Ключ від Королівства
Шрифт:
Хворостенко заверещала.
Хтось налетів і вхопив мене ззаду. Я не оглядаючись хвицонула ногою щосили.
Уявляєте, а то була біологічка…
– Якщо тебе образили словом, то й відповідай так само! Що за дикість – хлюпати зі склянки в обличчя?! Що за хамство – битися? Поглянь на себе! Ти ж дівча, а поводишся, як злісний хуліган!
Завучка клекотіла наді мною, як вулкан – груди ходором ходять над столом, а більша огрядна частина – на стільці під столом. Авжеж, їй
Ото буде…
Чи гірше вже не буде? І можна просто казати, що думаєш?
Ох, як вона мене зараз ненавиділа!.. Не за яблучний сік і розбиту склянку, і навіть не за синець на нозі біологічки. Вона готова мене роздерти за всі прикрощі в її житті. Як ота вчорашня тітка кляла циганчат… (не за те, що вони брудні жебраки, а через те, що в неї був важкий сірий день – один із багатьох, і так – до самої смерті…).
Утупившись у подряпаний лінолеум, я знову пригадала все, що сталося на зупинці. Як я тоді неначе відсунула чорну пелену, і тітка замовкла, закліпала очима, обличчя її з розлюченого раптом стало нормальним, навіть зичливим…
Може, і з завучкою так спробувати?
Я підвела голову.
Ні, навряд. Я знову похнюпилася – у підлогу дивитися безпечніше.
– Ти знаєш, що з чотирнадцяти років діти уже несуть кримінальну відповідальність?
– А мені тільки тринадцятий виповнився. От для Зайцевої кримінальна відповідальність вже настала – то й що?
– Негайно додому! За матір’ю – негайно!..
– Вона на роботі…
– Значить, іди на роботу… Або я сама до неї піду!
Було ще видно. Навіть уроки не закінчилися.
А оті троє – Зайцева, Лозова й Хворостенко – спокійнісінько сидять собі зараз на якійсь географії та переморгуються зі своїми хлопчаками. Теж мені – героїні…
Мій рюкзак залишився в учительській. Ну й нехай – не треба тягати на спині, остогидло…
Я сіла на лавці біля шкільних воріт. Іти до матері на роботу? Це повне божевілля. По-перше, у своїй конторі вона завжди зайнята, їй навіть дзвонити можна тільки в крайньому випадку. А по-друге…
Я навіть не обмізковувала цю думку до кінця. Просто машинально витягла з кишені куртки скляну кульку.
Тепер вона не здавалася чарівною. І весь особливий настрій, який був у мене зранку, кудись щез. Гм, ключ від Королівства… Ось вам ключ від Королівства!
Ідіть ви всі до дідька зі своїми казочками!
Я розмахнулася і пожбурила кульку кудись в кущі.
Може, треба було піти вчора кудись з цим дядьком? Хай би він був і маніяк, заманив мене у ліс… і вбив! І тоді завучка, замість того, щоб шпетити мене, трагічним голосом повідомила б усім про мою смерть. І цілісінький місяць у школі тільки й розмов було б, що про мене (якою я була, по суті,
Я струснула головою. Що за дурня? Найбезглуздіші дитячі химерії: ось я помру, і вони всі каятимуться… Дитсадок, їй-богу. Чому б то я мала померти? Через оту дурну Зайцеву?
Мені стало шкода кульки. Усе-таки вона прикольна. Її можна було б подарувати Петрикові чи Дмитрику. Правда, вони через неї поб’ються… Ну, гаразд, тоді можна оголосити змагання: хто краще поводитиметься – той отримає кульку – погратися…
Ось так розмірковуючи, я підвелася з лавки, підійшла до голих кущів і, нахилившись, почала шукати на землі кульку.
Кульки не було. Невже я спересердя кудись далеко її закинула? Однак кущі не дуже й густі, тому я навпочіпки залізла досередини.
Я обмацала все праворуч і ліворуч: на вогкій землі лежав фантик від цукерки і розмоклий недопалок. Хай йому грець, куди ж я її закинула?
І я полізла ще трохи вперед. Далі – газон, де влітку густа трава. Може, кулька на газоні?
Я дерлась, як ведмідь, крізь гілляччя. Газону… не було! Я озирнулася – доріжка теж кудись щезла. Куди не глянь – гущавина…
Я випросталася. Оце зараз мене побачать з вікна вчительської, і тоді до всіх моїх провин додасться ще одна…
Я роззирнулася навколо – і тихо зойкнула. Що це?
Розділ другий
Аудієнція
– Ось, ваша милосте, хлопчисько якийсь проліз у королівський сад. Моя провина, недогледів. Хоча, щоб я осліп, як воно пролізло? Огорожа скрізь ніби ціла…
«Ваша милість» – себто високий старигань, одягнений у чорне. Огледівши його, я подумала, що наша завучка супроти нього – сумирна жінка і взагалі нічогенька…
Той, хто мене впіймав, цупко тримав мої руки за спиною. (Лишенько, так зі мною у житті ніхто не поводився, навіть Зайцева…)
– Пусти!
– Ти ба, ще й сіпається! То його тут залишити, ваша милосте? Чи просто відшмагати на стайні та й відпустити?
Я засмикалася сильніше, проте чоловік так крутонув мені лікті, що довелося змиритися.
– Стривай, я з ним побалакаю, – сказав його «милість» скрипливим, як іржаві завіси, голосом. – Хлопчисько, видно, непростий… Ану, кажи, поганцю, що тобі треба було в королівськім саду?
– Мене запросили… – (Про те, що я дівчинка, лячно було й подумати.) – Мені… дали ключ…
– Що? Ключ від мого саду?
– Ключ… від Королівства…
– Он як? – гачкуватий ніс його «милості» описав у повітрі химерну лінію. – Хто?
(Неон? Криптон? Ксенон? Як же його в греця звати?!)
– Оберон… – зраділа я, згадавши нарешті його ім’я.
Цупкі руки, що тримали мене, трохи ослабли. (Мабуть, Оберона тут знали.)
– Брешеш! – заперечив гачконосий. – Стороже, чи багато яблук він устиг натрусити?