Князь Кий

Малик Владимир Кириллович

— О світлийпресвітлий Хоросе, ясний Світовиде, великий і добрий наш Даждьбоже! Видиш синів і внуків своїх — у славізвитязі, вільних на вільній землі, а ворогів — розбитих, принижених, поганьблених! Славимо тебе, вічний Даждьбоже, і дякуємо тобі за те, що вклав у наші серця мужність, а в руки — силу, що дарував нам перемогу і не перервав наш родовід!.. А вам, князі, і вашим воям, — повернувся він до Гордомисла і Ходоти, — дякуємо за братерську допомогу, без якої не подолати б нам гуннів! Ви хоробро билися за нашу землю і за нашу свободу! І не один ваш витязь наклав за це своєю головою! Слава і честь усім вам, живим

і мертвим, хто сукупно з нами переміг днесь кривавого Ернака, котрий мріяв стати новим Аттілою і кинути наші племена собі під ноги у вічне рабство!.. І ще хочу сказати: союз наш нинішній добре прислужився нам сьогодні! Тож пам'ятаймо про гірку долю короля Божа і будьмо вірні цьому союзові й надалі, бо не перевелися на світі охочі поживитися чужим багатством, захопити наші землі, а нас і роди наші вирубати на пні!..

— Будемо, князю! — відгукнулися Гордомисл і Ходота. — Та й інших залучатимемо!

— От і добре, — сказав Кий і повернувся до своїх родовичів: — А тепер звертаюся до вас, поляни, співплемінники мої дорогі! Нині ми уникли страшної небезпеки і стали вільними людьми. Кожен, хто бажає того, може зі своїми родами повертатися назад, на обжиті батьківські місця. Збирайте житопшеницю, скородіть землю і засівайте її новим зерном, плекайте чад своїх, доглядайте старих… Та ніколи не забувайте, що завдячуємо життям тим, хто поліг сьогодні на полі цьому, твердості духу нашого, мужності ратній і союзові з племенами братніми! Щоб жити, — на цьому стійте, допоки й світу сонця на землі!

Здвигнулися вої, підняли вгору списи, мечі, сокири і, потрясаючи ними, схвально загукали:

— Слава Києві! Слава переможцеві гуннів! Слава князеві нашому!

* * *

Побачивши, що гунни прорвалися, старійшина Межамир зі своєю невеликою дружиною кинувся їм навперейми, щоб закрити вихід у степ. Незважаючи на тягар літ, біг він прудко, тримаючи в одній руці щита, а в другій — меча під поривом вітру розвівалося його довге сиве волосся і лопотіла полотняна, вишита чорно-червоним мереживом сорочка.

— Швидше, хлопці! Перехопітьно мені Ернака! Не випустіть степового хижака з рук! — гукав своїм воям, що обганяли його. — Бо іншої такої нагоди, може, не трапиться!

І вої ринули вперед.

Та тут же й зупинилися: старійшина раптом спіткнувся, заточився і впав навзнак на землю. В груди йому, під саме серце, ввігналася гонка гуннська стріла. Його підхопили під руки — не дали впасти, винесли на невисокий пагорб і поклали на столочену зелену траву.

Атака дніпровських русів захлинулася. Нажахані гунни вихором вирвалися з оточення і щодуху помчали в поле, рятуючись від неминучої смерті або полону.

А старійшина Межамир лежав горілиць на землі зі стрілою в грудях, мовчки дивився в світло-голубе безхмарне небо і думав про смерть.

Ось де спіткала вона його! Ось коли обірвалася нитка його життя!

О преславний ДаждьбожеСвітовиде! І ти, Роде, захиснику полянського племені! Багато стежокдоріжок сходив старий Межамир — і по своїй волі, і не по своїй, у багатьох краях побував, багато лихого зазнав і доброго звідав, а тепер настав час розпрощатися з білим світом! Родовичі покладуть його мертве тіло разом з багатьма іншими тілами тих, хто загинув нині в бою, на вогнище — і вогонь зжере його! І полетить воно кіптявим димом попід небесами, розвіється в безконечності простору і часу, а очищена від плоті душа, втративши звичну оболонку, переселиться в когось іншого — чи в людину, яка щойно десь народилася, чи в тварину, чи в звіра, а може, деревиною стане чи вільною пташиною, що шугає в високості… Це вже залежить від волі чи примхи богів… І житиме вона вічно, так перекочовуючи з однієї живої істоти до іншої… Тільки його, Межамира, вже більше не буде…

Біль, що вогнем запік у грудях, перервав плин його думок. Він глянув на воїв, на їхні засмучені потемнілі обличчя і тихо, але розбірливо сказав:

— Покличте князя Кия!

Хтось відразу кинувся на бойовище, звідки долинали радісні поклики, а старійшина заплющив очі і думкою полетів у рідне селище над Почайною, на Подолі, уявив інші селища русів над Дніпром, і щемка тривога оповила його серце. Що буде з його родами? Хто стане після нього старійшиною? Були б сини — не клопотався б. Та ба! Одного за одним покликали їх боги до себе, а внуки не доросли ще — на них не можна покластися…

Потім згадав старшого брата Тура.

Дружно жили вони в молодості. Любили один одного, бо було їх тільки двоє, і спільно тримали старшинство в племені русів. І лише один раз не послухався він старшого брата — не повернувся після розгрому гуннів на Рось, а залишився з найближчими родами на Дніпрі. Розгнівався тоді Тур, бо вважав, що роз'єднання племені підриває його силу. А чого було гніватися? Міг би залишитися теж — от і жили б спільно!.. Однак Тура вже немає, і йому, Межамирові, недовго жити, а плем'я так і досі роз'єднане: Кий після сьогоднішньої перемоги, мабуть, потягне на батьківські місця…

Біль знову обірвав його думки, грозовою хмарою заступив сонце. Невже кінець?

Почувся швидкий тупіт багатьох ніг. Межамир з натугою підняв обважнілі повіки. До нього наближався з братами Кий. Підійшов. Нагнувся — і, не вірячи сам собі, доторкнувся пальцями до білого оперення стріли.

— Стрию! Як же це? — вигукнув приглушено, вражено. Межамир зупинив його.

— Не чіпай! Поки вона в рані, я можу говорити, а виймеш — душа моя миттю випурхне з тіла… Мені ж треба сказати тобі кілька слів перед смертю!

Кий підвів голову вмираючого.

— Кажи, батьку, я слухаю…

Межамир поклав правицю Києві на передпліччя.

— Князю, вітаю тебе з перемогою… Не посміють тепер недобитки Аттіли знову напасти на слов'янські племена… Бо доброго одкоша одержали!

— Доброго, стрию! І немала твоя заслуга в цьому!

— Про мене вже мови нема… Сам бачиш… А от що буде з родом моїм — це тривожить мене… Ти зі своїми людьми повернешся на Рось — ріку предків наших, а мої залишаться, як відламана гілка…

— Але ж ти сам цього хотів, стрию! Покійний отець розповідав про це не раз…

— Було таке… Бо дуже уподобав я ті місця над Дніпром… І родовичі мої уподобали — всі добровільно зосталися там, нікого я не змушував… А тепер прошу тебе — візьми їх з собою!.. Якщо плем'я русів хоче бути сильним, то воно повинно бути єдиним!

— Я не можу взяти твоїх людей з собою, стрию…

— Чому? — стривожився старійшина.

— Бо хочу зі своїми родами, як і ти колись, сісти над Дніпром, на твоїх горах. Теж уподобав ті місця!