Харитя

на главную

Жанры

Поделиться:
Шрифт:
Коцюбинський М. М.
ХАРИТЯ
I

В пе­чi па­лав во­гонь i чер­во­ним язи­ком ли­зав че­люс­тi. В ма­ленькiй ха­тi бу­ло по­но­чi, по кут­ках сто­яли дi­ди. На пос­те­лi ле­жа­ла сла­ба жiн­ка й стог­на­ла. Се Ха­ри­ти­на ма­ти. Шiсть тиж­нiв по­ми­ну­ло, як по­мер її чо­ло­вiк, батько Ха­ри­тин, i вiд­то­дi бiд­на удо­ва ту­жить та сла­бує, а оце вже дру­гий день, як зов­сiм зляг­ла. Зляг­ла са­ме в жни­ва, в га­ря­чий час, ко­ли всi, хто вмiє жа­ти, по­да­лись на ни­ву зби­ра­ти на зи­му хлiб. I вдо­ви­не жи­то пос­пi­ло, та не­ма ко­му йо­го жа­ти: сип­леться стиг­ле зер­но на зем­лю, а вдо­ва ле­жить не­ду­жа: тяж­ка сла­бiсть спу­та­ла ру­ки й но­ги, при­ку­ва­ла до пос­те­лi… Ле­жить бiд­на ма­ти Ха­ри­ти­на та б'ється з ду­ма­ми…

Рипнули две­рi.

–  То ти, Ха­ри­тю?
– по­чув­ся мля­вий го­лос сла­бої.

–  Я, ма­мо!

З две­рей витк­ну­лось спер­шу вiд­ро, до по­ло­ви­ни ви­пов­не­не во­дою, да­лi ру­ся­ва го­лов­ка

дiв­чи­ни­на, на­хи­ле­на на­бiк до вiд­ра, а да­лi пра­ва ру­ка, пiд­ня­та тро­хи до­го­ри. В ха­ту увiй­шла Ха­ри­тя i пос­та­ви­ла ко­ло пе­чi вiд­ро. Їй бу­ло вi­сiм ро­кiв. Десь ду­же важ­ким ви­да­лось Ха­ри­тi те вiд­ро з во­дою, бо, пос­та­вив­ши йо­го на зем­лю, хви­лин­ку сто­яла не­ру­хо­мо, спер­шись на при­пi­чок i важ­ко ди­ха­ючи. Лi­ва ру­ка вiд нез­ви­чай­ної ва­ги зом­лi­ла, i Ха­ри­тя не мог­ла її зiг­ну­ти. Але се бу­ло од­ну хви­ли­ну. В дру­гiй - мет­ну­лась Ха­ри­тя до мис­ни­ка, ле­ге­сенько, мов кiз­ка, стриб­ну­ла на ла­ву, зня­ла з по­ли­цi гор­щик i пос­та­ви­ла йо­го ко­ло вiд­ра.

–  Що ти ро­биш, до­ню?
– пос­пи­та­ла ма­ти.

–  Вечерю ва­ри­ти­му, ма­мо.

Слаба тiльки зiтх­ну­ла.

А Ха­ри­тя й справ­дi за­хо­ди­ла­ся ко­ло ве­че­рi. Зми­ла в мис­чи­нi жменьку пшо­на, вки­ну­ла щiп­ку со­лi та зо двi чи зо три кар­топ­ли­ни, на­ли­ла в гор­щик во­ди i прис­та­ви­ла йо­го до вог­ню. Лю­бо бу­ло гля­ну­ти на її дрiб­ненькi, за­пе­че­нi на сон­цi ру­че­ня­та, що жва­во бi­га­ли вiд од­ної ро­бо­ти до дру­гої. Ве­ли­кi си­вi очi з-пiд дов­гих чор­них вiй ди­ви­ли­ся пильно й ро­зум­но. Смуг­ля­ве ли­ченько роз­чер­во­нi­ло­ся, пов­нi вус­та роз­ту­ли­ли­ся,- вся ува­га її була звер­не­на на ро­бо­ту. Во­на за­бу­ла на­вiть i за но­вi чер­во­нi кiс­ни­ки, що двi­чi об­мо­ту­ва­ли її ру­ся­ву, аж бi­лу, го­лов­ку. Кiс­ни­ки тi бу­ли її ра­дiсть, її гор­до­щi. Оце тре­тiй день, як хре­ще­на ма­ти по­да­ру­ва­ла їй тi кiс­ни­ки, а Ха­ри­тя й до­сi не на­тi­шиться ни­ми.

