Кавовий присмак кориці.
Шрифт:
Вiн не знав, що я насолоджуюся процесом дефекацiї (найчастiше
це є навдивовижу приємним процесом, якщо ви не страждаєте нишком на запертя, чи не поневiряєтеся нишком вiд бiгунки), тому скинув iз полицi мою в'язану рукавичку нiмецького виробництва (її подарувала менi мама, вона сказала, що шкiрянi рукавички я в кожнiм разi де-небудь загублю, «а тут потрiйна в'язка, вони насправдi теплi, для перевiрки я проносила їх два тижнi, жодного разу не застудила рук, тому в тебе будуть теплi руки, а теплi руки - хлiб пiанiста». Так приказувала моя мама, а моя мама - не абихто), а потiм тричi штурхнув її ногою, упакованою в кросiвку фiрми «Адiдас» iз трьома золотими смугами, не будь-якого, а 44 розмiру. Нiмецьке взуття на нiмецькiй рукавичцi. Таке теж бува. «Хто носить фiрму
«А як там та, навiжена?», - прискiпливо питає Алекс. Варто сказати, що саме в цей час ми обговорюємо дуже важливi питання сьогодення: чи є третiй брат у братiв боксерiв Кличкiв, таємний брат, старший? Ми гадаємо, що вiн щонайпевнiше має бути i зватися вiн мусить обов'язково на «В». Василь - чим не геройське iм'я? I чи мають третю сестру сестри тенiсистки Вiльямс, може, її ймення Пенiс, а скорочують її як Пеннi (нiчого дивного в цьому iменi немає, одну з сестер Вiльямс звати Венус, чим Венус краще за Пенiс?), i чи могли б вони побратися з третiм братом Кличком. Тут Алекс виповзає зi своїм запитанням. Я знаю, що вiн натякає на Алiсу.
«Це ти про кого?», - iз навзаємним запитанням виступаю я, щоб його позлити. Вiн поводиться брутально. А я старався бути чемним спiврозмовником. Я навiть пересилив себе та посмiявся з його жарту (Iван шукав тонiк для джину, шукав його очима i примовляв: «тонiк, тонiк, тонiк». Тонiк стояв бiля Алекса, пiд столом, тому Алекс вирiшив зробити з гiркуватого тонiка цуцика на iм'я Тонiк, що бiжить на крик господаря та гавкає: гав-гав-гав, аж потiм стрибає на стiл). Усi засмiялися, навiть я. Мої старання пройшли повз Алексову увагу. Тому вiн питає про Алiсу, о, невдячна потворо Алексе. «Нормально», - процiдив я крiзь зуби. «Можна подумати, що ти в курсi», - зухвало випалив Алекс. Вiн наражався.
Не можу сказати, що Алекс нормально ставиться до Алiси. Її, звiсно, ще треба витримати, але навiщо вiн кожного разу дає менi зрозумiти, що дуже її не схвалює. Примiром, я абсолютно байдужий до численних його подружок i не висловлюю своїх думок щодо характерiв його дiвок, стилю їхньої поведiнки, а тим паче - перефарбованих облич. Пам'ятаю, як вони вперше зустрiлися. Я маю на увазi Алекса та Алiсу. Ця подiя вiдбулася тут, у Iвана та Яни, до речi, серед моїх друзiв бiльше немає таких несамовито гостинних людей, залюблених у кожного свого гостя (навiть у таких, що їх би iншi, менш добрi люди, приписали би до падлюк). Алекс мав був iмiдж нацiоналiста, патрiота, людини, що знається (а отже, поважає) на нацiональнiй культурi та iсторiї.
Алiса була напiдпитку. Навiть тверезою Алiса найбiльше любила докопуватися до будь-кого. Вiн їй одразу не припав до вподоби (а може, якраз припав, її важко зрозумiти). Вона схопила пiсенника «Українськi народнi пiснi», обирала пiсню, починала спiвати (навiть декламувати) перший рядок i змушувала Алекса вгадати, яка кiнцiвка. Це було щось
на взiр такого. Алiса: «Зеленiє жито та й… що, Алексе?»
Вiн мимрив: «Овес». I далi за текстом, слiд зауважити, що
Алекс угадував не щоразу, тодi Алiса починала звинувачувати його в
тому, що вiн не цiнує рiдної культури, що вiн - блюзнiр
тощо. Матюки так i лiтали пiд час цiєї розмови, як той м'ячик
у досвiдчених тенiсистiв. Це було схоже на терор. Це й було справжнiм
терором, спровокованим пияцтвом. Алiса вмiє дiстати людину. Тим-то
їхня зустрiч не стала поштовхом до мiцної дружби.
