Гра в бісер

… non entia enim licet quodammodo levibusque hominibus facilius atque incuriosius verbis reddere quam entia, verumtamen pio diligentique rerum scriptori plane aliter res se habet: nihil tantum repugnat ne verbis illustretur, at nihil adeo necesse est ante hominum oculos proponere ut certas quasdam res, quas esse neque demonstrari neque probari potest, quae contra eo ipso, quod pii diligentesque viri illas quasi ut entia tractant, enti nascendique facultati paululum appropiquant. Albertus Secundus Tract de cristall spirit. ed. Clangor et Collof., lib. I, cap.

Рукописний переклад Йозефа Кнехта:…і хоч з певного погляду речі, що не існують, [1] віддавати словами легше й не так відповідально, як речі сущі, особливо для людей легковажних, а проте для шанобливого й сумлінного історика виходить навпаки: найдужче не даються, коли їх хочеш убрати в одежу слова, і все ж таки найдужче потребують, щоб їх винесли на суд людський, певні речі, існування яких не можна ні довести, ні навіть припустити, але які саме тому, що шанобливі й сумлінні люди трактують їх немовби речі сущі, на крок наближаються до свого

буття, до можливості свого народження. Альберт Другий. Тракт. про кристал. дух., вид. Клангор і Коллоф, кн. І, розд. (лат.).

У цій книжці ми маємо намір подати все, що нам пощастило знайти з убогого біографічного матеріалу про Йозефа Кнехта, який в архівах Гри в бісер зветься Ludi Magister Josephus III. [2] Ми не можемо заплющувати очі на те, що ця спроба до певної міри суперечить чи нібито суперечить законам і звичаям Касталії. Бо якраз вилучення всього індивідуального і якомога повніше вростання окремої особи в ієрархію Виховної Колегії і Відділу Наук — один із найвищих принципів нашого духовного життя. І цей принцип так давно вже став традицією, що тепер неймовірно важко, а в багатьох випадках і зовсім неможливо відшукати відомості про життя і вдачу окремих осіб, які мали видатні заслуги перед цією ієрархією; дуже часто немає змоги навіть з’ясувати їхні імена. Але така вже характерна риса духовного життя нашої Провінції, що її ієрархічна організація понад усе ставить ідеал анонімності й дуже наблизилась до здійснення цього ідеалу.

Коли ми все ж таки твердо тримаємось свого наміру подати деякі подробиці з життя Магістра Гри Йозефа III і хоч приблизно відтворити його образ, то робимо це не тому, що визнаємо культ особи чи — як може декому здатися — хочемо повстати проти звичаїв, а з щирого прагнення прислужитися істині й науці. Давнє правило каже: чим чіткіше й категоричніше ми формулюємо тезу, тим невблаганніше вона вимагає антитези. Ми схвалюємо й шануємо ідею, що лежить в основі анонімності наших Колегій і нашого духовного життя. Та досить глянути на його передісторію, особливо на розвиток Гри в бісер, і ми неодмінно переконаємось, що кожна фаза того розвитку, кожне вдосконалення і зміна Гри, кожна важлива реформа в ній, чи прогресивного, чи консервативного напряму, хоч і не обов’язково вказує на свого єдиного, справжнього натхненника, зате яскраво виявляє свою суть в особистості того, хто здійснює зміни, хто стає інструментом перетворення і вдосконалення.

