Хроніка капітана Блада
Шрифт:
— І ви, звичайно, всіх їх повбивали? — спитав він, і в його тоні почулась зневага до тих піратів.
— Ще ні, але вони у мене в руках. — В словах його вельможності забриніла лють. — Усі шестеро, кого зловили. Ми ще не вирішили, що з ними робити. Може, повісимо. Може, влаштуємо аутодафе й спалимо їх на вогнищах во славу божу. Адже всі вони — єретики. Ми з братом Алонсо вже міркували про це.
— Так, так, — мовив дон Педро з таким виглядом, ніби розмова про піратів почала йому набридати. — Чи не бажаєте, ваша вельможність, дослухати послання до кінця?
Губернатора роздратувало це зауваження, що перервало його багатослівне самовихваляння, він набундючено вклонився представникові його королівської величності й мовив крижаним тоном:
— Прошу пробачення.
Проте гордовитий дон Педро просто не звернув уваги на його невдоволення. Він видобув із внутрішньої кишені розкішного камзола в кілька разів складений аркуш пергаменту і невеличкий плоский шкіряний футляр.
— Передусім я повинен пояснити, ваша вельможність, чому ця річ потрапляє до вас у такому стані. Як я вже вам сказав, хоч ви, здається, не звернули на мої слова уваги, я прибув сюди після досить небезпечної подорожі. Щиро кажучи, це просто чудо, що я втрапив сюди після всього, що мені довелося зазнати. Я також став жертвою цього диявола капітана Блада. Тиждень тому він потопив корабель, на якому я вийшов з Кадіса. Мені пощастило більше, ніж моєму двоюрідному братові дону Родріго де Кейросу, який супроводжував мене і який тепер перебуває в руках того мерзенного пірата: я зумів утекти. Проте це надто довга розповідь, і я не хочу вас нею стомлювати.
— Вона мене не стомить! — вигукнув його вельможність, забуваючи від цікавості про свою пиху.
Проте дон Педро, незважаючи на прохання, не побажав вдаватись у деталі.
— Потім, потім, якщо вам захочеться слухати. Це не має великого значення. Для вашої вельможності має значення передусім те, що я врятувався. Мене підібрав «Святий Томас», доставив сюди, і я щасливий, що маю змогу виконати покладене на мене доручення. — Дон Педро простягнув губернаторові згорнутий пергамент. — Я згадав про свої пригоди тільки для того, щоб пояснити, чому сталося так, що цей документ пошкоджено морською водою, хоч і не до такої міри, щоб його не можна було прочитати. Це лист від державного секретаря його величності, в якому сповіщається про те, що наш монарх, нехай береже його господь, ласкаво зволили посвятити вас на визнання ваших уже згаданих мною заслуг у рицарі найвищого ордена — ордена святого Якова Компостельського.
Від неймовірного хвилювання дон Хайме спочатку зблід, потім почервонів. Тремтячими пальцями він узяв послання і розгорнув його. Морська вода справді зіпсувала пергамент так, що окремі слова важко було прочитати. Чорнило, яким було написане його ім'я, розпливлось і утворило невиразну пляму, так само було й з титулом губернатора Пуерто-Ріко та деякими іншими словами. Проте чудовий зміст послання виявився саме таким, як сказав дон Педро, королівський підпис також не зазнав руйнівної сили води.
Коли дон Хайме одірвав нарешті очі від документа, дон Педро простягнув йому шкіряний футляр і натиснув на пружину. Кришка відскочила, і губернатор втупився поглядом у рубіни, що червоними жаринами виблискували на чорному тлі оксамиту.
— А це сама відзнака, — промовив дон Педро, — хрест найблагороднішого ордена, членом якого ви стали.
Дон Хайме обережно взяв у руки футляр, немов то була якась святиня, і заходився розглядати хрест, що аж випромінював якесь мерехтливе світло. Чернець, підійшовши до нього, бурмотів слова молитви.
Посвячення в рицарі будь-якого ордена було б для дона Хайме несподіваною і почесною нагородою за його службу іспанській короні. Але те, що його посвятили в рицарі найблагороднішого, найнедосяжнішого ордена святого Якова Компостельского, здавалось просто неймовірним. Губернатора Пуерто-Ріко на якусь мить аж приголомшила та велич, що випала на його долю.
Проте через кілька хвилин, коли до кімнати ввійшла невисока на зріст дама, молода, тендітна й мила, до дона Хайме вже повернулася звичайна манера поводитись самозакохано й зарозуміло.
Побачивши елегантного й вишуканого незнайомця, що зразу ж підвівся, дама сором'язливо й нерішуче зупинилась у дверях.
— Пробачте, я не знала, що ви зайняті,— звернулась вона до дона Хайме.
Дон Хайме зневажливо засміявсь і повернувся до ченця.
— Бачите, вона не знала, що я зайнятий! Я — представник короля в Пуерто-Ріко, губернатор його величності на цьому острові, і моя дружина не знає, що я зайнятий, вона вважає, що в мене багато дозвілля. Це просто незбагненно. Але заходь, Ернандо, заходь. — В тоні його вельможності почулися грайливі нотки. — Ось подивись, якими почестями вшановує король свого недостойного слугу. Це, мабуть, допоможе тобі зрозуміти те, що зрозумів король, справедливо віддавши мені належне, хоч ти цього й досі не збагнула: мої обов'язки тут — складні й важкі.
Донья Ернанда боязко підійшла, як їй було звелено.
— Що це, дон Хайме? — спитала вона.
— «Що це»! — передражнив він її. — Та всього-на-всього оце ось! — Він показав їй футляр. — Його величність нагороджує мене хрестом святого Якова Компостельського, тільки й того!
Донья Ернанда відчула, що з неї сміються. Її личко, бліде й ніжне, трохи порожевіло, але сум у великих чорних очах не зник, і вони не зблиснули радістю. — Скоріш за все, подумав дон Педро, донья Ернанда почервоніла від образи й сорому за невихованість свого чоловіка, що так зневажливо повівся з нею в присутності незнайомого.
— Я рада, доне Хайме, — промовила вона м'яким стомленим голосом. — Вітаю вас. Я дуже рада.
— Ага, ви раді! Брате Алонсо, прошу вас відзначити, що донья Ернанда рада. — Глузуючи таким чином з дружини, дон Хайме навіть не завдавав собі клопоту бути дотепним. — До речі, цей джентльмен, що привіз сюди хрест святого Якова Компостельського, якийсь твій родич.
Донья Ернанда обернулась, щоб ще раз глянути на елегантного незнайомця. Вона його не знала. Проте вона вагалась, чи сказати про це. Відмовитись визнати родинні зв'язки, про які твердить джентльмен, що виконує королівське доручення, нелегко, особливо в присутності такого чоловіка, як дон Хайме. До того ж рід у них дуже численний, серед її родичів могло виявитись чимало таких, з ким вона не була знайома особисто.
Незнайомець вклонився так низько, що кучері перуки закрили йому обличчя.
— Ви, мабуть, не пам'ятаєте мене, доньє Ернанда, — промовив незнайомець. — Проте я ваш двоюрідний брат, і ви, безперечно, чули про мене від іншого свого двоюрідного брата Родріго. Я — Педро де Кейрос.
— Ви Педро? Ну що ж… — донья Ернанда глянула на нього пильніше й коротко розсміялась. — О, я пам'ятаю Педро. Ми грались разом, коли були дітьми, — Педро і я.
В тоні, яким вона це промовила, йому вчулось недовір'я. Але він твердо подивився їй у вічі.