Мати сти­ха зас­тог­на­ла.

Харитя стре­пе­ну­лась i пiд­бiг­ла до лiж­ка.

–  Чого ви, ма­тiн­ко? Мо­же, во­ди­цi хо­лод­ної? Що у вас бо­лить?
– лас­тiв­кою при­па­да­ла во­на ко­ло не­ду­жої.

–  Ох, ди­ти­но моя лю­ба! Все в ме­не бо­лить: ру­ки бо­лять, но­ги бо­лять, го­ло­ви не зве­ду. От, мо­же, вмру, на ко­го ж я те­бе ли­шу, си­ро­ти­ну не­щас­ну?.. Хто те­бе дог­ля­не, ви­го­дує?

Харитя по­чу­ла, що її ма­леньке сер­це за­бо­лi­ло, на­че хто зда­вив йо­го в жме­нi; сльози зат­рем­тi­ли на її дов­гих вi­ях. Во­на при­па­ла ма­те­рi до рук i по­ча­ла їх цi­лу­ва­ти.

–  Що ми ро­би­ти­ме­мо, до­ню? От до­ве­лось ме­нi зляг­ти са­ме в жни­ва… Хлiб стоїть у по­лi не­ви­жа­тий, оси­пається… I вже не знаю, як ме­нi, бiд­нiй, не­ду­жiй, за­по­бiг­ти ли­хо­вi… Як не збе­ре­мо хлi­ба - за­ги­не­мо з го­ло­ду зи­мою!.. Ох, бо­же мiй, бо­же!

–  Не жу­рiться, ма­мо! Не плач­те! Ад­же ж бог доб­рий, ма­мо! Бог по­мо­же вам оду­жа­ти, по­мо­же вам хлiб зiб­ра­ти… Прав­да, ма­мо?.. Прав­да?..

II

Поки Ха­ри­тя го­во­ри­ла тi сло­ва, в бi­ленькiй го­лов­цi її про­май­ну­ла дум­ка: як то не­ма ко­му жа­ти? А во­на що ж ро­би­ти­ме? Ще то­рiк хо­ди­ла во­на з ма­мою на ни­ву, ба­чи­ла, як ма­ти жне, ба, са­ма бра­ла серп i жа­ла! Ад­же ж во­на ба­га­то б на­жа­ла, як­би ма­ти не сва­ри­ла за ска­лi­че­ний па­лець! Але то­рiк во­на бу­ла ще ма­ленька, ма­леньки­ми ру­че­ня­та­ми не мог­ла вдер­жа­ти сер­па, а те­пер во­на вже ви­рос­ла, наб­ра­ла­ся си­ли i ру­ки по­бiльша­ли. Ха­ри­тя гля­ну­ла на свої ру­ки. Ад­же си­ми ру­че­ня­та­ми во­на при­нес­ла з рiч­ки пiв­вiд­ра во­ди, хоч яке во­но важ­ке, те вiд­ро! Завт­ра, ко­ли роз­вид­ниться, вста­не Ха­ри­тя, на­го­дує ма­му (ко­ли б ще схо­тi­ли їсти, а то вiд­ко­ли сла­бi - са­му во­ду п'ють), вiзьме серп i пi­де в по­ле. А вже як бу­де жа­ти! I не ро­зiг­неться! I уяви­лась Ха­ри­тi ви­жа­та ни­ва, а на їй сто­ять по­лу­кiп­ки i бли­щать про­ти сон­ця, як зо­ло­тi. I са­ма Ха­ри­тя стоїть на по­лi, ди­виться на свою пра­цю i ду­має, як би звез­ти хлiб у сто­до­лу. От що во­на зро­бить: пi­де до хре­ще­но­го батька, обiй­ме йо­го ру­ченька­ми за шию i ска­же: "Та­ту мiй лю­бий та ми­лий! Я вже вам ба­ви­ти­му ма­ленько­го Анд­рiй­ка, бу­ду йо­му за няньку, тiльки зве­зiть наш хлiб та скла­дiть у сто­до­лу!" Вiн доб­рий, батько хре­ще­ний, вiн її пос­лу­хає, зве­зе хлiб. А як же зра­дiє ма­ти, ко­ли Ха­ри­тя прий­де до неї й ска­же: "А бач­те, ма­ту­сю ко­ха­на, а я ж вам не ка­за­ла, що бог по­мо­же нам зiб­ра­ти хлiб? Увесь хлiб у сто­до­лi!" Ма­ти з ра­до­щiв ви­чу­няє, при­гор­не до­ню до сер­ця, по­цi­лує, i зно­ву жи­ти­муть во­ни ве­се­лi та щас­ли­вi i не зги­нуть зи­мою з го­ло­ду…

