Корида
Шрифт:
— От бачиш, “Поліморф” знайшов для себе нову проблему і поспішає поділитися своїми страхами.
— Але ж чому його не демонтують? — невпевнено запитав Анатолій.
— Тому, що він ще…
— …не боїться власної тіні? — докінчив хлопець.
— Знаєш, що я інколи думаю, — несподівано повернувся до Анатолія” Антуан. — Думаю про те, що за давніх, як кажуть, добрих часів, коли за кермом кожного ваговоза чи звичайного гелікомобіля сидів водій, було набагато простіше…
— Зате аварій було більше, — перебив його Анатолій.
— Кількісно. Але що то були за аварії. Дитячі забавки…
Знову
— Він зупинив рух… — тихо мовив Анатолій. Антуан заплющив очі, безпорадно промовив:
— Зараз почнеться… — і кинувся до пульта, крикнувши на ходу: — Анатоль, до резервного блоку! Коригуй після мене сімнадцяту! зразу вмикай “Елефанта”! Сто чортів! Мине не менше двадцяти хвилин, доки він прогріється.
Не встиг Антуан розблокувати п’ятдесят другу магістраль, взявши управління в свої руки, як червоним загорівся пунктир двісті сімнадцятої.
— Анатоль, управління двісті сімнадцятою бери на себе!
— Антуане Вікторовичу! Я… Боюсь… Адже я ще… І не маю права!
— Приймай управління! Бо інакше такого права взагалі ніколи не матимеш!
“Елефант” увімкнувся раптово. Може, просто на три хвилини раніше, ніж того чекали.
Анатолій відразу обм’як і безвільно опустився в м’яке крісло. Антуан підійшов до нього, втомлено усміхаючись і витираючи краплини поту на чолі.
— Вітаю тебе, — поплескав Анатолія по плечу. Той повільно підвів погляд.
— Я все робив так, як треба?
— Так. Вважай, іепит на диспетчера нашого Центру ти вже склав.
— Жартуєте. На справжньому іспиті з мене ще сім потів зійде. Десять членів комісії, і кожен поставить по одному запитанню. І, певно ж, кожне запитання буде із заковикою…
— Вони вже поставили тобі всі запитання. І ти відповів на них.
Анатолій запитально подивився на свого старшого товариша:
— Що ви хочете цим сказати?.. Я не зовсім розумію…
— У сусідній залі стоїть дублююча диспетчерська система. Окрім “Елефанта”. Вона повністю координувала мої з тобою рішення. За кілька хвилин, мабуть, шановна комісія повідомить результати іспиту. Я майже певен, що все буде гаразд. До речі, це був іспит не тільки для тебе, але й для мене. Якби я сам не впорався в цій ситуації, а ситуація була, повір мені, цілком несподіваною… Я розумів, що іспит може відбутися… Я впевнився в цьому, коли “Поліморф” повідомив про третю аварійну ситуацію… Але якби я не впорався, то мені теж не бути б диспетчером. А я люблю свою роботу. І вже пізно мені її міняти. Знаєш, якби мене позбавили права бути диспетчером, для мене то означало б, мабуть, життєвий крах. Я вже не молодий. Безумовно, я ще можу багато років жити просто так… Я давно заслужив відпочинку, але без цікавої діяльності — то не життя. Правда ж, хлопче?
У цей час пролунав голос з-під купола:
— Аварійна ситуація може виникнути на тридцять восьмій та сто двадцять п’ятій магістралях на їхньому другому перехресті через дві хвилини і три секунди! Антуан раптово зблід.
— Виявляється, це ще не все. Це вже “Елефант”… Анатоль, візьми на себе управління! Пробач, я не зможу тобі допомогти. Я думав, що вже
Анатолій підхопився, підбіг до пульта. Але його зупинив незнайомий голос з-під купола зали:
— Дякуємо, не варто хвилюватися. Вважайте це просто жартом, шановний Анатолію Севастяновичу та Антуане Вікторовичу. Можете на кілька хвилин залишити пульти управління на “Елефанті”, а самі, будь ласка, підійдіть в сусідню залу. Ми хочемо оголосити наслідки перевірки і вручити вам, Анатолію Севастяновичу, диплом… з відзнакою.
Антуан сидів непорушно, і ота непорушність та ще вражаюча блідість видавали його стан.
— То це був просто жарт? — нарешті кволо посміхнувся він. — Якби я знав, то першим би підбіг до пульта… — і враз розсміявся. — А пам’ятаєш, я казав тобі, що в житті часом дуже важко розібратися, що просто, а що складно. Але не хвилюйся за мене. В мене невелика ділянка за містом на березі озера, садок там і гарна хатинка, а дружина вже другий рік, як ніде не працює. Вона буде просто щаслива, що я вже не диспетчер… — Голос Антуана затремтів. — Я знав, що колись так буде… Дружина буде рада… Жарт… Вони просто пожартували. Тільки мені чомусь зовсім не смішно… — і раптом підхопився, витерши сльози, бадьоро мовив: — Ходімо, Анатолію. Я вітаю тебе. Ти молодець.
На якусь мить він зупинився, стояв деякий час завмерши, мов закам’янів, і несподівано рвучко й рішуче рушив до пульта, з розмаху поклав долоню на важіль реверса, заблокувавши автоматику, а правицею відчайдушно, якось по-хлопчачому вдарив по клавішах раз і вдруге:
— Беру на себе керування рухом на сьомій, десятій та двадцять шостій магістралях! Іспит триває!
Автуанові руки напружено завмерли на клавіатурі. Поглядом він прикипів до екрана. Мить. Ще одна. Хвилина…
— Шановний Антуане Вікторовичу, повірте, ми ніякою мірою не сумнівались у вашій фаховій спроможності, — про: лунав іронічний голос з-під стелі. — Ми просто пожартували. Просимо вас пройти з Анатолієм Севастяновичем до сусідньої зали.
Антуан стримано, але переможно посміхнувся.
— Вони пожартували. Тільки мені чомусь було зовсім не смішно. — Він раптом голосно розсміявся. — Ти молодець, Анатолію. І пам’ятай, що коли починаєш боятися власної тіні, на цьому світі…
— …робити вже немає чого! — в тон йому докінчив хлопець, з почуттям зворушення та захоплення обнявши вчителя за плечі.
ЗМІСТ
Орлан Стах. Оповідання
Світячи іншим… Повість
Діти Ніколіана. Повість
“Корида”. Повість
Планета Білих Акацій. Оповідання
Не бійся власної тіні. Оповідання