Iван тихо пiдлiз до мене. «Ти взагалi знаєш, де Алiса, а що
там Галя?» Я знаю, що друзi мають опiкуватися твоїми справами,
це називається - дружня турбота, але чому вони так часто пристають з такими противними запитаннями. Ви нiколи не замислювалися, чи вам їх не задають? Iван прекрасно знав, що доля Галi мене не обходить, а от я зовсiм не бентежу Алiсу. «Галя викреслила мене зi свого життя, тож я не
Андрiй був не один. Вони прийшли цiлою родиною. Андрiй, його дружина Женя та їхнiй чотирирiчний син Назар. Назара було вдягнено в костюм кольору хакi. Вiн був модно вбраний, модно зачесаний, я знав, що все це - цiлковита заслуга Андрiя, Женi завжди було байдуже до зовнiшностi, що чужої, що - i поготiв - своєї. Назар тримав у руках бежевi троянди та немалий пакунок-подарунок. Женя та Андрiй нiчого не тримали в руках. Женя вважала, що дитина має бути сильною та фiзично розвиненою, а Андрiй нiколи не хотiв тягати важких речей, вiн ненавидiв пiдносити торби мамi. Тобто Назар «утрапив».
Женя була сувора, бо працювала в дитячiй хiрургiї. Чи працювала у дитячiй хiрургiї, тому що була сувора. Худа бiлявка, завжди напружена, наче пойнтер на полюваннi, при цьому вона була спокiйна. Такий змiшаний нервово спокiйний тип. Усi неприємностi, людськi скиглення, сум та горе Женя вимiрювала хвилинами перебування у вiддiленнi дитячої хiрургiї. От, наприклад, коли я починав, сподiваючись на її жiноче спiвчуття (тодi я погано знав братову), скiмлити з приводу Алiси, Женя казала: «Три хвилини в дитячiй хiрургiї або на хвилину менше». Будь-яку прикрiсть вона переводила саме в такий вимiр. Помер батькiв батько - «пiвгодини в дитячiй хiрургiї», Андрiєвi зiрвали виставку - «15 хвилин». Улюбленим читвом Женi були книжки про пригоди мерцiв та фахова лiтература для лiкарiв, уже не знаю, що було веселiшим. Колись менi наснилася свiтлина з Жениного бестселера «Рванi рани», на якiй була рука, яку вiдтяло бомбою. На свої руки я не мiг дивитися тиждень. «Не годен дивитися - читай, не розглядаючи картинок», - повчально сказала Женя.
Iз музики вона схвалювала тiльки Баха та Кiркорова. «Як ти можеш любити Баха та Кiркорова водночас?», - питав я. «А що тут такого?», - здивовано поглядала на мене Женя своїми врiвноваженими очима кольору волоських горiхiв. Одягалася вона жахливо. Менi здавалося, що вона носила на собi лантухи. Щоправда, рiзнобарвнi. Сiрi, зеленi, чорнi, iншi сiрi, брунатнi, ще однi сiрi та ще однi брунатнi. Одної днини я чекав її, щоб пiти на виставку Андрiя. I ми туди пiшли. Женя всюди встромляла свого носа, по-хамськи держала себе з галерейниками та спонсорами, облила одну поважну журналiстку червоним вином. А коли я сказав: «Женю, не забувай, будь-ласка, що це виставка твого чоловiка, треба поводитися гiдно, обережно, шануватися», вона вiдповiла: «А я i вбралася в костюм». Вона вбралася
в костюм - це був вияв поваги, гiдної поведiнки та обережностi в Женинiм розумiннi. Вона вбралася в костюм - то й досить iз усiх нас.
У мого небожа були чудовi батьки. Прихована iстеричка - Євгенiя та вiдчайдушний iстерик Андрiй. Назар усвiдомлював, у якому свiтi всi ми живемо. Пам'ятаю, коли вiн малим стояв у дитячому манежi, хитався, булькав щось своє, аж раптом примовк, потiм оглянув нас, дорослих, що святкували його перший рiк народження, i чiтко промовив чи то до нас, чи то до себе: «Люди - блєдi». I скорботно зiтхнув. Усi мов заклякли. Бiльше такого вiн не практикував, але дав нам на здогад, якої вiн думки про людство взагалi та про окремих його представникiв зокрема. «Люди - блєдi». Це - генiально. Це треба внести до всiх Бiблiй та Коранiв, вже не кажучи про конституцiї, абетки та кримiнальнi кодекси.