В пе­чi щось бух­ну­ло, за­си­ча­ло.

То збi­гав ку­лiш.

Мерщiй ки­ну­лась Ха­ри­тя до пе­чi, одс­та­ви­ла гор­щик, дог­ля­ну­ла стра­ву й на­си­па­ла в по­лив'яну мис­ку га­ря­чо­го ку­лi­шу. Ма­ти виїла ло­жок зо двi та й пок­ла­ла лож­ку. Стра­ва зда­лась їй нес­мач­ною, про­тив­ною. Ха­ри­тя їла чи не їла, шви­денько по­ми­ла по­суд, поск­ла­да­ла йо­го на мис­ник, за­су­ну­ла сi­неш­нi две­рi i ста­ла нав­ко­лiш­ки пе­ред об­ра­за­ми мо­ли­ти­ся бо­гу. Во­на скла­да­ла руч­ки, хрес­ти­лась, зiт­ха­ла та здiй­ма­ла очi до­го­ри i ди­ви­лась пильно на об­раз, де був на­мальова­ний бог-отець. Во­на вi­ри­ла, що гос­подь лю­бить дi­тей i не дасть їх на по­та­лу. Ад­же не­дур­но три­має вiн у ру­цi зо­ло­те яб­луч­ко з хрес­ти­ком: пев­не, вiн дасть те яб­луч­ко доб­рiй, слух­ня­нiй ди­ти­нi. I Ха­ри­тя своїм ди­тя­чим ле­пе­том про­ха­ла у бо­га здо­ров'я сла­бiй ма­ту­сi, а со­бi си­ли ви­жа­ти ни­ву. Ся дум­ка не да­ва­ла їй спо­кою, їй хо­тi­ло­ся швид­ше дiж­да­ти­ся ран­ку. "Ля­жу за­раз спа­ти, щоб завт­ра ра­нi­ше про­ки­ну­ти­ся",- по­ду­ма­ла Ха­ри­тя й, пос­та­вив­ши ко­ло ма­ми во­ду на нiч, ляг­ла на ла­ву. Але сон не злiп­лю­вав їй очей, вiн десь утiк з цiєї ха­ти, бо й не­ду­жа ма­ти не спа­ла й стог­на­ла. Пов­ний мi­сяць ди­вив­ся у вiк­но i на ко­ми­нi на­ма­лю­вав та­кож вiк­но з яс­ни­ми шиб­ка­ми та чор­ни­ми ра­ма­ми. Ха­ри­тя пог­ля­да­ла в той ку­ток, де ле­жав серп, i ду­ма­ла свою ду­му. А над­во­рi так мi­сяч­но, яс­но, хоч гол­ки зби­рай. Ха­ри­тя сi­ла на ла­вi i гля­ну­ла у вiк­но. В iм­лис­тiй да­ли­нi, ося­янi срiб­ним про­мiн­ням мi­сяч­ним, сто­яли ши­ро­кi ла­ни зо­ло­то­го жи­та та пше­ни­цi. Ви­со­кi чор­нi то­по­лi, як вiй­сько, сто­яли ря­да­ми край до­ро­ги. Синє не­бо вси­па­не бу­ло зо­ря­ми. Зо­рi ти­хо трем­тi­ли… "А що, як­би те­пер вий­ти на ни­ву? Е, нi, страш­но, вовк ви­бi­жить з лi­су, ру­сал­ки за­лос­ко­чуть, стра­хи по­ви­ла­зять з пше­ни­цi…" I Ха­ри­тi справ­дi ста­ло страш­но, во­на знов пок­ла­ла­ся на ла­вi i од­вер­ну­лась од вiк­на.

