часини, коли сили неба й землі боролисі між собою. Люди стали між ними грозовідвідниками і старалисі в мирі та добрі жити з природою, зі світом видимим та невидимим. Жили, понадіючись тіко на себе. Та то було тєжко — безводь вліті, кріпкі морози взимі, прикрі буревії. І ось дехто з людей склав мир між собою і тим другим світом. Як то було направду, ніхто не знає, хіба сам дводушник. Отако вони з'явилисі, мо' не зовсім і точно, але десь так. Люди, у яких живе відразу дві душі — дана Богом при вродженні, правдива душа, і взєта доброхітно [21] від темних чи не темних сил. Світло і його тіні, дитинойко! То світло і його тіні! Та друга душа провадит [22] стихіями — вітром, дощем, ляскавицями, мигунками. Світ, дитинойко, не чорно-білий. То, шо вчора здавалосі добром, легко може стати нині злом, і наоборот тоже буває… До церкви дводушник із легкістю заходить, тіко не хрестиці. Ніхто йому того не боронить. Часи такі. Бог із лозою з неба не злізе. Родина Сокірків — давнійша родина дводушників, майже така давня, як наш ліс. Душа-зайда передаєці по чоловічій лінії з поколіннє в поколіннє. Зла ніби не роб'ять, бо ж буревії відводят, град чи сильну зливу. І всьо ніби гаразд, коби не… Плата за то — премного дужа [23] . Жінка, яка народжує хлопчика від Гонихмарника, після злогів [24] вмирає. Завше.
19
Дотьомбала — зрозуміла.
20
Спудитисі — налякатися.
21
Доброхітно — добровільно.
22
Провадит — керує.
23
Премного — дужа непомірно висока.
24
Злогів — пологів.
— Але ж в Ігоря є мама, — від почутого в Ірини поморочиться в голові.
— То не його мати. Олена — мачуха. Коли батько Ігоря одруживсі з Оленою, у них через дев'ять місяців народиласі Олеся, та то не був хлопчик. Подружжя розбіглосі, і Гонихмарник, Іван, одруживсі вдруге, взявши за дружинойку матір Ігоря, бідову Уляну. Мусив продовжувати рід. Після злогів, як і було знано наперід, Уляна вмерла. Через рік до Івана вернуласі перша жінка… А тепер послухай ше одне. Гонихмарники, вони перемінливі, дитинойко, часто перелюбствують. Вони живляці жагою, хіттю — без неї не годні жити. Гонихмарник висмоктує з жінки всю любов, до крихти, а потім, коли вже не залишаїці ні йоти світла, знаходить другу офіру. Ним правує хіть, но не коханє. Благаю, не закохайсі в нього. Не хочу, шоб давалась мені клєтву, яку не зможеш втримати. Не тре', але пообіцяй, дитинойко, шо кріпко подумаєш. І ше нігди не скидай із себе мого оберега. Чуєш, нігди.
На якусь мить у хаті зависла тиша. Було чути панічне дзижчання мухи, яка попалася в павучі тенета, та розмірені кроки годинника.
— Обіцяю! — говорить ледь чутно Ірина.
Ірина сьогодні не зустрічається з Ігорем. Розповідь бабусі добряче наполохала дівчину. Вночі над селом здіймається сильний вітер. Ірина стривожено прокидається від жалібного завивання. Їй здається, що то хтось тужить, попелисто сквирить [25] , а може, то сон чи розмова лісу за вікном.
25
Попелисто
Вона дотримала слова, даного бабусі. Ірина три тижні не бачилася з Ігорем, лише у снах. Школа — дім — город. Весь її маршрут. Та й Ігор, мабуть, забув думати про Іринку. Бо навіть випадково не зустрічалися. І то на ліпше. Та чому ж так гірко? Чому?
Майже всі шкільні екзамени позаду. Залишився останній, і тому найважчий. Книги і недоречні думки обсіли голову, мов оси мед. Усе в голові переплуталося. Коли прочитає ще хоч один рядочок — направду там, усередині, щось вибухне. Дівчина виходить зі своєї кімнати. Бабуся готує вечерю.
— Ти куди? Корову я прив'язала. Доїти заранє. Господи дитинойко, ти часами не заслабла [26] ? — стривожено говорить старенька.
