Катріона
Шрифт:
— А як же ви знали, що вам час іти на побачення? — поцікавився я.
— Десь близько одинадцятої господар приносив мені передачу: шматок м'яса, трохи горілки та недогарок свічки, щоб було чим присвітити під час вечері, — пояснив Алан. — Попоївши, я йшов у ліс, лягав там і чекав, прагнучи всією душею побачитися з вами, Деві, — і він обняв мене за плечі. — Чекав і в думці лічив години. Коли за моїми підрахунками було десь за другу (якщо не приходив Чарлі Стюарт і не казав, яка година), я повертався
— Що ж ви там робили? — поцікавився я.
— Розважався як тільки міг. Грав навіть у паці, на цьому я набив руку, але нецікаво грати, якщо нема кому захоплюватись вами. Складав пісні.
— Про що?
— Про оленів, про верес, про древніх-древніх вождів, власне, про те, про що взагалі говориться в піснях. Часом уявляв, що в мене пара флейт, і я грав переважно арії; іноді здавалося, що виконую я їх блискуче. Хоч вірте, хоч ні, але часом я навіть помічав, де схибив. Та, на щастя, все це минуло.
Потім Алан ще раз завів мову про мої пригоди і вислухав їх з усіма подробицями, гаряче схвалюючи мої дії, іноді перебиваючи зауваженням, що я «хоч і дивак, але хоробрий».
— Що? Вас налякав Сімон Фрейзер? — спитав він між іншим.
— Ще б пак! — визнав я.
— Я теж злякався б його, Деві, — несподівано признався Алан. — Це й справді страшний чоловік. Але й диявол заслуговує, щоб віддавали йому належне; скажу вам, Деві, на полі бою Фрейзер порядна людина.
— Хіба він такий хоробрий? — здивувався я.
— Хоробрий?! — усміхнувся Алан. — Заповзятіший за стального меча.
Почувши, як я бився на дуелі, мій друг спалахнув:
— Яка ганьба! — закричав він. — Хіба ж я не вчив вас у Коррінакі? Три рази… три рази обеззброєний! Та це ж ганьба для мене, вашого вчителя. Ану вставайте та беріть вашу зброю! Ви не зійдете з місця, поки не навчитеся захищати свою і мою честь.
— Алане, — почав благати я, — ви що, з глузду з'їхали? Зараз не час навчатись фехтування.
— Може, й так, — поступився він. — Але три рази, чоловіче! І ви стояли, як те солом'яне опудало, та бігали три рази по шпагу, немов собачка по носовичок! Давід, цей чолов'яга Дункансбі, напевне, неабиякий рубака. Мабуть, спритний диявол. Коли б я мав час, то неодмінно повернувся б і спробував зустрітися з ним сам. Він, видно, собаку на цьому з'їв.
— Помиляєтесь, — перебив я його, — ви забули, що він бився зі мною.
— Не забув, — огризнувся Алан. — Але ж тричі!
— Ви добре знаєте, який з мене супротивник, не вмію й шпаги тримати!
— Ні, я ще ніколи не чув такого, — невгавав мій товариш.
— Обіцяю тільки одне, Алане, — заговорив я знову, — коли ми зустрінемось наступного разу, я фехтуватиму краще. Вам
— Наступного разу, кажете?! — підхопив він. — А коли це буде, хотів би я знати?
— Сам не уявляю, Алане, — проказав я. — У мене інший план: я хотів би стати адвокатом.
— Нудна справа, Деві, — відповів Алан. — До того ж там треба завжди кривити душею. Краще вже натягнути військовий мундир.
— Тоді б ми неодмінно зустрілися! — вигукнув я. — Славна то була б зустріч, коли б ви наділи мундир Людовика, а я — короля Георга! Делікатна, скажу відверто.
— Що ж, ви маєте рацію, — знову поступився Алан.
— Краще вже бути адвокатом, — вів я далі. — Думаю, це більше підходить для чоловіка, якого тричі обеззброїли. Але головні принади ось у чому: одним з уславлених коледжів по вивченню права є той, у якому вчився мій родич Пілріг, — це коледж в Лейдені, у Голландії. Що ви на це скажете, Алане? Хіба не зміг би волонтер «королівських шотландців», добившись, відпустки, непомітно добратися до Лейдена і провідати там студента?
— Авжеж зміг би! — вигукнув Алан. — Бачите, справа в тому, що я в добрих стосунках із своїм полковником, графом Драммонд-Мелфортом, але є ще й важливіша обставина: мій двоюрідний брат — підполковник у полку «голландських шотландців», тому не важко буде дістати дозвіл на побачення з підполковником Стюартом з Галкета. Щодо лорда Мелфорта, то він людина освічена, пише навіть книжки, як Цезар, і буде, безсумнівно, радий скористатися з моїх спостережень.
— То граф — письменник? — спитав я, бо якщо Алан віддавав перевагу воїнам, то особисто я — тим, хто пише книжки.
— Ви вгадали, Деві, — зауважив Алан. — Хоч для полковника знайшлося б і краще заняття. Та хіба я можу закинути йому, якщо й сам схибнувся на піснях?
— Отже, домовились! — кинув я. — Тепер дайте мені адресу, куди я маю писати вам у Францію, а тільки-но прибуду в Лейден, одразу ж сповіщу свою.
— Найзручніше писати на ім'я мого начальника, — відповів Алан, — Чарлза Стюарта Ардшіля, есквайра, в місто Мелонз в Іль-де-Франсі. Рано чи пізно лист потрапить мені до рук.
В Муссельбурзі, де ми поснідали тріскою, мене щиро розважали розповіді Алана. Широченний плащ і гетри справді-таки звертали увагу сторонніх цього теплого ранку, а тому, може, було б доречно пояснити людям, чому він так зодягнений. Алан взявся за це діло, мов за серйозну справу, або ж точніше як за розвагу. Він завів розмову з господаркою, вихваляючи її спосіб готувати рибні страви, потім тільки те й знав, що скаржився на свій застуджений шлунок, з серйозністю наголошуючи на характерних симптомах цієї хвороби та вислуховуючи всілякі поради старої.