Кровна мста
Шрифт:
– Ми були змучені, переобтяжені хворими та здобиччю. Нам довелося воювати стільки років без перепочинку, потім переплисти море й зимувати в голому степу. Печенігів не боялися – був у Святослава мир із ними. Ще раніше ми з князем побили поганих під Києвом, Куря клявся, що більше русичів не займатиме. Раптом вони вискочили, наче з-під землі, сотні їх, ціла тьма. Ми саме молилися біля дуба, ледве встигли за мечі схопитися. Це був не бій – справжня бійня. Святослав бився, як лев, ми також дорого життя свої віддавали, тільки не наша сила була. Падали вої один за одним. Святослава поранили. Перша стріла вп’ялася в кольчугу, потім – друга, третя. Живого місця не було на обладунках князевих, та він все бився, відправляючи до пекла поганих.
Дід затих. Навкруги була могильна тиша – усі слухали, затамувавши подих, лише Вадим сопів у солодкому напівсні. Вуй впер очі у стіну куреня, мовчав, ніби не хотів більше згадувати тої страшної битви. Першим порушив мовчанку Мирослав. Вони із Середичем також присунулися й слухали разом з усіма.
– Небагатьом тоді воям вдалося вижити…
– Мені було літ сімнадцять, – перервав його Вуй. – Я лежав оглушений поміж трупами. Тільки прочуняв – побачив, як бусурмани дорізають поранених. Страх огорнув мене, я кинувся бігти, ніби не муж, не вой, а легкодухий отрок. Жага до життя додавала мені сили, я мчав, мов заєць, через кущі, печеніги ганялися за мною. І тут Господь допоміг мені, молодому поганину, вивів на ту стежку. Нею я спустився просто до Дніпра й на колоді переплив на другий берег.
Від старого воя чули це вперше. Чого він раптом наважився розказати цю пригоду, та ще молодим дружинникам – невідомо. Певно, щось відчував. Щоб розвіяти гнітючу тишу, знову заговорив Мирослав:
– Печеніги хитрі й підступні. Та греки ще хитріші. Завше дикими ордами печенізькими керувала рука імператорська. Не хотіли грецькі василевси, аби Святослав знову пішов на них, на Болгарію, от і заплатили степовикам.
Вставив своє і Середич:
– На щастя, не вся дружина руська тоді полягла. Більшість ішла з Болгарії обхідним шляхом, сушею. Вів їх воєвода Свенельд. Між ними були й гридні деревлянські, дивні речі вони розказували про той похід. Я був малим, та пам’ятаю. Говорили навіть, що то не греки, а сам Свенельд наслав печенігів на князя. Ніби бояри були незадоволені Святославом, бо він чужі землі воював, а своєї трохи не втратив.
Почувши ці слова, Вуй спалахнув:
– Брехливі язики мають твої деревляни. Наче греки, лукаві вони! Не міг Свенельд! Я з ним разом на полі ратному свою кров проливав, то мужній воїн і славний воєвода. А деревляни твої – собаки.
Воєвода підхопився на ноги, став над боярином. Кипів. Зазвичай був суворим та стриманим – таким-от його ще ніхто не бачив. Середич поблід, також почав підводитися, беручись за меч.
– Ніхто не сміє обзивати мій рід собаками!
Між ними став Мирослав.
– Досить, охолоньте обоє. Ганьба на ваші голови – старші бояри, а гризетеся гірше за отроків. Он молоді на вас дивляться.
Вуй заспокоївся, тільки тяжко дихав. Тоді вийшов геть із куреня, побрів по порожньому городищі. Дійшовши до валу, що вже осунувся та заріс бур’яном, він тяжко сів просто на мокру від дощу землю. Справді, старий вже став. Не та сила, що колись, не та витримка. Голова від спогадів крутиться, ще гірше занили давні рани. Та найгірше душа болить – не шанують молоді старої слави. Змішали її з багнюкою та з кров’ю власною.
Воєвода ще посидів якийсь час, тоді втомлено приліг горілиць просто на валу, на холодній, сирій землі. Дивився на зоряне небо, думав. Спати не міг, хоч старе тіло й втомилося з дороги. Думи різні лізли в голову, ставали перед очима обличчя воїв, що згинули в битвах. Прийшли і Святослав, і Ярополк, і Володимир. Дід навіть подумав, що вони всі прилетіли сюди з вирію і кличуть його до себе. Прийшла і Данка з малим на руках…
Одружився він пізно, сам не знає, як спромігся з усіма походами й битвами. Вона померла при пологах, з того часу Вуй іншої жінки не мав. Як же він зараз хотів до неї, у вирій, як же стужилося серце воя за рідненькою, яку вже стільки літ оплакував. Хоч би й зараз усе лишив… Тільки б дав Господь якої битви славної, щоби воєвода смерть свою знайшов на полі ратному… І якщо є той рай чи вирій, він мусить її там зустріти, хоч на хвилинку побачитися, потримати за руку й поцілувати синочка. А тоді вже можна хоч і до самого пекла, на саме дно! Що його вже тримає на цім світі? Нічого, хіба що Мстислав…
…Коли князь Володимир був живим, то дуже поважав свого воєводу. Навіть сина свого Мстислава дав на виховання. Мстислав кликав його вуєм, а за ним і вся Тмутаракань. Усі й забули справжнє ймено воєводи, так і кличуть – Вуй та Вуй.
Від цієї думки стало трохи тепліше…
Змінилася варта – замість Турика став Середич. Вуй так і не міг заснути. Він сів, тоді встав, пішов до куреня й розбудив Волоса.
– Ходімо, – покликав.
Той пробудився, швидко підвівся, зібрався, не питаючи нічого. Вони вийшли з куреня, перестрибнули вал.
– Ви куди? – запитав Середич.
Вуй не відповів, а Волос не знав, що казати, так що боярин лишився без відповіді.
Воєвода крокував першим, Волос ішов слідом. Обоє були повністю озброєні – Вуй наполіг. Лише луків не взяли.
Вони спустилися з гори й рушили до середини острова. Мовчки відійшли досить далеко. Місцевість була рівна, лише височіла стара степова могила, заросла травою.
– Ось тут, на тому місці, впав Святослав. – Зупинився нараз воєвода, спізнавши місце недалеко берега. – А там он я лежав під трупами. Тут усе було в крові: трава червона, стовбури дерев, кущі, скелі.
Вуй говорив не то з Волосом, не то із собою, не то взагалі з кимось іншим. Волос не перепитував, знав, про що розповідає дід. Лише здивувався, що завжди мовчазного Вуя тепер потягнуло на таку відкриту бесіду. А старий розповідав із завзяттям отрока, очі його горіли, лице змінилося – це було видно при блідому світлі місяця. Розповідав він жваво, яскраво все описував, махав руками.
Далі Вуй повів молодого сотника до хортицького дуба. Там усе ще стояв жертовник, зарослий бур’яном, – давно вже ніхто не приносив жертви. А колись тут постійно приходили князі з дружинами, просили в богів помочі на ворога, або купці, які благали щасливої дороги та доброго торгу.
– Бачиш: це святе для русича місце, хоч і християни ми. – Вуй вдихнув на повні груди. Він бачив навколо себе воїв, що стояли підперезані мечами. – Казали, що твій дідо був волхвом, ти маєш чути силу того місця.
– Чую, – щиро відповів Волос.
Він, як і Вуй, втягував ніздрями повітря, наче хотів побільше вдихнути в легені тої сили.
Раптом усе навколо заметушилося – духи воїв забили тривогу. Вуй відразу відчув це.
– Біда, сотнику. Біжи до човна та відведи його з другого боку до городища.