Коштовний камінь
Шрифт:
Вилю Власев майже встромив ніс у креслення, а інженер Спиридонов випростався і з застиглим обличчям ледве чутно прошепотів:
— Це шифр… чи що?
— Який там шифр, — засміявся Андрій. — Це ж зовсім ясний геодезичний ескіз, зроблений за точним топографічним планом. Всі пояснення дано в легенді.
Вилю Власев неприємно хрипло захихикав.
— От шахрай, так шахрай, — сказав він, трохи заспокоївшись. — Я так і думав. Хлоп'ячі легковажні вигадки.
По його обличчю промайнула невиразна тінь смутку.
— Як тобі не соромно так жартувати з нами, дорослими людьми? Хіба ж так годиться? Ми ж твої вчителі, як можна?
— Але в чому справа, що таке? — запитав здивований Андрій.
Інженер
— Ану прочитай нам цю легенду! Вголос! — наказав він, поманивши його пальцем.
Андрій нахилився над аркушем, і йому потемніло в очах. Це був звичайнісінький топографічний ескіз без будь-яких геодезичних значків, поцяткований червоними кружечками. Що тут сталось? Чи це не сон? Учора він до пізньої ночі працював над цим планом і добре пам'ятав, що зазначив навіть розрізи шарів і тільки два пункти відмітив червоними кружечками. Та ніби якась магічна сила стерла всі геодезичні позначення, нанесла на карту з десяток червоних кружечків і його почерком написала довжелезну легенду.
Це був не його план!
Андрій витер холодний піт, що проступив у нього на лобі, і, наче крізь сон, почув злий голос Спиридонова:
— Читай!
І Андрій почав по складах читати:
— Перший номер… хороше водоймище для купання… Другий номер — тут розводиться форель… Номер третій: є пісок, зручний для пляжу… Четвертий номер: звідси до пивної «Зелений рай» — чотири кілометри.
Гарячий клубок став поперек горла Андрієві, і він замовк.
— Ну, що скажеш? — накинувся на нього Спиридонов. — Оце і є твої зелені смарагди?
«Що ж трапилось? — гарячкове думав Андрій. — Я цього не писав. Невже вчора в мене був припадок божевілля?»
— Трапилась якась незбагненна помилка, — сказав він кволим, наче не своїм голосом. — Цей план — не мій… тобто не той план, який я зробив.
В цю мить у глибині його душі прокинувся інстинкт самоохорони, бажання оберегти свою честь від ганьби. Це збудило в ньому силу боротися.
— Я принесу вам справжній план. Вчора до півночі я креслив його. Ось зараз.
І він кинувся до дверей.
— Слухай! — пролунав бас начальника. — Якщо за годину не принесеш ескіз, який мені пообіцяв — не смій показуватись мені на очі! Зрозумів?
Андрій не відповів. Він грюкнув дверима і швидко попрямував до виходу. Він ішов ніби уві сні, почуваючи себе в якомусь фантастичному світі, в світі привидів.
— Гляди, гляди! — стурбовано похитав головою Вилю Власев. — Чорт його знає, на що це все схоже! І дивно, і безглуздо, і образливо, аж далі нікуди… Такого я не міг чекати, навіть якби був поганої думки про нього. Коли ж он воно що… От до чого може дійти юнацька легковажність — честолюбне прагнення сенсації, слави!
Обличчя Власева, до цього роздратоване і зневажливе, набрало сумного і винуватого виразу, наче його самого спіймали на брехні.
