Корпорація ідіотів
Шрифт:
Краса. Втiм, коли я зайшов, усi пасажири на мене дивилися поглядами найманих убивць, жертва яких дозволила собi змiнити маршрут.
Менi все життя бракувало уваги, але ви знаєте, iнодi вiд уваги дуже плющить. Злi, знервованi обличчя. Як менi знайти обличчя Жоржа Юрiйовича, людини, що розумiлася на власностi й мала повноваження очолювати делегацiю та вести переговори? Що я ще знав про нього? Трохи за сорок. Русявий. З Донецька (напрочуд модне походження на початку ХХI сторiччя). Ще мене попередили, що до Києва вiн прилiтає iз Франкфурта i вiдразу вiдлiтає до Москви. А менi треба з ним познайомитися й виробити спiльну позицiю.
Я сидiв у лiтаку в бiлому костюмi з коноплi (випрасувана марихуана), поглинаючи коньяк "Клiнков ВIП" iз фляжки. Отже,
"Сiдай! Тут - порожньо". Вiн кинув оком на крiсло поряд. Я сiв. Манерою розмовляти та рвучким раптовим, але постiйним гигиканням Жорж Юрiйович нагадував менi Лiкаря Лiвсi з мульта Данила Черкаського "Острiв скарбiв". Коли я сiв, вiн одразу розповiв менi анекдот. "Це щоб ти збагнув, яка в нас спiльна, ги-гик, позицiя!" анекдот Жоржа Юрiйовича, розповiдається тут для того, щоб ви краще збагнули, яка, ги-гик, золота людина Жорж Юрiйович
"Вiдсидiв браток у тюрязi вiд дзвiнка до дзвiнка. Нiкого з корешiв не здав, поводився гiдно, нi на кого не стукав, а коли вiдкинувся з зони, то друзi його стрiли як слiд, усiм забезпечили з голови до нiг. Бо - заслужив, правильний чувак тому що. I от десь через рiк телефонує йому пахан один, щоб розпитати, що й як, яке життя-буття. Питає: "Ну, кореш, як ти там, не бiдуєш? Той вiдповiдає: Я в повному шоколадi. Хаза в мене шикарна, тачила така, що ДАI зупиняти боїться. В леве купаюся, все таке зашибись, в дружини дали таку дiвку - бiлявка з сiдницями, цицьками, ротом, очима, суцiльнi заздрощi, а не дiвка. Що й казати - вiльне життя, замкнувся у ваннiй, дрочу собi, нiяка сука не заважає". Той питає з непоняткою повною в голосi: "Слухай, якщо в тебе така гарна дружина, то чого ж ти її не нахиляєш, не трахкаєш?" Йому цей вiдповiдає: "Нахиляти? Трахкати? Дружину? За що? Вона ж зi столу не тирить, нiколи мене не закладає…"
Я гигикнув. За це мене було радiсно вдарено по плечi. "Бачу, ти повнiстю наша людина. Прорвемося". Спiльнi позицiї вироблялися з карколомною швидкiстю. В кишенi крiсла, яке я перiодично штурхав ногами i щоразу незадоволена пика вусатого дядька поверталася до мене з претензiями, я знайшов, так, - "Московський комсомолець". Чудово. Розгорнув. Цiкава стаття про скiнхедiв. Лисих молодикiв, котрi ненавидять грузинiв, арабiв, фанiв київського "Динамо", i, я так думаю, несхвально ставляться до негрiв. Як побачать - вiдразу лупцюють ногами. I пики у кров. Тiльки так. I в мене з'являється мрiя. Я уявляю собi, як я, чаклун, пiд час футбольного матчу "Спартак" (Москва) - "Динамо" (Київ) у центр стадiону обережно ставлю Валерiя Леонiдовича, завчасно перетворивши його на вузькоокого негра й одягнувши у вишиванку та чалму зеленого кольору з пiвмiсяцем по центру. Цинкову труну з його тiлом я б забрав особисто.
Варто зауважити, що в Жоржа Юрiйовича була цiкава звичка: мабуть, вiн думав, що я недочуваю, тому що постiйно, звертаючись до мене, смикав за рукав мого бiлого костюма i в такий спосiб пiдтягував мене ближче до себе. Людина - небаченої сили, щоб отак мене пiдтягувати, я теж маю солiдну вагу та зрiст. Пiсля цих його смикань я постав у всiй красi перед росiйськими прикордонниками, правий рукав мого костюма виглядав так, наче всю нiч на ньому кублилися собаки з брудними
Зустрiчав нас працiвник української амбасади Петрусь. Величезний такий лобуряка зi скуйовдженим волоссям свiтлого русявого кольору. В Петруся були трохи витрiшкуватi вiд природи блакитнi очi. А ще вiн був заїкою. "А що це у вас у пакунках?" - запитав Петрусь Жоржа Юрiйовича. "Та таке", - весело вiдповiв той. Я знав, що нiяких валiз чи багажу в Жоржа не було, окрiм цих двох пакетiв, якi були набитi пляшками iрландського вiскi та блоками цигарок "Мальборо", придбаними у Франкфуртському дютi-фрi.
