Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— Добридень, дядечку! — до всіх озивався Михайлик, бо ще й голосу хотілося почути в кожного.
Та й голоси були не ті
— Рости великий, парубче, — гречно відмовляли йому чумаки. — А я й так немалий, — ніяковів хлопець, бо ж він завше соромився зросту свого й неоковирності. I вклонявся знову: — Добридень, дядечку! — і кожен чумак відповідав цьому ставному молодикові яким-небудь приязним словом.
— Куди верстаєте дорогу? — вклонялась до них і Явдоха, тримаючи синочка за руку.
— До Києва, неню, — відповідали чумаки.
— Боже помагай! — напучувала жінка, і так само пильно, як і син, але вже без надії — знайти коли-небудь
— Чолом, матусю! — одвічали їй чумаки, простуючи далі, бо чемність серед простолюду в усі віки була свята й висока, а бундючних гевалів, непоштивих та негречних, не любили добрі люди ніколи й ніде, хоч би й були ті нечеми значними панами, вельможами, головами чи начальниками, — не любили мугирів отих, зневажали навіть, — тому ось і проходили всі ці люди проз пана обозного, проз велике цабе, ніби й не помічаючи його і не вітаючись: адже звичай велів вітатись першими з усіма стрічними не чумакам, бо ж тії були при вельми важливому ділі, а всім тим, хто зустрічав їх, крім хіба людей старих, що їх чумаки й самі вітали… Про все це мені розповідала колись моя бабуся Ганна, чумакова дочка, що й сама колись бачила, як ходили чумаки по роздольних землях України з прегордим почуттям заслуженої до себе поваги: життям важачи, ті сміливці привозили з Півдня та Сходу — не тільки сіль та рибу, а й ліки та книги, калган і перець, і грецькі вина, і кінську збрую, і свинець та оливо, і порох, і коштовні тканини, і всякі заморські дива, і чутки та звістки з усього світу, — хоч найголовнішим ділом чумаків була все-таки сіль, без якої народ жити не міг…
I панові обозному на думку спало ущипливе дражніння чумаків: «Хоч і воза попомазав, дак і солі ж попоїв», але він промовчав, бо так же заманулось йому помацати й понюхати — що ж везуть чумаки, аж він перед ними зняв шапку.
Але вклонитись пан Пампушка-Купа-Стародупський все-таки не міг, не гнулись в'язи, і він, трішки переломившись у попереку, сказав з баса поважному чумацькому отаманові, мудрому знавцеві степових шляхів, котрий обійшов пішки не один десяток країн, а тепер ось повагом, при самій половині валки, наближався до Купи.
— Поздоров боже вам! — вичавив із себе вельможний пан.
— Поздоров боже й вам, — чемно відповів отаман.
— Помагайбі!
— Спасибі!
— Куди чвалаєте?
— Не «куди» питай, а «звідки».
— А що ж ви, пак, везете? — принюхувався пан обозний. — Веземо хуру.
— А в хурі? Не торохтія ж? Не порожнем?
— Чорноморського полову рибу, — відмовив отаман ватаги, не спиняючи проте воликів, бо, щоб стати одному, треба було б зупинити всю валку.
— Носом чую, що рибу, — мовив обозний, ідучи поряд з отаманом. — Осятрину? В'ялену?
— Всяку.
— Продайте!
— Скільки?
— 3 десяток.
— Возів?
— Рибин із десяток.
— Задля десятка та розпаковувать мажу?
— А коли два?
— Два вози?
— Два десятки…
— Гей-гей! — погукнув отаман на волів.
— А пріч риби? Що везете? Крім риби? Га?
— Лиманську сіль, — спроквола відмовив отаман ватаги.
— Бачу, що сіль. А ще? — і пан Купа досвідченою рукою полкового обозного помацав ряденце на одній туго вшнурованій дубовій мажі, від якої солодко тхнуло чимось вельми знайомим, але чудно несподіваним посеред степу. — Чи не ладан?
— Ладан, паночку.