–  Чому ти не спиш, до­ню?
– пи­тає ма­ти.

–  Так… я за­раз спа­ти­му, ма­мо!

Мати стог­не, а Ха­ри­тю жи­вий жаль бе­ре за сер­це. Бiд­нi ма­ма! Все бо­лить у них. Ко­ли б той доб­рий бог пос­лав їм по­лег­кiсть! Аж ось тро­хи зго­дом i сла­ба ма­ти, i ко­пи на по­лi, i ру­сал­ки, i вовк, i яс­не вiк­но на ко­ми­нi змi­шу­ються в якiй­сь ку­мед­нiй плу­та­ни­нi. Сон, вле­тiв­ши до ха­ти, бе­ре Ха­ри­тю пiд своє кри­ло. Срiб­ний про­мiнь мi­сяч­ний ти­хо сяє на бi­лiй го­лов­цi дiв­чин­ки, всмi­хається до но­вих чер­во­них кiс­ни­кiв, гу­ляє по смуг­ля­во­му ви­доч­ку та по бi­лих дрiб­неньких зуб­ках, що виг­ля­да­ють з-за роз­ту­ле­них пов­них уст.

Харитя спить со­лод­ким сном.

III

Рано вста­ло зо­ло­те со­неч­ко. Ра­но, ра­зом з сон­цем, про­ки­ну­лась i Ха­ри­тя. Ху­тенько зва­ри­ла ку­лiш, на­го­ду­ва­ла ма­му, сьорбну­ла й са­ма кiлька ло­жок. Упо­рав­шись, зня­ла серп з по­ли­цi, пок­ла­ла в тор­бин­ку хлi­ба та ци­бу­лi i зав'яза­лась ря­бенькою хус­точ­кою. Да­лi по­цi­лу­ва­ла ма­му й ка­же:

–  Пiду я, ма­мо, на ву­ли­цю до дiв­чат, по­бав­лю­ся тро­хи.

–  Iди, до­ню, та не ба­рись..

