Коли впаде темрява

Кінг Стівен

«Пекельний кіт». Якщо книжка «Коли впаде темрява» має щось на зразок прихованого треку на компакт-диску, то, гадаю, це він. Завдяки моїй давній помічниці Марші ДеФіліппо. Коли я сказав їй, що збираюся випустити чергову збірку, вона мене спитала, чи збираюся я врешті-решт включити до неї «Пекельного кота», оповідання з тих часів, коли я ще писав до чоловічих журналів. Я відповів, що майже підверстував цей текст — котрий ще у 1990-му було використано у фільмі «Казки з темного боку» — до якоїсь з моїх чотирьох попередніх збірок оповідань. Марша документально довела мені, що ні, такого не було.

Тож ось воно тепер тут, нарешті під твердою обкладинкою, через якихось тридцять років після того, як уперше було опубліковане в «Кавальєрі». Воно цікаво було написане. Тодішній редактор відділу прози «Кавальєра», гарний хлопець Най Вілден, надіслав мені світлину — розлючений, знятий крупним планом кіт. Що в ньому було незвичайного, окрім розлюченого вигляду, — так це його розмальовка: мордочка поділена точно навпіл, з одного боку біла, з іншого — сяйливо чорна. Най задумав конкурс коротких оповідань. Він запропонував мені написати перші п’ятсот слів оповідання про кота, а закінчити текст він запропонує читачам, найкраще продовження буде опубліковане. Я погодився, але так захопився писанням, що сам і закінчив оповідання. Не пригадую, чи була надрукована моя версія в тому ж номері журналу, що й текст-переможець, чи пізніше, але відтоді це оповідання перевидавалося в найрізноманітніших антологіях.

«“Нью-Йорк Таймз” за пільговими знижками». Влітку 2007 року я полетів до Австралії, взяв там в оренду «Харлі-Девідсон» і прокотився на ньому від Брісбейна до Перта (ну, він їхав у кузові «Тойоти Ленд Крузера» якусь частину шляху через Велику австралійську пустелю, де дороги на кшталт Ганбаррел Хайвей, саме такі, якими я уявляю собі дороги в пеклі). Гарна була подорож: я пережив чимало пригод і вдосталь наївся пилюки. Можна було б пролетіти цю відстань рейсовим літаком, але після 21 години у повітрі це виглядало б збоченням. До того ж я не сплю в літаках. Просто не можу. Коли біля мого крісла з’являється стюардеса й пропонує мені оту прикольну піжаму, я її перехрещую і кажу, щоб ішла собі кудись деінде. Прибувши з Сан-Франциско до Австралії, я надяг наочники, завалився і проспав наче мертвий десять годин, а тоді піднявся свіжий, цілком готовий до подорожі на Брісбейн. Єдина проблема полягала в тому, що за місцевим часом там була друга ранку, по телевізору — нічого нема, а я дочитав усе, що захопив з собою, ще в літаку. На щастя, в мене був записничок, тож я присів до столу в своєму готельному номері й написав це оповідання. Коли зійшло сонце, воно було готове, а я був готовий поспати ще пару годин. Від будь-якого оповідання мусить отримувати задоволення також і його автор, така в мене думка, на вашу ласку.

«Німий». У своїй місцевій газеті я прочитав історію про секретарку з середньої школи, яка розтратила понад шістдесят п’ять тисяч доларів, граючи в лотерею. Перше запитання, що виникло в мене, — як це сприйняв її чоловік, тож я й написав оповідання, щоб з’ясувати це питання. Воно нагадує мені ті отруйні цукерки, що я їх поглинав, дивлячись передачу «Альфред Гічкок презентує».

«Аяна». Цікавість до життя після смерті, як я вже казав у цих нотатках, зажди була родючим ґрунтом для письменників, яким комфортно у світі фантазій. Бог — у будь-якій з його ймовірних форм — ще одна тема, довкола якої плодяться фантастичні

оповідання. А коли ми формулюємо запитання, які торкаються Бога, на початку кожного списку йдуть такі: чому одні люди вмирають, а інші живуть? чому одним добре, а іншим ні? Я ставив собі ці запитання, коли очуняв після травм, отриманих у 1999-му в результаті аварії, в котрій, поза всякими сумнівами, мав би загинути, якби знаходився в той момент на кілька дюймів далі (і, в той же час, міг зовсім не потрапити в ту аварію, якби перебував на кілька дюймів далі в інший бік). Коли людина вижила, ми кажемо — це диво. Коли він або вона гине, ми кажемо — така Божа воля. На диво не існує раціональної відповіді, так само нема й способу зрозуміти волю Бога, який, якщо Він дійсно десь існує, цікавиться нами не більше, ніж я мікробами, котрі зараз мешкають у мене на шкірі. Але чудеса трапляються, мені так здається: кожен наш подих — це чергове диво. Реальність — тонесенька плівка, але не завжди затьмарена. Мені не хотілося писати про відповіді, я хотів написати про запитання. І зробити припущення, що дива можуть бути як тягарем, так і благословенням. А може, все це дурня. Хоча оповідання мені самому подобається.

«Дуже тісний кут». Кожен час від часу користується отими придорожніми пересувними туалетними кабінками, принаймні на майданчиках відпочинку біля головних автомагістралей улітку, коли департамент доріг виставляє їх додаткові ряди, щоб забезпечити ними зростаючі натовпи подорожніх (я посміхаюся, пишучи це, бо думаю, як же натужно звучить це речення). К бісу, ніщо не порівняти з відчуттям, коли з-посеред яскравого серпневого дня входиш до такої ледь освітленої будочки, авжеж? Там затишно-тепло, і атмосфера просто божественна. Правду кажучи, в таких випадках мені завжди згадується оповідання Едгара По «Передчасний похорон», і ще я розмірковую, що робив би, аби такий сральник раптом упав дверцятами донизу. Особливо якби поблизу не трапилося нікого, хто міг би мені допомогти звідти вибратись. Врешті-решт я написав це оповідання з тієї ж самої причини, з якої раніше написав багато інших своїх неприємних оповідань, любий мій постійний читачу: щоб передати те, що лякає мене, тобі. І ще не можу приховати того факту, що від його написання я отримував просто-таки дитяче задоволення. Я навіть блював.

Еге ж.

Трішечки.

Ну, а тут уже я пропоную нам з тобою лагідно попрощатись, принаймні на якийсь час. Якщо чудеса не перестануть траплятися, ми зустрінемось знову. А зараз хочу подякувати тобі за те, що ти прочитав мої оповідання. Я сподіваюсь, бодай одне з них не дозволило тобі заснути відразу, щойно по тому, як вимкнулось світло.

Бережи себе… стій, зачекай. А ти точно вимкнув пічку? Не забув перекрити газ під барбекю в своєму патіо? А як щодо замка на вхідних дверях? Ти точно пам’ятаєш, що його замкнув? Це речі, які так легко забути зробити, а саме в цю мить, можливо, хтось прослизає до твого помешкання. Можливо, якийсь ненормальний. Ще й з ножем. Отже, хай там що кажуть про синдром нав’язливих станів…

Краще піти й перевірити, як ти вважаєш?

Стівен Кінг

8 березня 2008 року