Щоправда, ми тепер вкладаємо в поняття «особистість» зовсім інший зміст, ніж його вкладали біографи й історики давніших часів. Для них, а особливо для авторів тих епох, коли помітне було велике зацікавлення біографіями, можна сказати, найістотнішим у людській особистості здавалося відхилення від норми, аномалія, щось неповторне, інколи навіть просто патологічне, а ми тепер видатною особистістю можемо назвати тільки ту людину, якій пощастило уникнути будьяких оригінальностей та дивацтв і якнайповніше злитися з загалом, якнайбільше прислужитися понадособовому. Коли ми приглянемося пильніше, то побачимо, що цей ідеал був відомий уже в давнину: скажімо, образ Мудреця чи Досконалого в стародавньому Китаї або ж ідеал Сократового вчення про чесноти майже не відрізняється від теперішнього нашого ідеалу. Та й чимало великих духовних організацій, наприклад, римська церква в часи свого найбільшого піднесення дотримувалась таких самих принципів, і не одна велика постать з її історії, якот хоча б святий Фома Аквінський, здається нам, так само, як скульптури стародавніх греків, швидше класичним взірцем певного типу, ніж індивідуальністю. А проте в часи реформації духовного життя, яка почалася в двадцятому сторіччі і спадкоємцями якої ми стали, цей давній, високий ідеал був майже цілком утрачений. Ми дивуємося, коли знаходимо в біографіях із тих часів докладні розповіді при численних братів і сестер героя чи про те, які карби лишило в його душі прощання з дитинством, перехідний вік, боротьба за визнання, туга за коханням. Нас, людей нової епохи, цікавить не патологія чи історія родини, не статеве життя, травлення чи сон героя; навіть його духовні джерела, його виховання під впливом улюбленої праці чи улюблених книжок не мають для нас великого значення. Ми тільки того вважаємо героєм, вартим особливої уваги, хто завдяки своїм здібностям і своєму вихованню виявився здатним майже цілком підкорити свою індивідуальність ієрархічній функції, не втративши водночас сили, свіжості, дивовижної енергії, що становлять суть і окрасу особистості. І якщо між особистістю та ієрархією виникають конфлікти, то саме в цих конфліктах ми вбачаємо спробний камінь, на якому вимірюється велич особистості. Наскільки ми не схвалюємо бунтаря, що під впливом жадань і пристрастей пориває з порядком, настільки ж ми шануємо пам’ять про жертви, про справді трагічне.

Зрештою, коли йдеться про героя, дійсно взірцеву людину, то цікавість до особистості, до імені, до обличчя й жесту здається нам природною і виправданою, бо навіть у найдовершенішій ієрархії, в найбездоганнішій організації ми вбачаємо не машину, що складається з мертвих, нецікавих частин, а живе тіло, в якому кожна частина, кожен орган має волю і посвоєму бере участь у таємниці життя. З цього ми й виходили, розшукуючи біографічні відомості про Магістра Гри в бісер Йозефа Кнехта, а особливо все те, що він сам написав; нам пощастило знайти кілька рукописів, які ми вважаємо цікавими для читача.

Все чи майже все те, що ми можемо розповісти про життя й особу Кнехта, напевне відоме членам Ордену і в першу чергу гравцям у бісер; уже через саме це ми адресуємо свою книжку не тільки цьому колу, а й сподіваємося знайти вдумливого читача за його межами.

Якби книжка була призначена для того вужчого кола, то вона б не потребувала вступу й коментарів. Та оскільки ми хочемо зацікавити життям і творами нашого героя ще й читача поза Орденом, перед нами постає досить важке завдання — дати для того читача, не такого підготованого, як члени Ордену, невеликий популярний вступ до книжки, що познайомив би його з суттю й історією Гри в бісер. Ми наголошуємо на тому, що вступ цей популярний, він навмисне написаний так, щоб його міг зрозуміти кожен, і нітрохи не претендуємо на з’ясування тих питань і проблем Гри та її історії, над якими сперечаються в самому Ордені. Для об’єктивного висвітлення цієї теми ще не настав час.

Отже, хай читач не сподівається від нас викладу всієї історії і теорії Гри: таке завдання сьогодні не до снаги не тільки нам, а й куди поважнішим і вправнішим за нас авторам. Це завдання лишається на майбутнє, якщо тільки до того часу

збережуться джерела й передумова для його виконання. І вже тим більше ця наша праця не може стати підручником Гри в бісер, — його взагалі ніколи не буде написано. Правила цієї найдосконалішої з усіх ігор вивчають тільки звичайним, усталеним шляхом, на це потрібні довгі роки, і ніхто, обізнаний з ними, не може бути зацікавлений у тому, щоб засвоєння їх було спрощене чи полегшене.

