Карафуто
Шрифт:
Іван Іванович сів, присунув до себе папір і написав великими літерами: «відмовляюсь».
Лихолєтов, мов опечений, схопив бланк.
Отже, друге «побачення» батька з сином скінчилося зовсім несподівано для поліцаїв. Цього разу Володю навіть не били і хутко відправили в тюрму. Прощаючись з батьком, він встиг йому сказати:
— Все зроблю, тату!
ВТЕЧА
Це була обіцянка. Він обіцяв батькові, що дійде
Звичайно, про це ще рано міркувати. Найперше і найголовніше — це втекти. Голова йшла обертом. З чого почати?
Володя мав досить вільного часу для міркування. Двічі на день поліцай приносив йому бобів або трохи рису. Через кожні два-три дні його випускали на невеличке подвір'я, обгороджене дерев'яним парканом з товстих колод, вкопаних у землю щільно одна біля одної. Під час прогулянки за в'язнем пильно стежив вартовий.
Володя розумів, що з самої тюрми важче втекти, ніж з цього подвір'я. Але під час прогулянки тікати наосліп буде безглуздям, хоч спочатку такий план у Володі і був. Ну, гаразд, він метнеться вбік, скориставшися з того, що вартовий ловитиме гав. Паркан він перелізе. Володя почував, що м'язи в нього знову зміцніли. Але чи допустять до втечі вартові? Досить кількох пострілів і…
Ні, звичайно, цей план нікуди не годиться. Тікати треба не звідси. Найкраща втеча — по дорозі. Адже напевно, знову доведеться йти на допит до поліцейської управи.
Володя почав готуватися до втечі. Вже коли він буде на волі, його чекатиме важкий шлях через тайгу. Треба бути дужим, міцним. Юнак щодня тепер робив фізкультурні вправи. Під час прогулянок на тюремному подвір'ї він викликав регіт і здивування вартових — вони ніколи не бачили, щоб в'язень отак захоплювався спортом.
Гірша була справа з їжею. Володя спочатку відкладав частину від своїх порцій. Але ховати їжу в камері важко, та й не можна було прирікати себе на голодування. Юнак покладав надії на тайгові ягоди, на полювання, на рибу в річках.
До того ж він баритись не буде. Днів за вісім він напевно, прийде до радянсько-японського кордону. Найважчим завданням буде перейти його непомітно. Звичайно, коли він буде вже по той бік і потрапить до радянських прикордонників, він — урятований. І тоді незабаром він побачить також батька, якого самураї звільнять, тільки-но довідаються, що в Радянському Союзі відомо про його полон.
Дуже можливо, що він перейде кордон навіть раніше. Може, це трапиться днів через три-чотири. Головне — ховатися, щоб не зустрітися з японцями…
Володя лежав на дошках і мріяв. Так, це були тільки мрії, бо юнак не знав, що його чекає.
Раптом він схопився. Хтось штовхав його і гукав японською мовою:
— Вставай! Вставай!
Що це? Він спав? Перед ним поліцай. У камері темно. Тьмяно блимає ліхтар. Надворі, певно, ніч.
— Ходімо! — каже поліцай.
— Куди?
Поліцай мовчить. За дверима вже чекає вартовий солдат. Надворі ще видно, хоч звідусіль насувається ліловий присмерк. Над далекими соснами текли жовті й кармінові ріки — це тільки що зайшло сонце.
Володя вийшов за ворота тюрми. В коридорі йому зустрівся в'язень-японець у супроводі двох поліцаїв.
В'язень був у драній солдатській куртці й босий. Володя впізнав його. Це був солдат-утікач Хагімура, який кинувся з багнетом на офіцера. В'язень теж упізнав Володю і щось швидко сказав, чого юнак не зрозумів. Але рухи Хагімури були дуже красномовні. Він указав пальцем на себе, потім долонею рубонув собі шию.
«Його присудили до страти, — подумав Володя. — Цього треба було чекати».
Згадалось, як на острівці Хагімура поділився своїми вбогими запасами води й риби, як він зрадів, коли дізнався, що перед ним люди з Радянського Союзу. Стало невимовно шкода цього японця в розпанаханому одязі, скривавленого й босого.
Володю штовхнули в спину кулаком: він замислився і забув на мить, що він сам в'язень і його ведуть, мабуть, знов у поліцейську управу на знущання до ненависного контррозвідника Лихолєтова й пана Куронуми.
Зненацька серце Володі завмерло, потім закалатало шалено й тривожно. Юнака вели вулицею. В далечині, за присадкуватими будиночками, починалася тайга. Чого ж чекати далі?
Володя швидко озирнувся, і хоч дістав за це штовхана прикладом у плече, проте встиг помітити, що його супроводжують двоє. Ззаду йде солдат, а за ним кроків за чотири — офіцер. Це був той самісінький офіцер, якого звати, здається, Хірата і який забрав з острівця батька, його, Володю, та впіймав «небезпечного злочинця» Хагімуру.
«Це вже гірше — їх двоє», майнула думка. Та юнак вирішив, що йому на допомогу прийшов присмерк, і що незабаром настане ніч, і під її чорною завісою можна зробити чимало кілометрів, не боячись погоні.
Недалеко від поліцейської управи вулиця звертала вбік, і в цьому місці тайга найближче підступала до шляху.
«Або зараз, або ніколи!»
Володя почував, що серце ось-ось вискочить з грудей. Воно стукало так голосно, що стукіт його вже, мабуть, давно почув і вартовий солдат, і навіть офіцер…
Враз метнувшися вбік і пригнувшись, Володя стрімголов перестрибнув через рівчак, який простягся вздовж вулиці, і за мить був уже біля найближчих смерек. Він почув за собою постріли з гвинтівки і короткі, сухі — револьверні.
«Це офіцер — з револьвера!..»
Йому забивало дихання, але він біг куди дивляться очі, біг, ледве встигаючи обминати стовбури дерев. Темрява сунула йому назустріч, він дихав хрипко, як загнаний кінь.
Була вже ніч, коли він спинився, хапаючи ротом повітря і почуваючи колючий біль у боку від неймовірно швидкого бігу. Навколо тиша і тайга. Він кілька хвилин стояв, пильно прислухаючись. Юнак чекав звуків погоні. Суха соснова шишка звалилась йому на голову. Він затремтів так, ніби його схопили ззаду чужі невідомі руки.