Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми
Шрифт:
— Ігнозі! Ігнозі! Бий! Бий!
Тепер ворог був зовсім близько. У повітрі заблискали толли, і дві лави супротивників, несамовито горлаючи, кинулися одна на одну.
У смертельній сутичці люди падали, як листя від осіннього вітру. Але незабаром численні сили супротивника узяли гору, і наша перша лінія оборони змушена була відступити, аж поки не злилася з другою. Тут бойовисько знову розгорілося з новою силою, і знов наші воїни відкотилися, аж поки нарешті влилася третя лінія оборони.
Та на той час нападники були вже украй стомлені, окрім того, втратили багато живої сили, тож прорватися крізь суцільну стіну списів їм виявилося не під силу. Протягом якогось часу битва
Наші воїни, забачивши велетенську постать сера Генрі з-поміж вояків, з подвоєною енергією кинулися на ворога з вигуками:
— З нами Слон! Бий! Бий!
З цієї миті у страхітливій сутичці стався злам. Крок за кроком, відчайдушно чинячи опір, воїни Твали почали відступати схилом і нарешті сум’ятливо змішалися зі своїми резервами. У цей момент з’явився гонець і повідомив, що атака відбита і з лівого флангу. Я вже хотів було трохи розслабитися, радіючи тимчасовому перепочинку, аж тут ми помітили, як з правого флангу сюди біжать наші воїни, а за ними женеться величезне юрмисько ворогів, що прорвали оборону.
Ігнозі, що стояв поруч, відразу збагнув серйозність становища і негайно наказав резервному полкові Сірих, котрий оточував нас, вишикуватися і приготуватися до бою.
Наказ тут же був підхоплений і переданий воєначальникам, а через секунду сталося зовсім несподівано: я, сам не знаю як, опинився в гущавині скаженої атаки наших військ, що кинулися назустріч ворогу. Отож мені нічого не залишалося, як бігти з усіма, і я, силкуючись триматися якомога ближче до Ігнозі, попер уперед так, ніби дуже хотів, щоб мене убили найпершим. Хвилини через дві — мені здавалося, що час летить неймовірно швидко — ми врізалися в натовп наших воїнів, що тікали від атаки ворога. А далі пам’ять мене зраджує. В свідомості лишився лише жахливий, оглушливий брязкіт щитів, раптова поява здоровезного тубільця із вибалушеними очима і спрямований на мене скривавлений спис. Переконаний, що лише від одного цього видовища більшість людей тут же знепритомніла б, але зізнаюся з гордістю, що я не розгубився, вмить зметикувавши, що коли стоятиму стовпцем, то тут мені й гаплик. Тож коли я узрів це страховисько, що сунуло на мене, я беркицьнувся йому під ноги, і так спритно, що зарізяка не зміг зупинитися і з усього розгону гепнувся на землю. Поки він очунював, я схопився на рівні й тут же добив його пострілом із револьвера.
Наступної миті хтось збив мене з ніг, і я впав непритомний.
Прийшовши до тями, я побачив над собою схилене обличчя Гуда, що тримав у руці гарбузовий бутель із водою, і завважив, що лежу біля кам’яного виступу на плато коло нашого спостережного пункту.
— Як ви себе почуваєте, друзяко? — стурбовано запитав він.
Я встав, обтрусився і відповів:
— Та нічого, це дрібниці, дякую.
— Слава Богу! Коли я побачив, що вас несуть сюди, у мене аж ноги затремтіли: я подумав, що з вами все скінчено.
— Цього разу обійшлося, друже. Гадаю, що від удару у мене просто потемніло в очах. Але скажіть, як там воно?
— Поки що ворог відбитий звідусюди. Наші втрати величезні: аж дві тисячі убитих і поранених, у них же, напевне, — не менше трьох. Подивіться на це видовище! — І він показав на довгі ряди людей, що наближалися до нас.