Iде Ха­ри­тя се­лом, i якось їй чуд­но. Нi­ко­ли не хо­ди­ла во­на са­ма так да­ле­ко вiд ха­ти. От вже й край­ню ха­ту ми­ну­ла, вий­шла на по­ле й ста­ла, за­ди­вив­шись в да­ле­чiнь на чу­до­вий краєвид. I справ­дi бу­ло гар­но на ни­вi, нес­ка­зан­но гар­но! По­гiд­не бла­кит­не не­бо ди­ха­ло на зем­лю теп­лом. По­ло­вi­ли жи­та й ви­лис­ку­ва­лись на сон­цi. Чер­во­нi­ло цi­ле мо­ре ко­лос­кiв пше­ни­цi. До­ли­ною по­ви­лась рi­чеч­ка, на­че хто ки­нув но­ву си­ню стрiч­ку на зе­ле­ну тра­ву. А за рiч­кою, по­пiд ку­че­ря­вим зе­ле­ним лi­сом, вся го­ра вкри­та роз­кiш­ни­ми ки­ли­ма­ми яри­ни. Га­ря­чою зе­ле­ною бар­вою го­рить на сон­цi яч­мiнь, ши­ро­ко сте­леться ки­лим яс­но-зе­ло­но­го вiв­са, да­лi, на­че ри­за ру­ти, тем­нiє про­со. Ме­жи зе­ле­ни­ми ки­ли­ма­ми бi­лiє греч­ка, на­че хто ро­зiс­лав ве­ли­кi шмат­ки по­лот­на бi­ли­ти на сон­цi. В до­ли­нi, край лi­су, ви­сить си­ня iм­ла. I над усiм тим роз­ки­ну­лось по­гiд­не бла­кит­не не­бо, лу­нає в по­вiт­рi ве­се­ла пiс­ня жай­во­рон­ко­ва. Вi­ють з по­ля чу­до­вi па­хо­щi од нес­тиг­ло­го зер­на i польових квi­ток. I доб­ре Ха­ри­тi на ни­вi, і страш­но. Ста­ла во­на й не знає, чи йти да­лi, чи вер­та­ти­ся. Але витк­ну­лась десь да­ле­ко з жи­та чер­во­на хуст­ка жi­но­ча, i Ха­ри­тя зга­да­ла i хво­ру ма­му, i чо­го прий­шла. Во­на по­да­ла­ся стеж­кою ме­жи жи­та. Як тiльки Ха­ри­тя увiй­шла ме­жи жи­та, гар­ний краєвид зник. Бо­сi но­же­ня­та сту­па­ли по втоп­та­нiй стеж­цi, над го­ло­вою, ме­жи ко­лос­ка­ми, як бин­доч­ка, си­нi­ло не­бо, а з обох бо­кiв, як стi­ни, сто­яло жи­то й ше­лес­тi­ло ву­са­тим ко­лос­сям. Ха­ри­тя опи­ни­лась на­че на днi в мо­рi. В жи­тi си­нi­ли во­лош­ки та со­кир­ки, бi­лiв зiр­ка­тий ро­мен, чер­во­нi­ла квiт­ка польово­го ма­ку. Польова по­ви­ти­ця по­лiз­ла до­го­ри по стеб­ли­нi жи­та i роз­ту­ли­ла свої бi­лi де­лi­кат­нi квi­точ­ки. Ха­ри­тя ми­мо­хiдь зри­ва­ла до­ро­гою квi­точ­ки та йшла все да­лi. Аж ось i їх ни­ва. Во­на доб­ре знає свою ни­ву, ось i рiв­чак той, що про­ми­ла вес­ня­на во­да. Ха­ри­тя пок­ла­ла тор­бин­ку, взя­ла в ру­ки серп i по­ча­ла жа­ти. Ти­хо навк­ру­ги. Тiльки цвiр­кун цвiр­ко­че в жи­тi, ше­лес­тить су­хий ко­лос та iн­ко­ли за­пiд­падьомкає пе­ре­пе­ли­ця. Жне Ха­ри­тя, але якось не­доб­ре йде ро­бо­та. Дов­ге стеб­ло пу­тається, ве­ли­кий серп не слу­хається в ма­ленькiй ру­цi, ко­лос­ся лос­ко­че спiт­нi­ле ли­ченько… Аж ось щось на­че впек­ло Ха­ри­тю в па­лець. Во­на ви­хо­пи­ла ру­ку й по­ба­чи­ла на пальцi кров. Серп ви­пав Ха­ри­тi з рук, ли­це скри­ви­ло­ся з бо­лю, на очi на­бiг­ли сльози, i Ха­ри­тя от-от зап­ла­ка­ла б гiр­ко, ко­ли б не на­га­да­ла про свою бiд­ну ма­му. Шви­денько об­тер­ла во­на кров з пальчи­ка спiд­нич­кою, за­тер­ла врi­за­не мiс­це зем­лею i по­ча­ла жа­ти. Стер­ня ко­ле бо­сi но­ги, аж на плач зби­рається Ха­ри­тi, пiт ве­ли­ки­ми крап­ля­ми па­дає на зем­лю, а бiд­на дiв­чин­ка жне та й жне. Якось обер­ну­лась Ха­ри­тя на­зад, щоб пок­лас­ти на­жа­ту жмiньку, гля­ну­ла навк­ру­ги - i страх об­хо­пив її. Ад­же во­на од­на на ни­вi! Ану, який страх вис­ко­чить iз жи­та й за­ду­шить її! Рап­том - фуррр!.. Пе­ре­пе­ли­ця пурх­ну­ла пе­ред са­мою Ха­ри­тею i, трi­по­чу­чи ко­рот­ки­ми кри­ла­ми, лед­ве пе­ре­нес­ла на кiлька ступ­нiв своє тяж­ке, си­те тi­ло. Сер­це за­ка­ла­та­ло Ха­ри­тi в гру­дях з пе­ре­ля­ку; да­лi на­че спи­ни­лось, i Ха­ри­тя ска­ме­нi­ла на мiс­цi. Од­нiєю ру­кою стис­ну­ла жмiньку жи­та, дру­гою - серп. Ли­це по­по­лот­нi­ло. Здо­ро­вi си­вi очi з жа­хом ди­ви­ли­ся в жи­то. За хви­лин­ку Ха­ри­тя тро­хи вi­дiй­шла. Сер­це знов зас­ту­ка­ло в гру­дях. Ха­ри­тя на­ва­жи­лась тi­ка­ти.

