Клуб самогубців. Діамант Раджі
Шрифт:
Князь і Ґеральдін відразу подалися геть. У холодному нічному повітрі їхній жах перед тим, чому вони стали свідками, ще посилився.
— Лихо! — вигукнув князь. — Скувати себе присягою в такому ділі! Дозволити оцю гуртову торгівлю смертю, щоб вона відбувалася безкарно, та ще й із зиском! Якби я міг зректися своєї обіцянки!
— Для вашої високості це неможлива річ, — відказав полковник, — бо ваша честь — це честь Богемії. Але я маю право — і навіть повинен! — зректися своєї.
– Ґеральдіне, — сказав князь, — коли ваша честь зазнає урази в котрійсь із тих пригод,
— Слухаюсь наказів вашої високості, — відказав полковник. — Ми покинемо це прокляте місце?
— Так, — сказав князь. — Ради Бога, знайдіть візника, хай я хоч уві сні забуду ганьбу цієї ночі.
Одначе треба зазначити, що він старанно прочитав назву садиби, перше ніж поїхати.
Уранці, як тільки князь заворушився в ліжку, полковник Ґеральдін приніс йому свіжу газету з таким підкресленим повідомленням:
« Сумна пригода. Цієї ночі, близько другої години, містер Бартолом'ю Мальтус, що мешкав на Чепстовському майдані, 16, у Вестборн-Ґрові, вертаючи додому з вечірки в одного знайомого, впав через горішній парапет на Трафальгарському майдані, зламавши руку та ногу і розбивши голову. Смерть настала ту ж мить. Містер Мальтус, якого супроводив знайомий, саме дожидав візника, коли сталося нещастя. Оскільки Мальтус був паралітик, гадають, що й ця пригода спричинена новим нападом хвороби. Бідолаха був добре відомий у вельми поважних колах, і за ним глибоко шкодуватимуть багато людей».
— Коли чия душа й пішла просто до пекла, — урочисто мовив Ґеральдін, — то це якраз душа цього паралітика.
Князь сховав обличчя в долоні й мовчав.
— Я майже радий знати, що його нема живого, — провадив полковник. — Але визнаю, що за нашим молодиком із тістечками в мене серце кров'ю обливається.
– Ґеральдіне, — промовив князь, підвівши обличчя, — ще вчора ввечері той сердега був безневинний, як ви і я, але сьогодні на його душі лежить кривавий гріх. Коли я подумаю про того голову клубу, в мені закипає гнів. Я ще не знаю, як це зробити, але Богом присягаюсь — я спопаду того негідника у свої руки. Яким досвідом, якою наукою стала мені ця картярська гра!
— В яку ми більш не гратимемо, — докинув полковник. Князь не відповідав так довго, що Ґеральдін занепокоївся.
— Невже ви хочете піти туди ще! — сказав він. — Ви вже й так забагато витерпіли й побачили забагато страхіть. Ваше високе становище не дозволяє вам ще раз іти на такий ризик.
— У тому, що ви кажете, багато правди, — відповів князь Флорізель, — і я сам зовсім не радий своїй рішучості. Та шкода! І в шатах наймогутнішого владаря ходить усього-на-всього людина. Я ніколи не відчував своєї слабкості так гостро, як оце тепер, Ґеральдіне, але вона дужча за мене. Чи може в мене вмерти інтерес до долі того нещасливого молодика, що вечеряв з нами кілька годин тому? Чи можу я полишити голові клубу й далі творити свої злочинні діла тишком-нишком? Чи можу я, встрявши в таку цікавущу пригоду, не довести її до кінця? Ні, Ґеральдіне: ви вимагаєте від князя більшого, ніж те, на що спроможна людина. Сьогодні ввечері ми ще раз засядемо за стіл у Клубі самогубців.
Полковник Ґеральдін упав навколішки й вигукнув:
— Візьміть моє життя, ваша високосте! Воно належить вам, розпорядіться ним як хочете! Але не вимагайте, щоб я підтримував вас у такому страхітливо ризикованому ділі.
— Полковнику Ґеральдіне, — відказав князь з відтінком зверхності в тоні, — ваше життя належить тільки вам самому. Мені від вас потрібен лише послух; а коли цей послух із нехіттю, то я й цього не хочу. Додам тільки одне слово: вашої надокучливої турботи в цій справі з мене вже досить.
Шталмейстер зразу отямився.
— Ваша високосте, — сказав він, — може, ви відпустите мене сьогодні до вечора? Як людина честі, я не наважусь увійти вдруге до того жахливого дому, не залагодивши спершу всіх своїх справ. І більше, обіцяю вам, ваша високість не почує жодного слова заперечення з уст свого найвідданішого і найбільш вдячного слуги.
— Любий мій Ґеральдіне, — відказав князь, — я завжди шкодую, коли ви змушуєте мене нагадувати вам про мій ранг. Надаю день у ваше розпорядження, але до одинадцятої вечора щоб були тут, так само замасковані.
Цього, другого, вечора в клубі не було так людно. Коли Ґеральдін із князем з'явились, вони застали в курильні душ шість. Його високість відвів голову клубу набік і тепло поздоровив його із завершенням справи містера Мальтуса.
— Мені завжди приємно зустрічати здібних людей, — сказав він, — а ви, я бачу, безперечно такий. Ваша робота має дуже делікатний характер, але я бачу, що ви саме спроможні провадити її з успіхом і без розголосу.
Голова був трохи приголомшений цими компліментами з уст такого сповненого гідності чоловіка, як його високість. Він сприйняв ці слова мало не принижено.
— Сердега Мальті! — докинув він. — Я насилу уявляю собі клуб без нього. Більшість моїх членів — юнаки, сер, юнаки з поетичною душею, не дуже підходяще товариство для мене. Не те щоб Мальті був зовсім чужий поезії, але його поезія була ясна мені.
— Мені дуже зрозуміло, чому ви почували таку приязнь до містера Мальтуса, — відказав князь. — Він і мені впав у вічі як людина вельми своєрідна.
Вчорашній молодик із тістечками теж був у кімнаті, тяжко пригнічений і мовчазний. Недавні знайомці марно силкувались розговорити його.
— Ох, як я шкодую, — вигукнув він, — що затяг вас до цього мерзенного кубла! Втікайте, поки ваші руки чисті. Коли б ви почули, як кричав той старий, падаючи, і як гримнули його кістки на брук! Побажайте, коли ще маєте трохи жалості до такого негідника, щоб цього вечора мені випав виновий туз!
З часом прийшло ще кілька членів клубу, та однаково, коли сідали за картярський стіл, усіх було не більше тринадцяти. Князь знову відчував крізь тривогу якесь приємне збудження, правда, його здивувало те, що Ґеральдін виявляє куди більше самовладання, ніж напередодні.