Кленовий лист
Шрифт:
— Маю передати текст радіограми. Власне, в мене їх аж два. Коли справді той радист надійна людина, можна б порадитися і з ним.
— Абсолютно наш чоловік! Усі ми тут свої... Давайте ваш текст.
— Стривайте. Поміркуємо разом. Уявімо собі, що ми посилаємо в ефір телеграму, де вкажемо точну адресу дітей. Що можна чекати далі?— І зачепив п'ятірнею й без того скуйовдженого чуба.
— Важко щось уявити. Напевне там захочуть перевірити. Цілком можливо, що зашлють дипломатичні листи, а може, і... літаки.
— Вірно, товаришу Лаверні. Можуть послати літаки і забрати дітей. Тепер постає питання складніше: яка держава може послати літаки?
Льотчик мовчав, замислений. Справді, припускати в цих умовах можна що завгодно. Та він не бачив якоїсь причини боятися того.
— Уявімо собі, що прибули літаки іншої держави. Якої саме? Коли це літаки союзників Росії — то дуже добре! Можливо, звичайно, що полетять і ворожі.
— Оце нас і турбує, щоб не поспішили ворожі літаки,— теж замислено мовив Лужінський.
Лаверні відразу ж і заперечив.
— Ворожі, це треба розуміти,— німецькі, італійські, бо японських тут бути не може.
— Саме німецькі, гітлерівські.
— Можу вас заспокоїти, я ж льотчик. Тільки на власній території вони досить вільні і активні. Поза тим панує авіація союзників. Не знаю, де ті діти, але...
— Діти на острові в океані. Вам я цілком довіряю.
— Там панує авіація союзників, в основному англій ці, запевняю вас.
Лужінський знов узяв за руку льотчика, притяг його ближче до себе, щоб тільки прошепотіти:
— Благаю вас, нікому про це ні слова. Справді, маєте рацію. На тих островах гітлерівцям не видне око літати. То, значить, наважимося?
— Давайте ваш повний текст.
Лужінський ткнув у руку льотчика текст радіограми німецькою мовою. Рука тремтіла, він глибоко переживав, неначе видавав на риск великої ваги державну таємницю. Льотчик присвітив ліхтариком під полою, вголос, але тихо прочитав текст радіограми:
— «SOS! Четверо радянських піонерів і дівчинка Ніна перебувають на острові в океані. Координати... Посадка літака можлива на косі південний захід острова. Коса — пісок, галька, Лужінський».
— Єсть, товаришу! Радіограма буде передана о двадцять першій нуль-нуль московського часу. Будьте певні!
На цьому і попрощалися. В дворі Лужінського наджидав Горн. Побачивши, швидко підійшов. Був радісно схвильований, дух йому займало від захоплення.
— Домовилися, друже! Через півгодини на світанку операція... Лікар буде врятована і доставлена десь сюди, в гори, в безпечне місце! — Горн схопив руку приятеля і міцно потиснув її.— Подяка за добру школу! Я, здається, знайшов ту надійну стежку, якої довго шукав для зближення з батьком!.. А лікар сьогодні ж буде в цілковитій безпеці.— І Ганс побіг доганяти своїх товаришів по майбутній операції.
Традиції Ніцци як курортного міста значно порушилися з приходом гітлерівських військ. Майже цілу добу не вщухав гамір, стрілянина на широкому дворищі і в будинках комендатури. Та поступово гестапівці вдовольнили свою першу жадобу «діяльності»: було розстріляно чимало громадян міста. Зрештою, впливало й те, що справи Гітлера на фронтах катастрофічно гіршали. Після дванадцятої години ночі будинок комендатури завмирав, як саме і в цей день. У дворі стояли тільки нічні вартові.
В ту передранкову пору в комендатурі Ніцци ще було спокійно і тихо. До парадного сходу, де дрімаючи сидів вартовий, підійшли двоє есесівців, тримаючи під руки третього — зовсім слабого капітана-льотчика. Голова його звисала на груди, ноги вклякли.
Один з есесівців звернувся до вартового:
— Старшого!
Вартовий підхопився, відкозиряв. Перед ним був молодий офіцер з численними орденами на грудях і з пістолетом в руці. Другою рукою він підтримував слабого льотчика. Вартовий тільки обернувся, щоб натиснути кнопку. Кнопка, очевидно, була на доброму пильнуванні. Негайно ж загупотіло кілька ніг, ляснув замок, і на дверях стали двоє озброєних есесівців. Вартовий тільки вказав головою на офіцерів з хворим чи пораненим льотчиком.
— Капітанові терміново потрібна лікарська допомога,— відрубав офіцер, підтримуючи Горна.
Ні форма в усіх трьох, ні зброя, ані поведінка чи мова не викликали жодних підозр. — Я зараз подзвоню в роту...
— То буде пізно. Йому потрібна негайна допомога! — сказав офіцер з орденами.
— То, може, допомогла б та арештована лікарка? — нагадав есесівець-вартовий.
— Давайте її сюди! — наказав офіцер.
У клопоті й поспіху жоден з трьох вартових навіть не подумав про якусь-то перевірку документів.
— Лейтенанте, ви лишаєтесь тут, а ми з вартовими й без вас упораємося. Ходімо мерщій.
Вартовий пішов по коридорах попереду, за ним один з прибулих повів «ледве живого» капітана Горна, ще один вартовий замикав цей кортеж. Передній заскочив у якісь двері і швидко вийшов з ключем. Його пропустили знову наперед, і, доки дійшли, він уже встиг відімкнути двері арештантської, увімкнув світло.
Кімната яскраво освітилася великою лампою. Майже в ту ж мить на дивані підвелася літня, посивіла жінка.
— Ви лікар? — запитав той, що ввів хворого капітана.
— Я арештант, а не лікар,— тихо відповіла жінка, зітхнувши. Але встала з дивана, бо на нього вже садовили хворого. Він впав головою на зім'яту подушку.
— Капітане! Капітане Горн! Ось лікар. Зараз вона огляне... Негайно огляньте хворого! — розпоряджався есесівець. І ще раз звернувся до ледве живого капітана: — Капітане, можете сказати лікареві, що там у вас?
Хворий відкрив очі і виразно скліпив повіками. Він може говорити з лікарем. Есесівець відійшов геть. Повернувшись, жестом вирядив обох есесівців і сам вийшов за ними, щільно причинивши двері. Лікар зітхнула, взяла стілець і підсіла до хворого.