Стежкою наб­ли­жа­лись двi мо­ло­ди­цi. Ха­ри­тя пос­те­рег­ла їх, знов на­га­да­ла не­ду­жу, бiд­ну ма­му i, схи­лив­ши ру­ся­ву го­лов­ку, взя­лась до ро­бо­ти. Во­на му­сить ви­жа­ти жи­то! Во­на му­сить по­тi­ши­ти свою доб­ру не­щас­ну ма­му!

Молодицi наб­ли­зи­ли­ся до Ха­ри­тi, впiз­на­ли її i гля­ну­ли од­на на од­ну.

–  Ти що тут ро­биш, Ха­ри­тю?
– спи­та­ли ра­зом. Ха­ри­тя здриг­ну­лась, пiд­ве­ла очi на мо­ло­диць i за­со­ро­ми­лась.

–  Жну… ма­ти сла­бi ле­жать… не­ма ко­му хлiб ви­жа­ти… з го­ло­ду зги­не­мо зи­мою… В го­ло­сi її трем­тi­ли сльози. Мо­ло­ди­цi знов гля­ну­ли од­на на од­ну.

12

Книги из серии:

Без серии

[6.6 рейтинг книги]
[5.0 рейтинг книги]
[5.0 рейтинг книги]
[5.0 рейтинг книги]
[5.0 рейтинг книги]
[5.0 рейтинг книги]
[5.0 рейтинг книги]
Комментарии:
Популярные книги

Бывший муж

Рузанова Ольга
Любовные романы:
современные любовные романы
5.00
рейтинг книги
Бывший муж

Идеальный мир для Социопата 12

Сапфир Олег
12. Социопат
Фантастика:
фэнтези
постапокалипсис
рпг
7.00
рейтинг книги
Идеальный мир для Социопата 12

С Новым Гадом

Юнина Наталья
Любовные романы:
современные любовные романы
эро литература
7.14
рейтинг книги
С Новым Гадом

Как я строил магическую империю

Зубов Константин
1. Как я строил магическую империю
Фантастика:
фэнтези
попаданцы
аниме
5.00
рейтинг книги
Как я строил магическую империю

Опер. Девочка на спор

Бигси Анна
5. Опасная работа
Любовные романы:
современные любовные романы
эро литература
5.00
рейтинг книги
Опер. Девочка на спор

Дракон

Бубела Олег Николаевич
5. Совсем не герой
Фантастика:
фэнтези
попаданцы
9.31
рейтинг книги
Дракон

Мимик нового Мира 5

Северный Лис
4. Мимик!
Фантастика:
юмористическая фантастика
постапокалипсис
рпг
5.00
рейтинг книги
Мимик нового Мира 5

Везунчик. Дилогия

Бубела Олег Николаевич
Везунчик
Фантастика:
фэнтези
попаданцы
8.63
рейтинг книги
Везунчик. Дилогия

Маверик

Астахов Евгений Евгеньевич
4. Сопряжение
Фантастика:
боевая фантастика
постапокалипсис
рпг
5.00
рейтинг книги
Маверик

Релокант. По следам Ушедшего

Ascold Flow
3. Релокант в другой мир
Фантастика:
фэнтези
попаданцы
рпг
5.00
рейтинг книги
Релокант. По следам Ушедшего

Sos! Мой босс кровосос!

Юнина Наталья
Любовные романы:
современные любовные романы
5.00
рейтинг книги
Sos! Мой босс кровосос!

Сумеречный Стрелок 4

Карелин Сергей Витальевич
4. Сумеречный стрелок
Фантастика:
городское фэнтези
попаданцы
аниме
5.00
рейтинг книги
Сумеречный Стрелок 4

Покоритель Звездных врат

Карелин Сергей Витальевич
1. Повелитель звездных врат
Фантастика:
боевая фантастика
попаданцы
аниме
5.00
рейтинг книги
Покоритель Звездных врат

Эксперимент

Юнина Наталья
Любовные романы:
современные любовные романы
4.00
рейтинг книги
Эксперимент