— Продайте трішки!
— Жменьку? — глузливо
— Купимо цілий мішок! — докинула й своє слово Роксолана.
— Кепкуєте, пані! — розсердився чумак.
— Навіщо нам стільки ладану? — підозріло обернувся до дружини Пампушка.
— Діомиде! — покрикнула пані, і обозний обачно замовк. — То продасте* — ще раз поспитала Роксолана в сердитого отамана. — А коли два мішки?
— Бувайте здоровенькі, пані мила! — гречно сказав той і озирнувся назад, де хтось загукав: «Цабе! цабе!», бо волики, взявши вліво, мало не розбили матицею своєї мажі визолочену приступку голубого ридвана, а домашній півень десь там, попереду, пресердито заспівав що було сили.
Обозний кріпко вилаявся і, схопивши Роксолану за пухкеньку ручку, спитав:
— Навіщо стільки ладану?
— Во славу божу, — тоном святенниці відмовила прегарна пані.
— Гріхи замолювать?
— Не маю ще.
— Є, видно… А з ким? 3 ким нагрішила? Свята та божа! Нагрішила вже? Нагрішила? Кажи!
— Ще ні… на жаль — і Роксолана загадково посміхнулась, аж панові обозному скортіло обійняти її, а чи вдарити. — Я купую ладан задля тебе.
— Ти на що натякаєш? — обережно спитав пан Купа-Стародупський.
— Не на гріхи. На всі твої гріхи — мені начхать!
— Тобто як?
— А так… — і пані Роксолана чи не вперше в житті задумалась.
16
— Гріхи — то все в минулому, — раптом заговорила вона. I щось чудне забриніло в її низькому голосі, аж пан обоз
ний нашорошив вуха, чекаючи, що жінка скаже далі, 6о ще ж такої гострої мислі в її очах він досі не вбачав.
Чумаки чвалали вже ген-ген, і десь рипіло немащене колесо, і пісня відкочувалась у близьку балочку, та Пампушка вже не чув того й не бачив, так його зацікавило щось у мові дружини, і він чекав, що тая скаже далі.
I дружина сказала:
— Гріхи — то завжди минуле. А мене цікавить твоя дальша доля, твоє таланіння в житті: сьогодні, завтра, через рік.
— Мені щастить, голубко.
— А ти тільки подумай: щосуботи стромляєш ти на ставнику в соборі одним-одну велику свічку…
— Але ж ізсукану з півпуда воску, з кружечками, з нарізами, з хрестами, з червоним пояском…
— Тільки одну! Одну — поміж тисячами свічок у велелюдному соборі, де вже й не розбереш, хто саме її ставив. Та коли б наш бог мав розуму на тисячу богів, то все одно не розібрав би — де чия! А коли пан-бог такий до тебе ласкавий за одну лише свічку та за дрібку ладану, котру ти скурюєш по неділях у себе дома, серед міста, де святами кадять йому всі… то що ж було б, коли б ти оце зараз, сам-один серед степу, на безлюдній видноті, та скурив би йому хвалу з цілого мішка ладану. А то й із двох! А то й із цілого воза ладану! Подумай лишень…
— А я вже подумав! — зненацька скрикнув пан обозний і, скинувши на землю свій пишний жупан, у самій лише черкесці, скочив на вгодованого коня, що в нього був зад, як піч, а ноги, як ступи, і помчав наздоганяти ватажка.
— Чоловіче добрий, постривай!
Але ватаг валки чвалаєм човгав далі, тягнучи по землі предовгий батіг та сам собі мугикаючи: «Ой ти, жоно чумацькая, чом не робиш, тільки журишся?» і, покурюючи люльку та дбайливо поправляючи над берестовою люшнею суху соснову гілочку, — вони ж бо стирчали на кожному возі — задля спомину про рідний дім, — думки про жінку та дітей снуючи, отаман ішов та й ішов, і пана обозного криків не чув-таки, бо про зустріч із голубим ридваном уже забув і думати.