Кобзар

Шевченко Тарас Григорович

Щодня і щоночі,

Поки, поки… не засиплють

Чужим піском очі…

Отаке-то… А що робить?

Журба не поможе.

Хто ж сироті завидує -

Карай того, боже!

Думи мої, думи мої,

Квіти мої, діти!

Виростав вас, доглядав вас,

Де ж мені вас

діти?

В Україну ідіть, діти!

В нашу Україну,

Попідтинню, сиротами,

А я - тут загину.

Там найдете щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу…

Привітай же, моя ненько,

Моя Україно,

Моїх діток нерозумних,

Як свою дитину.

[1839, С.-Петербург]

ПЕРЕБЕНДЯ

Перебендя старий, сліпий,

Хто його не знає?

Він усюди вештається

Та на кобзі грає.

А хто грає, того знають

І дякують люде:

Він їм тугу розганяє,

Хоть сам світом нудить.

Попідтинню сіромаха

І днює й ночує;

Нема йому в світі хати;

Недоля жартує

Над старою головою,

А йому байдуже;

Сяде собі, заспіває:

“Ой не шуми, луже!”

Заспіває та й згадає,

Що він сиротина,

Пожуриться, посумує,

Сидячи під тином.

Отакий-то Перебендя,

Старий та химерний!

Заспіває про Чалого

На Горлицю зверне;

З дівчатами на вигоні -

Гриця та веснянку,

А у шинку з парубками -

Сербина, Шинкарку

З жонатими на бенкеті

(Де свекруха злая) -

Про тополю, лиху долю,

А потім -

У гаю;

На базарі - про Лазаря,

Або, щоб те знали,

Тяжко-важко заспіває,

Як Січ руйнували.

Отакий-то Перебендя,

Старий

та химерний!

Заспіває, засміється,

А на сльози зверне.

Вітер віє-повіває,

По полю гуляє.

На могилі кобзар сидить

Та на кобзі грає.

Кругом його степ, як море

Широке, синіє;

За могилою могила,

А там - тілько мріє.

Сивий ус, стару чуприну

Вітер розвіває;

То приляже та послуха,

Як кобзар співає,

Як серце сміється, сліпі очі плачуть…

Послуха, повіє…

Старий заховавсь

В степу на могилі, щоб ніхто не бачив,

Щоб вітер по полю слова розмахав,

Щоб люде не чули, бо то боже слово,

То серце по волі з богом розмовля,

То серце щебече господнюю славу,

А думка край світа на хмарі ґуля.

Орлом сизокрилим літає, ширяє,

Аж небо блакитне широкими б'є;

Спочине на сонці, його запитає,

Де воно ночує, як воно встає;

Послухає моря, що воно говорить,

Спита чорну гору: «Чого ти німа?»

І знову на небо, бо на землі горе,

Бо на їй, широкій, куточка нема

Тому, хто все знає, тому, хто все чує:

Що море говорить, де сонце ночує.

Його на сім світі ніхто не прийма.

Один він між ними, як сонце високе.

Його знають люде, бо носить земля;

А якби почули, що він, одинокий,

Співа на могилі, з морем розмовля,

На божеє слово вони б насміялись,

Дурним би назвали, од себе б прогнали.

“Нехай понад морем,- сказали б,- гуля!”:

Добре єси, мій кобзарю,

Добре, батьку, робиш,

Що співати, розмовляти

На могилу ходиш!

Ходи собі, мій голубе,

Поки не заснуло

Твоє серце, та виспівуй,

Щоб люде не чули.

А щоб тебе не цурались,

Потурай їм, брате!

Скачи, враже, як пан каже:

На те він багатий.