— Не знаю. Перевчилася, напевно. Іду провітрю голову Нічого вже туди не лізе, як не пхай, — кволо белькоче Ірина.
— Ой, так-так, піди, прогуляйсі. А я тобі трав запарю помічних. Та далеко не ходи. Вечоріє.
— Я на пару хвилин, — Ірина виходить із хати. А ще кажуть, що розумова праця не втомлює.
26
Заслабла — захворіла.
Через тин чути, як лаються сусіди. Тимко знову припхався додому п'яний, мов ціп, і заходився наводити в господі лад.
— Шлях би наглий трахвив тебе і всю твою родинойку, — волає знавіснілий чоловічий голос.
То так вже заведено у них. Раз у місяць, у день зарплати, Тимко так розговляється [27] . А Тимчиха нікде [28] не змовчить, от слово за слово — і лайка. Тут голову не провітриш. Ще гірше стає від того лементу. А що, як гайнути до лісу? Далеко не заходити, скраєчку є повалена сосна, ще з позаминулого року лежить. Ніхто чомусь не приймає її. Усі вже звикли — влітку сонце голову напече, то гайда до лісу й перепочинь під старезними яворами, всівшись на поваленій сосні.
27
Розговляється — споживає скоромну їжу в перший день після посту; у даному випадку жартівливе, означає ласувати чим-небудь після довгої перерви, тут: пити спиртне.
28
Нікде — ніколи.
У лісі перегукуються пташки, така ж метушня, як у людей ввечері, перед сном-відпочинком. Іра сідає поверх сосни і заплющує очі, стараючись прогнати з голови всі думки про завтрашній іспит і про Ігоря. Вона слухає ліс, розчиняється в ньому. Поступово та важкість, яка була такою нестерпною, втікає з голови. «Так набагато ліпше, — думає дівчина, — тепер можна й до книг вертати». Ірина відкриває очі, щоб ще раз увібрати в себе всю силу лісу, і кам'яніє. Перед нею стоїть злий і насуплений Ігор, схрестивши на грудях свої міцні руки. Вона не чула, як він підійшов. Страх перед невідворотністю стискає груди. Ірина нарешті майже впевнила себе, що таки зуміє з часом забути хлопця. Ігор стоїть надто близько, не вдасться їй прошмигнути повз нього і дременути додому, подалі від себе.
— Дай Боже щастє! — надто голосно говорить хлопець, чітко викарбовуючи кожне слово.
Іра розгублено блимає очима. І враз ядуча злість гадиною заповзає в серце. Що він собі мислить? Хто вона йому чи він їй? А ніхто, тільки односельчани і все, навіть не сусіди.
— Дай Боже й тобі, коли не жартуєш! — зухвало відповідає Ірина.
Дівчина встає з дерева, маючи намір піти.
Її голова заледве дістає до його плеча, і вона мусить стояти із закинутою назад головою, щоб дивитися йому в очі. «Нехай не думає, що я боюся його», — пропікає скроні думка. Його перехрещені руки майже зачіпають її підборіддя, але ні вона, ні він на це не зважають. Ігор першим відводить погляд. Ірина, користуючись його розгубленістю, вирішує дременути від гріха подалі. Та хлопець миттєво реагує на її маневр і хапає дівчину за руку. Ірина розуміє — пручатися марно. Він сильніший, та й злити хлопця не варто.
— Я через тебе втратив голову, розум, сон. Чуєш? Не мовчи, — люто шарпає він її за руку, й Ірині видається, що якщо нічого йому не відповість, то він відірве її.
І вона чинить те, про що потім пожалкує, краще б він відірвав руку. Дівчина робить крок у бік хлопця, притуляється своєю щокою до його грудей і починає плакати. Їй стає жаль себе, його, бабусі, свого кохання.
Такого Ігор не чекав. Він не може заспокоїти Іринку. Злий на себе за надто різкі слова, за свою грубість, він говорить, говорить. Говорить, називаючи її русалкою і метеликом, зіронькою вечірньою й вранішньою росинкою, лілеєю пахучою й ромашкою польовою. Берізонькою ніжною і сонечком ясним, голубонькою сизокрилою і джерельцем цілющим, волошкою житньою і весною квітучою, мавкою співучою і веселиком любим, мигункою мерехтливою і літавицею звабливою.