Камінний хрест

Стефанык Василь Семенович

– Та вже не мемо,- відповідали ґазди, - та маємо вам по­дє­ку­вати та й Доці, наші навчительці.

– Але маєте всі ї по дарункові принести.

– Таже певне...

Доцька сиділа на печі і дуже тішилася, і мама її усміхалася.

ЛАН

Довгии такий та широкий дуже, що оком зіздрити [2] не можна. Пливе у повітрі, в сонці потопає. Людські ниви за­ли­ває. Як широкий, довгий невід. Виловить нивки, як дрі­боньку рибу. Отой лан.

2

–

Зіздрити - осягнути.

Зісхле бадилля бараболі шелестить на нім. Під кор­чем [3] мала дитина. І хліб ще, і огірок, та й мищина. Чорний цві­ркун дотулився ніжки та й утік. Зелений коваль дер­жи­ть­ся подалеки. Мідяна жужелиця борзенько [4] оббігає дити­ну.

А воно плаче за шелестом бадилля. Та й звернулося і впа­ло. Впало ротом до корча. Б'є ніжками, дуже пручається і поволеньки синіє.

А посеред розкопаних корчів спить мама. Як рана, ноги, бо покалічені, посічені, поорані. Прив'язана чорним волос­сям до чорної землі, як камінь.

3

– Корч - тут: кущ бараболі (картоплі).

4

– Борзо, борзенько - швидко, швиденько.

Сонце радо би цілу міць свою на її лиці покласти. Не мо­же її підвести та й за хмару заходить.

Чорний ворон знявся, облітає та й кряче.

Врешті зірвалася. Наслухає, наслухає.

– Ото я! Коло роботи спати!

Взяла рискаль [5] і копає, раз попри раз корчі розриває.

– Добре, що спить. Така мука, така мука йому та й мені з ним. А заробити треба, бо взимі ніхто не дасть...

Нагнулася та й копає, борзо, хутко. А той корч обминає. Тілько спокою, доки спить...

5

– Рискаль - заступ.

Його, а той камінь на грудях став ще тяжчий. Задихався і ледве міг нести маленьку Доцьку.

Спускалися в долину до річки. Гриць скреготав зубами, аж гомін лугом розходився, і чув на грудях довгий вогне­вий пас, що його пік у серце і в голову. Над самою річкою це міг поволі йти, але побіг і лишив Гандзуню. Вона бігла за ним. Гриць швиденько взяв Доцьку і з усієї сили кинув у воду.

Йому стало легше, і він заговорив скоро:

– Скажу панам, що не було ніякої ради; ані їсти що. ані в хаті затопити, ані випрати, ані голову змити, ані ніц! Я ка­ру приймаю, бо завинив, та й на шибеницю!

Коло нього стояла Гандзуня і говорила так само скоро:

– Таточку, не топіть мене, не топіть, не топіть!

– Так як просишся, то не буду, але тобі було б ліпше, а мені однаково пацити, [6] чи за одну, чи за дві. Будеш біди-ти змалку, а потім підеш у мамки [7] крамарям та й знов бідуватимеш. Як собі хочеш.

– Не топіть мене, не топіть!..

– Ні, ні, не буду, але Доці вже ліпше буде, як тобі. То вер­тайся до села, а я йду мельдуватися... [8] Аді, оцією стежеч­кою йди, геть, геть, аж угору, а там прийдеш до першої ха­ти, та увійди та й кажи, що так і так, тато хотіли мене уто­пити, але я випросилася та й прийшла, аби-сте мене пере­ночували. А завтра кажи: може би, ви мене найняли до ди­тини бавити. Гай, іди, бо то ніч.

6

– Пацити - відповідальність нести, терпіти.

7

– Мамка - тут: нянька.

8

– Мельдуватися - заявляти.

І Гандзуня пішла.

– Гандзю, Гандзю, а на тобі бучок, бо як на тебе пес на­дибає, то й роздере, а з бучком май [9] безпечніше.

Гандзя взяла бучок і пішла лугами.

Гриць закочував штани, щоб перейти річку, бо туди була дорога до міста. Вступив вже у воду по кістки та й за-дере­венів.

– В о ім'я отця і сина і святого духа, амінь. Отче наш, іжи єси на небесі і на землі...

Вернувся і пішов до моста.

9

– Май - трохи.

ЛИСТ

Політичним арештованим мужикам на Святий вечір.

У хаті було так ясно, що баба Грициха виділа кождий палець Іванків, де він до стіни притулився.

Сонце спускалося насамперед на ліс, що стояв на горі пе­ред хатою, на єго галуззю лишало всі свої дорогі камені бли­скучі, а ліс бив проміннями у вікна хати.

І таких їх було багато в хаті, що баба виділа кождіський па­лець Іванів на стіні.

– Мой, Іване, аби я тебе не виділа більше на лаві. Аді, шо ти із стін поробив. По земли собі бігай.

Іванко бігав від порога до стола та возив на нитці ко­лі­ща­тко від ниток та й казав бабі:

– Не бійтеси, я вже, бігме, не буду.

Коло баби на печі сиділа маленька Марійка з заплетеною кісочкою, як мишачий хвостик.

– Боже, боже, як народови тісно стало жити, а як свєта на­дійдут, та й нарід таки веселитси, - гадкувала собі баба.

Лице зморщене, сині губи, сухі руки, сивий волос - отака баба.

– Ба, вуйко Василь ідут до нас із Николов Сименовим, із тим, шо в школах він си вчіє.

– Тікай із землі, біжи д' бабі на піч.

До хати увійшов Василь із школярем.

– А в вас, мамо, на печі різдво? Віншую вас щістєм, здоро­в'ям, аби-сте ще прожили межи нами,- віншував син мамі та й цілував у руку.

– Ой синку, мені різдво не в голові! Я, дитинко, всі дни оп­лакую і свєто, і будень, - казала баба, та й сльози в очах по­казалися.

– А я прийшов письмо від Федора прочитати, бо вчера на пошті прийшло. Семенів, аді, прочитає:

– Та шо приписує, дужий він, ци слабує?

Василь витягнув лист з череса, подав школяреві, а сей взяв читати.

«Коханий мій брате Василю і ви, мамо!

Клоніюси до вас на різдво і вінчую вас на ці свєта. Зако­лідував би-м вам колідку з кременалу, але боюси, що ві­тер мою коліду у лісі стратит та й під ваші вікна не при­віє».

Стара мама обсипалася слізьми, а Василь мовчав.

«Тут арештанти як заколідуют, то аж сирий мур розсипа­єси, аж ржа із гратів опадає. Як поведут голосом, то аж дозорці наслухают. А така коліда в неволи сумна та страшна! А собі то я вночі геть-чисто нагадав за коліду. Як ще хлопцем ходив колідувати, як ви, мамо, мене у тата здоволіли, аби пустили у коліду, а потім як ми парубками вже ходили із скрипкое колідувати. Бувало станемо, як ліс, під вікном. Колідуємо, а скрипка плаче межи нами, як дитина. Ми ще дужче, а скрипка різно плаче, і ніколи ми єї не могли переколідувати. Аді, отепер чую, як та скрипка плакала, таки ге­зди плаче...»