Коли вмирає Безсмертний
Шрифт:
«Ловко… — всміхався Іван, виходячи за горбанем з кабінету. — Ну вже й ловко! Ні, з такими титанами щактифська преса не пропаде».
— Дайте пройти! Дайте пройти! — Купхейп досить безцеремонно розштовхував численних відвідувачів, які з заспаними злими обличчями юрмилися в проході.
Вдома на Івана чекав задумливий і печальний Чакт.
— Сьогодні їдеш? — запитав Бідило.
— Хтозна, може, ще й відкладуть поїздку…
Чакт одягнений був зовсім по-дорожньому: коротка біла накидка із цупкої тканини поверх
— Що це в тебе таке? — поцікавився Бідило.
— Так званий Прожектор Спокою, скорочено ПС, — відповів Чакт. — Батько гордий: це ж його дід ощасливив суспільство такою висококультурною зброєю. Мабуть, і той апарат «ХА» — теж зброя якась.
Чакт поправив ремінці, постукав по рефлектору, сумно всміхнувся:
— Пам’ять прадіда… Маленький, зручний, заряжать не треба, сам заряджається від енергії, що випромінює 3олота Завіса і головний Прожектор Спокою, — це там, на куполі Палацу Безсмертного. Хочеш подивитися? На.
І Чакт подав Іванові свій ПС.
— Мені б такий ліхтарик… — зітхнув Бідило.
— Навіщо?
Іван знизав плечима, нічого не відповів. Потім, зважуючи на руці ПС, проказав задумливо, похмуро:
— Непогана забавка для людини з веселим настроєм…
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Омріяне й несподіване. Цопісти й цапeq \o (е;ґ)сти. Все з’ясовується в Одинадцятому залі.
Від’їзд експедиції відклади на три доби. Чакта послали в Місто-2 на якийсь «іменем Безсмертного всемилостивий інструктаж».
Після сніданку довго блукав солярієм, пригадував усякі подробиці вчорашнього візиту. «Цікава газета»… А не завадило б ще раз глянути на це диво. Хіба піти, попитати… Але до кого не звертався, ніхто до пуття не знав, де можна знайти свіжий номер. Побродив-побродив, подався було на вулицю. У вестибюлі, перед самим виходом, війнуло знайомим міцним запахом.
Пахло від вхідної панелі кімнатки швейцара. Натиснув сигнальну кнопку.
— Хто там? Увійдіть! — почувся старечий голос.
Панель посунулась, і Бідило побачив досить простору кімнату. Добра половина її завалена була розірваними і зовсім не розпечатаними кубічними паками газет. Ніяких меблів, крім столика та кривобокого стільця, в кімнаті не було. За ліжко правила імпровізована лежанка, складена з тих же паків. Застелена вона була товстим шаром потертої щактифської преси.
На стільчику біля стола сидів худенький, зовсім уже старий служитель і великим ножем різав, немов капусту, з півдесятка скручених у жмут «цікавих газет».
— Що це ви робите? — здивовано запитав Бідило.
— Утиль… Ріж, кажуть, на
— Чи не знайдеться у вас свіжого номера «Цікавої газети»?
— Чому ж не знайдеться, ось він, будь ласка!
Бідило сів, розгорнув газету.
Сьогодні від неї пахло особливо запаморочливо. Найміцніші аромати струменіли від коротенького урядового повідомлення з театру воєнних дій.
Іменем Безсмертного Ставка сповіщала, що в Країні Підземного Полум’я, проводячи планове скорочення фронту, війська Хича залишили місто Брондиб.
Поруч з повідомленням вміщено список офіцерів, нагороджених за хоробрість, і список солдат, які загинули смертю хоробрих.
Служитель не зводив з Івана лагідних, по-старечому примружених очей.
— Ну, я того… Я, мабуть, піду… — нарешті проговорив він. — Не буду заважать. Якщо не дочекаєтесь мене, панель щільніш засувайте. На все добре!
— На все добре, — відповів Бідило і подумав: «Цікавий стариган, треба з ним якось побалакати…»
Газет було багато. Одна зразу ж привернула увагу незвичайним своїм забарвленням: білі букви, білі рядки на чорному папері. «Вічний спокій» — так називався цей урядовий орган, від першого до останнього рядка заповнений вердиктами, циркулярами та інструкціями. Від газети відгонило сургучем, чорнилом та іншими безсмертними канцелярськими запахами…
До обіду просидів Іван у затишній кімнатці швейцара. Аж голова розболілася від газетних ароматів.
Знехотя побрів обідати. Зайшов Шат і від імені Купхейпа повідомив, що сьогодні Іван вільний.
Ліг пізно і прокинувся пізно. Поснідав — куди йти? Подався до швейцара.
Старий, як видно, його чекав. Розіклав на столику десятків зо два свіжих газет і, коли Іван переступив поріг, зрадів, заметушився:
— От усе, що виходить у столиці. Сідайте, дивіться — все для вас! А я піду, маю негайні справи.
Минуло кілька тоц. Бідило читав і читав…
Яких тільки газет тут не було! І «Схильник», і «Благочестива сенсація», і «Голос провінціального аптекаря», і «Сатиричний вісник»… Ого, навіть такий є! Іван з цікавістю розгорнув невеличкий аркуш, увесь заповнений віршами, але на цей раз так і не дізнався, кого ж таврує і викриває поетична сатира Щактиф.
Вхідна панель відсунулась. Вибачаючись, швейцар повідомив:
— Вашу схильність запрошують наверх.
— Куди «наверх»? Хто запрошує? — запитав Бідило, та служитель, мабуть, не почув.