Ковчег Всесвіту
Шрифт:
— Стривайте! — зірвавшись з місця, майже істерично вигукнув Лятошинський. — Ви зачепили найболючіше питання. Це те, що всіх нас мучило. Мучило завжди… Звичайно, у кожного з нас є свої вади. Але ми таки ж люди. Як це може нам не боліти? Але скажіть, пане Кривошеєв, яку ви бачите альтернативу? Адже ж перенаселення колонії — це така катастрофа, як…
Лятошинському не дали закінчити думку — з місць почулися репліки:
— Що ви пропонуєте, Кривошеєв?
— Ви нам читаєте мораль, а треба ясно сказати: який існує вихід?
Присутні зашуміли, загомоніли.
— Прошу уваги! — мовив Кривошеєв. — Даруйте, що
Лятошинський заперечливо замахав рукою. Почулися голоси:
— Продовжуйте! Зараз не до протоколу.
— Хто за? Хто проти? — запитав Кривошеєв. Проти не було нікого. — Ну, раз так… Слово для довідки має наш гість.
Максим підвівся. Всі помітили, що він хвилюється. Хоч тепер він виступав від імені Галактичної Варти, але перед ним сиділи безсмертні — боги його дитинства. Таки ж йому важко відсторонити думку, що на астероїді був і його світ, і його дім.
— Дозвольте запитати: чи всі ви поінформовані про те, що являє собою Галактична Варта? — звернувся Максим до академіків.
За всіх відповів пан Мірек:
— Знаємо, що така існує. До речі, це знання вивезене ще із Землі. Непізнані Літаючі Об’єкти… Оце, власне, й усе, що нам достеменно відомо.
— Нехай хоч так, — посміхнувся Максим. — Отже, ми давно знайомі. Щоправда, у мене інша доля. Але мої колеги по Галактичній Варті… Наші лідери іще двісті років тому запропонували Президентові Макарову всю, так би мовити, понаднормову людність передавати їм. Є доволі молодих, незаселених планет. Ми маємо змогу перевозити людей туди в будь-якій кількості. Ваш Президент завжди відхиляв ці пропозиції. Щоправда, ми воскрешали всіх убитих… Інакше ви над своїм садом за трупами ніколи справжніх зірок не бачили б… Хтось прошепотів:
— Ай справді…
— Проте, ця операція… О-о, вона пов’язана з подвійними муками — і під час убивства, й під час воскресіння. Навіть не знаю, що важче — вмирати чи воскресати… Якщо хочете знати, я також один із тих, кого воскресила Галактична Варта, Отож маю право свідчити.
Годин зо дві академіки засипали Максима й Кривошеєва запитаннями, часом в’їдливими, та здебільшого суто науковими. Відтак вирішили увірвати збори, щоб хоч трохи зняти напругу й обміркувати гнітючі проблеми у вільному спілкуванні. А наступного дня по обіді переважною більшістю голосів прийняли рішення: судити Степана Макарова судом громадянської совісті. Головою суду обрали найстарішого з академіків — Лі Чуня.
ПРИМИРЕННЯ
Минали роки. А проте рік — поняття суто земне. В колонії його виразніше відчували рослини, ніж люди. Люди — особливо ж ті, що не старіли й не вмирали — відчували час лише як послідовність подій. Коли яскравих подій було обмаль, час вкорочувався, мов пружна гума. І навпаки: насиченість подіями розтягувала час, бо він тут був нічим іншим, як
Давно вже колонія позбулася деспотичного володаря — суд громадянської совісті оголосив свій вирок: космічного злочинця Степана Макарова передати у розпорядження Галактичної Варти. Звідти мали інформацію: колишнього Президента, здорового й неушкодженого, поселили на одній з планет, де врятовані від смертЬ нащадки академічних катакомбістів встигли розбудувати чималі поселення.
Спецдіжка, зрозуміла річ, він позбувся. Але йому дали непогане помешкання, одяг, їжу — словом, усе необхідне для життя. Та його позбавили влади — і Макаров жити не зміг. Він почав катастрофічно старіти — старість, мовби розлютившись за те, що її так довго не підпускали до цієї людини, тепер з нещадною захланністю пожирала його тіло й душу.
Прожив він, якщо лічити час по-земному, десь років зо три, не більше. Нащадки тих, кого він катапультував у чорну холоднечу космосу, не пам’ятали зла — вони віддали йому шану за немалі наукові заслуги. І зрештою, треба визнати: зло проти батьків та дідів обернулося добром для синів та онуків. Хіба можна порівняти їхнє життя на квітучій планеті з життям у перенаселених катакомбах?..
Президентом Космічної Академії Наук було обрано Івана Кривошеєва. Інженер опирався, прохав обминути його персону, але це йому не допомогло. Мірек Лятошинський так і залишився віце-президентом — усі вважали, що він найліпше підходить саме для цієї посади. Ніхто з академіків не міг уявити його в ролі Президента — для цього у пана Мірека бракувало твердості й волі.
Тим часом Прокіп звик почуватися в телескопічній вежі затишніше, ніж у своєму помешканні. Тут було все необхідне для життя — навіть запас води для душу — отож не варт частіше, ніж раз на півмісяця, підганяти башту до обсерваторії. Його, як і завжди, чарували зорі й галактики — полум’яні істоти, що в ієрархії Всесвіту стояли незмірно вище від людини.
Серед сузір’їв Прокіп не почувався самотнім — його астральне поле гармонійно зливалося з полями зірок, що так само, як він, жили у ритмі Галактичної Монади. Йому солодко було думати про Галактику й Всесвіт як про велетенські живі організми.
Серцевина зорі, галактики чи будь-якої іншої речовинної маси (тобто монада) за своєю сутністю була згущеним світлом. Коли йшлося про монаду планети чи навіть зорі, де розміри незначні, а тиск і густина надзвичайно великі, фантазія Прокопа згортала крила, мов курка на сідалі. На його погляд, тут монада не могла виявити своїх творчих потенцій, бо це, власне, й було пекло, яким його бачили релігійні люди протягом тисячоліть. Чуття лишалися, прагнення існували (бо монада — то завжди згусток життя), але жодних можливостей для реалізації прагнень не було. А це завжди мука, вічна мука.
Думати про пекло йому не хотілося. А рай був там, де жив Пантократор — у глибинах Галактичної Монади.
В пам’яті завжди пульсувало: її діаметр перевершував розміри Сонячної системи (мільярди кілометрів!), тиск і густина мізерні — отже Прокіп глибоко переконаний, що саме там панував дух творчості й свободи.
Щоб це зрозуміти, досить уявити метелика, запресованого в гранітній товщі. Або навіть муху в бурштині. Чи можна тут говорити про якусь свободу? І навпаки: у воді або в повітрі живі організми почуваються вільно..