Коли ми вичавилися з машини, я з задоволенням помiтив, що цього разу сидiв бiля Жоржа з iншого боку, тому лiвий рукав мого пiджака виглядав так само, як правий. Наче їх корови пожували. Жованi й бруднi рукава - модна деталь костюма. Радник посла, який чекав на нас, змiряв очима i промовив: "То це ви? Угу. Зрозумiло. О, Боже. Так-так. Ну, добрий вечiр".
Спочатку нас оселили в готелi при амбасадi, радник посла дуже переймався переговорами, але Жорж Юрiйович швидко його вгамував своїм оптимiстичним: "Прорвемося, ги-гик!" Жоржу хотiлося вiрити, бо вiн був свiтлою постаттю, але радник посла за своє життя набачився таких свiтлих постатей, i, судячи з виразу його обличчя, заборонив собi вiрити в будь-що i будь-кому, тим бiльше таким файним пацанам, якими були ми з Жоржем. Утiм, це саме життя довiрило радниковi посла таємницю того, що все якось, та буде, головне - не намагатися в усе влазити. Тому вiн обмежився легким зауваженням, кинутим у мiй бiк: "Тут, до речi, є праски. Звiсно, якщо вам потрiбно". Попередив, що за годину буде вечеря, й пiшов собi. "Вечеря вiдбудеться, ги-гик, за будь-якої погоди, ги-гик!" - жбурнув у спину радника Жорж. Радник здригнувся.
Вечеря тiшила рiзноманiтнiстю: горiлка, ром, коньяк, вино, пиво пiсля горiлки та лiкер до кави. Це - питво. А от їжi було замало. Сирiтками виглядали худесенькi шпроти на сухих хлiбцях. Сумно на тих самих канапках застигла iкра, об яку можна було поранити язика, так довго вона на нас чекала. Зелень була втомлена надзвичайно спекотним московським лiтом 2002 року. Сморiд торф'яних болiт, що линув iз вiдкритої кватирки, нагадував про сера Генрi, iнспектора Лейстрета, Шерлока Холмса та друга його, лiкаря Ватсона, бiдолашного Снуппi, а також про всесвiтнє зло з обличчям Олега Янковського.
Судячи з усього, вiдсутнiсть їжi хвилювала тiльки мене. Iншi, а нас було не так уже й багато: Жорж, Петрусь i два молодики, iмен, прiзвищ яких я не розчув, мабуть, вони були мiсцевi, - наливалися спиртним. Потiм ми стали спiвати: "Душа болит, а сердце плачет, а тот кто любит - слез не прячет, ведь не напрасно душа болит". Це було свято моєї душi, я радо рвав горлянку. Вони, мої слухачi, захоплено дивилися на мене. Аякже! Так тримати, Стасе, гордiсть Українського республiканського хору радiо та телебачення! Коли вже й ця похнюплена їжа скiнчилася, мене навiдала думка щодо переговорiв, спiльних позицiй та власностi (яку, до речi, власнiсть, чию, до речi, власнiсть, ми будемо завтра захищати або вiддавати, або вiдбирати чи як воно там… е-е-е? Вiдчужувати, о!). Вона постукала в мiй мозок, там щось забулькотiло. Вона подумала, що всi втопилися, й пiшла собi геть. "Як прийшла, ги-гик, так i пiдеш!" - булькнуло щось їй навздогiн.
Потiм ми перетягли свої тiла в готельний бар. Перший пакунок з дютi-фрi закiнчився якось непомiтно. Раз - i немає його. I Жорж тодi сказав: "Щось я про нас, ги-гик, погано подумав. Треба пертися за пакунком у номер!" I всi ми, навiть п'яний у зюзю Петрусь, разом пiднялися й пiшли до номера Жоржа Юрiйовича. Ви, звiсно, можете поцiкавитися, а чого б то було пертися туди всiм гамузом? А того, рiдненькi, що в нас була така стадiя алкогольного сп'янiння, коли всi тi, хто п'є разом, починають i ходити разом, щойно один устав, за ним i всi iншi потягнулися. Хiба у вас такого не буває? Отож-бо. Отже, треба йти - то треба. Ми пiшли.