Ці правила, мова знаків і граматика Гри, становлять різновид високорозвинутого тайнопису, у створенні якого беруть участь багато наук і мистецтв, особливо ж математика й музика (а відповідно й музикознавство), і який може передати й пов’язати зміст і наслідки майже всіх наук. Таким чином, Гра в бісер — це гра всім змістом і всіма вартостями нашої культури, майстер грає ними десь так, як у добу розквіту живопису художник грав барвами своєї палітри. Всім, що людство в епохи свого піднесення витворило в сфері пізнання, високих думок і мистецтв, що в наступні сторіччя наукового осмислення було закріплене в поняттях і стало спільним інтелектуальним надбанням, — усім цим величезним зібранням духовних вартостей гравець у бісер володіє так, як органіст своїм органом, і орган той доведений до майже неймовірної досконалості, його клавіші й педалі відтворюють весь духовний світ, його регістри майже незчисленні, теоретично на цьому інструменті можна програти духовний зміст цілого всесвіту. Ці клавіші, педалі й регістри твердо зумовлені, змінювати їхню кількість і порядок чи пробувати ще далі вдосконалити їх можна хіба що теоретично: збагачення мови Гри способом введення в неї нового змісту підлягає якнайсуворішому контролю верховного керівництва Гри. І, навпаки, в межах цієї усталеної структури чи, дотримуючись нашого порівняння, в межах складної механіки цього велетенського органа перед гравцем відкривається цілий світ можливостей і комбінацій: майже виключено, щоб серед тисячі суворо, за правилами зіграних партій знайшлося хоч би дві, істотно схожих одна на одну. Навіть якби сталося так, що два гравці випадково взяли б для своїх партій ту саму вузьку тематику, то й тоді ті партії могли б цілком відрізнятися одна від одної і за своїм забарвленням, і за манерою виконання, залежно від складу мислення, вдачі, настрою і віртуозності гравців.

Врешті, історик на свій розсуд може залічувати до якої завгодно доби початок і передісторію Гри в бісер. Бо, як кожна велика ідея, вона, властиво, не мала початку, саме як ідея вона існувала споконвіку. Як ідею, як передчуття й ідеал ми знаходимо її ще в стародавні часи, скажімо, в Піфагора, [3] потім у пізню добу античної культури, в колах еллінських гностиків, так само в стародавніх китайців, тоді в періоди найбільшого розквіту духовного життя арабськомаврітанського світу, а далі слід її передісторії веде через схоластику й гуманізм середньовіччя до математичних академій сімнадцятого й вісімнадцятого сторіч і аж до романтичної філософії та рун з містичними мареннями Новаліса. В основі кожного прямування духа до високої мети — universitas litterarum, в основі кожної платонівської академії, [4] будьякого спілкування духовної еліти, кожної спроби наблизити одні до одних точні й гуманітарні науки, кожної спроби примирити науку й мистецтво чи науку й релігію лежить та сама вічна ідея, яка для нас набула форми Гри в бісер. Такі великі голови, як Абеляр, Лейбніц, Гегель, безперечно мріяли вкласти духовний універсум у концентричні системи й поєднати живу красу духовності й мистецтва з магічною силою формул точних дисциплін. В епоху, коли музика й математика майже одночасно переживали свій класичний період, часто можна було спостерігати зближення і взаємозбагачення цих дисциплін. А за два сторіччя до цього в Миколи Кузанського [5] ми знаходимо думки, навіяні тим самим прагненням, якот хоча б така: «Дух набирає форми можливості, щоб усе вимірювати його можливістю, і форми абсолютної необхідності, щоб усе вимірювати його єдністю і простотою, як вимірює бог, і форми необхідного взаємозв’язку, щоб усе вимірювати з погляду його своєрідності, і, нарешті, форми детермінованої можливості, щоб усе вимірювати з погляду його існування. Але дух вимірює ще й символічно, за допомогою порівняння, коли, наприклад, він користується числом і геометричними фігурами й посилається на них як на подібності». А втім, у Миколи Кузанського, мабуть, не тільки ця думка вже майже передбачає нашу Гру в бісер або лежить близько до того напрямку уяви, що й ця гра інтелекту; в Кузанця можна знайти багато таких подібностей. І його любов до математики, його вміння, його звичка для пояснення теологічнофілософських понять порівнювати їх з фігурами й аксіомами Евклідової геометрії також здаються нам дуже близькими до ладу нашої Гри, і навіть його своєрідна латина (у якій чимало слів — його власні новотвори, хоч кожен латиніст може їх легко зрозуміти) інколи нагадує вільну пластичність мови Гри в бісер.