— Заплутався бідолаха, наче муха в павутинні, — продовжував він. — Хіба він передбачав, що ви справді будете вимагати в нього очевидного доказу цієї смарагдової гіпотези! Він розраховував до останньої секунди, що ви повірите його чесному слову і не захочете глянути в цей безглуздий ескіз… І справді, які докази він може вам дати? Ніяких! Це так. У нього просто хвороблива уява і більше нічого. Але про всякий випадок він поклав якусь папку в свій портфель, щоб, коли ви його запитаєте: «Чи маєте ви уявлення, де приблизно знаходяться ці берилові родовища?» — відповісти: «Звичайно», — і стукнути пальцем по обгортці папки. Значить: «Я все уточнив, відмітив, але ви, будь ласка, не утруднюйте себе перевіркою, бо цим ви мене образите. Ви повинні вірити людині! Беззастережно довіряйте мені і накажіть товаришу Власеву дати мені спокій і дозволити мандрувати, де я схочу». Абсолютно так. Так… Ви скажете: «А що ж це за ескіз? Його ж він сам поклав у свій портфель!» Простодушний, він не подумав, що ви будете більш наполегливим, що ви справді захочете подивитись на його знамените творіння. Взагалі, це неприємна історія. Я, відверто кажучи, хоч як скептично настроєний щодо молоді, але про цього хлопця був кращої думки… Берил! — Вилю Власев зітхнув і махнув рукою. — Пусте діло, фантазія!
— Все це ще невідомо! — сказав начальник і стомлено пригладив посивіле волосся. — Уявіть собі, що він дійсно випадково поміняв ескізи. Поклав у портфель не той ескіз, який я в нього просив. Коли папки однакові, це завжди може трапитись. Ви схильні в усякій помилці бачити злочин. А так не можна… Молоді люди менш передбачливі, ніж ми, старі, повірте! Наївність, нестриманість, палка уява, поспішність, — все це менш небезпечно, ніж користолюбні розрахунки деяких «зрілих» хитрунів.
Славі Спиридонов закурив цигарку, задумливо подивився на кучеряві кільця диму, потім несподівано стукнув вказівним пальцем по склу на столі і рвучко подався вперед.
— Якщо випадок з ескізом виявиться обманом, якщо те, що ви кажете, — правда, я вас прошу, товаришу Власев, не проявляйте тоді ні крихти поблажливості до цього юнака! Якщо він вдруге спробує обдурити когось своїми вигадками, зразу ж доповідайте мені, і я його вижену з роботи, як найостаннішого шахрая і брехуна!
— Що ж, нехай так! — Вилю Власев почухав потилицю. По його обличчю якось мимоволі розлилась ледь помітна посмішка.
— Хоч би він приніс цей проклятий план! — сказав він, зосереджено дивлячись на свої ноги. — Хоч би… на цей раз сталось якесь чудо… Краще б я помилився!
II
В цей час Андрій ішов вулицями, нікого не помічаючи і не розуміючи, куди йде. Інстинктивно даючи дорогу зустрічним перехожим і лавіруючи, він пробивався крізь натовп; на перехрестях його ноги самі знаходили безпечну дорогу між трамваїв, тролейбусів і спритних легкових машин.
Він був такий приголомшений, що від його звичайного спокою, вміння володіти своїми нервами і контролювати себе й сліду не лишилось.
Коли Андрій ще був студентом, під час іспитів сідав на перший-ліпший стілець перед дверима аудиторії, де провадились екзамени, і тихенько дрімав, линучи думками далеко від тривожного шуму. Навколо галасували його неспокійні товариші, вигукували, хвилювались, а він тихенько хропів, витягши довгі ноги і звісивши на груди голову та посміхаючись. Йому здавалось, ніби він у поїзді і їде в далеку, приємну путь. Таким Андрій був і тоді, коли грав у студентській футбольній команді. Противник забивав один, два, три і навіть чотири голи, а до кінця матчу лишалися кілька хвилин, — і це його не бентежило, не хвилювало, наче м'яч і не доторкався до сітки їхніх воріт.
Якось під час останньої подорожі по Родопах його непохитний спокій мало не призвів до трагічних для нього самого наслідків.
Була злива, і маленька гірська річка, що перетинала дорогу, швидко набухла, наповнила вузьке річище і грізно заборсалась біля тонких підпорок дерев'яного мосту. Вода прибула раптово і линула з такою шаленою люттю, що геологи ледве встигли схопити свої рюкзаки і перебігти через міст. Він жалісно скрипів і тремтів, наче в агонії. Тільки Андрій сидів навколішках біля своєї сумки і байдуже загортав у папір кристали та камені, зібрані ним за день. Кожний кусок він старанно перев'язував шпагатом і відмічав червоним олівцем порядковий номер, одночасно занотовуючи в блокнот різні дані: місцезнаходження, напрямок мінеральної жили, приблизний склад.