Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом
Шрифт:
Одна річ — убити цікавість, інша — подолати її, тому вельми сумнівно, щоб Аттерсон і надалі так щиро прагнув побачитися зі своїм живим ще приятелем. Він думав про нього без злості, та його думки були повні страхів і здогадів. Звісно ж, він навідувався до Джекілової оселі, але відчував полегкість, діставши чергову відмову; правникові любіше було розмовляти на сходах із Пулом, чуючи гомін міста, аніж потрапити до цієї добровільної в'язниці й вести бесіду з її незбагненним в'язнем. Пул не міг повідомити нічого втішного. Доктор замкнувся в кабінеті над лабораторією, іноді навіть ночуючи в ньому; він став
ЩО СТАЛОСЯ ЗА ВІКНОМ
Випало так, що якоїсь неділі, гуляючи своїм звичаєм з Енфілдом, містер Аттерсон знову потрапив на тиху вуличку. Навпроти тих самих дверей обидва спинилися.
— Отож, — озвався Енфілд, — ця історія добігла, нарешті, кінця. Ми вже ніколи не зустрінемося з містером Гайдом.
— Сподіваюся, що так, — промовив Аттерсон. — Чи казав я вам, що теж був зустрівся з ним одного разу, й цілком поділяю ваше почуття огиди до нього?
— Неможливо побачити його й не перейнятися цим почуттям, — погодився Енфілд. — Але, між нами кажучи, яким же віслюком мусив я вам видаватися, коли не знав, що це — чорний хід до будинку доктора Джекіла. Певною мірою тут і ваша провина, що я довідався про це лише згодом.
— Але ж довідалися? А коли вже так, постежмо за тими вікнами. Сказати по правді, я тривожуся за бідного Джекіла й відчуваю, що присутність друзів, навіть під вікнами, допоможе йому.
Вони пройшли на холодне й вогке подвір'я, де вже залягла сутінь, хоч небо над головами було все ще ясне від променів призахідного сонця. Середнє з трьох вікон було прочинене, й за ним із виразом безмежного смутку на виду, наче скорботний в'язень, сидів доктор Джекіл.
— Джекіле! Це ви? — вигукнув Аттерсон. — Я сподівався, що ви почуваєтеся краще.
— Я дуже підупав на силі, Аттерсоне, — печально озвався доктор, — дуже підупав. Але, дякувати Богові, скоро все це скінчиться.
— Ви надто багато часу проводите в чотирьох стінах. Вам теж слід провітрюватися, як робимо ми з Енфілдом. Ось це — мій кузен, містер Енфілд. А це — доктор Джекіл. Зараз же спускайтеся, беріть капелюха, й пройдімося разом.
— Ви дуже ласкаві, — зітхнув доктор. — Я охоче пристав би до вас, та ж ні, ні, ні, це цілком неможливо. Я не насмілюся. Але все-таки, Аттерсоне, я дуже радий бачити вас, це велика приємність для мене. Я запросив би вас із містером Енфілдом сюди, тільки місце тут справді непідходяще.
— Що ж, — мовив щиросердий правник, — тоді лишаймося ви — там, а ми — тут, і бодай погомонимо.
— Це саме те, що я й хотів вам запропонувати, — посміхнувся доктор. Та не встиг він вимовити цих слів, як посмішка з його обличчя зникла, й натомість на ньому відбився вираз такого жаху й відчаю, що кров похолола в жилах обох джентльменів. Вони бачили це якусь мить — бо майже одразу вікно рвучко зачинилося, але й цій миті було досить, щоб вони обидва повернулися й мовчки вийшли на вулицю, її вони також пройшли, не кажучи ні слова, і тільки діставшись до сусіднього
— Господи, поможи нам! Господи, поможи нам! — прошепотів Аттерсон.
Та Енфілд тільки зосереджено кивнув головою, і далі йшов мовчки.
ОСТАННЯ НІЧ
Пообідавши й сівши надвечір біля вогню, містер Аттерсон неабияк здивувався, коли раптом до нього з'явився Пул.
— Не може бути! Пуле, що привело вас до мене? — І, ще раз глянувши на старого служника, додав: — Що вас так тривожить? З доктором зле?
— Містере Аттерсоне, — промовив той, — діється щось недобре.
— Тож сядьте, ось для вас шклянка вина. А тепер заспокойтеся й розкажіть усе до ладу.
— Ви знаєте доктора, — розпочав старий, — як він тепер від усіх замикається. І ось він знову замкнувся у своєму кабінеті. Все це мені дуже не подобається, сер, смертельно не подобається. Мені страшно, містере Аттерсоне.
— Мій добрий чоловіче, — урвав його правник, — говоріть ясніше. Чого ви боїтеся?
— Мені вже цілий тиждень страшно, — вів далі Пул, не звернувши уваги на правникове запитання, — й мені несила це зносити!
Вигляд старого підтверджував його слова; де й дівся колишній вишкіл слуги; за весь час розмови він лише раз поглянув правникові в обличчя — тоді, коли казав, як йому страшно. Навіть тепер, опустивши на коліно так і ненадпиту шклянку, він дивився кудись униз, у куток кімнати.
— Мені несила це зносити! — повторив він.
— Справді, — заохочував старого правник, — я бачу, у вас є причини боятися, Пуле, я бачу, коїться щось недобре. Тож спробуйте пояснити мені, що саме.
— Мені здається, тут якась брудна гра, — хрипко сказав Пул.
— Брудна гра! — вигукнув переляканий і спантеличений правник, — яка брудна гра? Що все це означає?
— Я не насмілююся говорити, сер, — пролунала відповідь, — але якби ви пішли зі мною, то побачили б усе самі.
Не кажучи ні слова, містер Аттерсон підвівся й узяв капелюха та пальто; він устиг з подивом помітити, яке почуття полегкості з'явилося на обличчі старого, що, також підвівшись, відставив убік шклянку, з якої так і не надпив ані краплі.
Була буряна й зимна березнева ніч, блідий убутний місяць висів боком, наче перекинутий вітром, чиї пориви сікли обличчя й заважали говорити. Негода порозгонила перехожих по домівках, і містер Аттерсон спіймав себе на думці, що ніколи досі не бачив цієї частини Лондона такою безлюдною.
А хотілося йому зовсім іншого: як ніколи досі, він прагнув опинитися серед подібних до себе створінь; і хоч як намагався він опиратися, але в душі його підіймалося тривожне передчуття біди. Коли вони врешті дісталися до площі, там також було повно вітру й пороху, й гілля молодих дерев у садку шмагало огорожу. Пул, що всю дорогу тримався на крок або два попереду, став перед сходами, скинув капелюха й витер носовичком чоло. Але заросився він потом не через швидку ходу — обличчя його далі лишалося блідим, а голос — хрипким і надтріснутим.