Вони йшли групами по четверо і тримали щось на зразок нош, зроблених зі шкур, до яких були прикріплені петлі, щоб зручніше нести. Між іншим, таких нош, для цих потреб, дуже багато в кожному загоні кукуанської армії. На цих шкурах, що їх було безліч, лежали поранені. Упродовж того, як приносили нових, їх квапливо оглядали лікарі, яких було десь із десяток на кожен полк. Якщо рана не була важка, потерпілого відносили убік і надавали посильну допомогу. Але якщо стан пораненого був безнадійний, то один з лікарів розтинав йому гострим ножем артерію, і нещасний швидко і безболісно вмирав. Звичайно, це жахливо, але, з іншого боку, може, це і є справжній вияв милосердя?
Того дня таких випадків було незліченно. Зазвичай до цього вдаються, коли рана завдана в тулуб, оскільки величезні вістря кубанських списів завдають таких глибоких і страшних поранень, що загоїти їх неможливо. Нещасні страждальці були переважно непритомні; тим же, які були при свідомості, фатальний надріз артерії робився так швидко і безболісно, що вони, здавалося, цього не помічали. Але ця картина була настільки моторошна, що ми з Гудом поквапилися піти. За своє життя я не пам’ятаю випадку, який би справив на мене більш гнітюче враження, ніж ця операція, коли скривавлені руки лікаря, перетнувши жилу, позбавляли сміливців від мук у такий страшний спосіб. Лише раз у житті мені довелося спостерігати те ж саме: коли після битви я бачив, як війська племені свазі закопували в землю своїх смертельно поранених воїнів живцем.
Щоб не бути свідками цього страшного видовища, ми подалися у протилежний бік пагорба, де побачили сера Генрі із бойовою сокирою в руці. Ігнозі, Інфадус і двоє чи троє вождів дуже серйозно про щось радилися.
— Слава Богу, що ви прийшли, Квотермейне! Я не зовсім розумію, що хоче робити Ігнозі. Хоча ми відбили напад, але, здається, до Твали прибувають великі підкріплення, і він має намір оточити нас, щоб узяти змором.
— Еге, здається, справи кепські.
— Безсумнівно. До того ж Інфадус сповістив, що у нас закінчується вода.
— Справді, це так, мої повелителі, — підтвердив старий воїн. — Струмок не може забезпечити таку величезну кількість людей, і вода в ньому швидко убуває. До ночі ще ой як далеко, а ми вже страждаємо від спраги. Послухай, Макумазане! Ти мудрий і, безперечно, бачив багато воєн в країні, звідки прийшов, — звичайно, якщо ви, білі люди, взагалі затіваєте таке у себе на зірках. Скажи, що нам діяти? Твала зібрав нових воїнів, які займуть місця тих, хто поліг. Але ми дали Твалі урок: яструб і не гадав, що чапля чинитиме йому опір. Наш дзьоб пронизав йому груди, і він боїться напасти на нас ізнов. Ми теж змучені. Тепер він чекатиме, коли ми сконаємо; він обів’ється довкруги нас, як змія довкола своєї здобичі, і чекатиме на нашу загибель.
— Розумію, — сказав я.
— Отже, Макумазане, ти бачиш, що у нас немає води і дуже мало їжі, тому ми повинні вибрати одне з трьох: або тужити і слабшати подібно до лева, що конає голодною смертю в своєму лігві, або намагатися прокласти собі шлях на північ, або — тут він встав і вказав на тісно зімкнуті ряди наших ворогів — кинутися просто на них і схопити Твалу за горло. Інкубу — видатний воїн. Сьогодні він бився, як буйвол у пастці, і люди Твали падали під ударами його сокири, як молоді колоси пшениці, побиті градом. Інкубу каже: “Нападай!”, але Слон завжди нападає. Що скаже Макумазан, хитра стара лисиця, який так багато бачив у житті й любить жалити свого ворога ззаду, нишком? Вирішальне слово буде, звичайно, за Ігнозі, бо він король і це його право, але попередньо ми хочемо вислухати твій голос, Макумазане, і голос людини із прозорим оком.