Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
Вдень Роберт оре, сіє, жне.
А ввечері під клен
виходить Джен,
хороша Джен,
найкраща в світі Джен.
Та тільки Роберт той дивак.
Ні віжок, ані шлей.
І все не так,
і все не так,
не так, як у людей.
Він вірші сіє, вірші жне.
Чого той фермер варт!
Люби Роберта — одне.
А заміж — то не жарт.
Вже й плаття шлюбне шиє Джен...
Йде Роберт в білий світ.
Лишає в душах слід пісень,
в
Жінки кохають дивака.
Але далеко клен.
І не така,
і не така,і —
всі не такі, як Джен!
Співають гори і ліси
шотландської землі.
І знають Роберта усі —
раби і королі.
Був Роберт простий землероб.
Тепер він джентельмен.
Волосся падає на лоб,
Немов осінній клен.
Він вірші сіє, вірші жне,
король всім королям.
Він тугу з серця прожене —
а туга знову там.
І скільки їх було в житті —
коханих тих імен...
І тільки Джен,
і тільки Джен,
і тільки, тільки Джен!
"Прапор", кн. 4, квітень 1962
ШПАКІВНЯ
Звичайна будка,
зменшена темниця —
тісна, буденна, сіра і вузька.
Таке житло, — хіба ж воно годиться
для птиці благородної, шпака?
От мій сусід, той знає, що до чого.
Такий палац шпакам приготував —
пиляв,
рубав,
терпляче стругом човгав
і флюгери фігурно вирізав.
Віконце склив,
місив ногами глину,
рожеві стіни крейдою білив,
а щоб вітри не дули у щілину,
то ще й на дверях дідика прибив.
Умеблював шпаківню дуже просто:
крім необхідних в побуті речей,
поставив крісло для шпаків — дорослих
і дві колиски для шпаків — дітей.
Ще й телескоп — дивитись на сузір’я,
домову книгу і малу печать,
корзинку —
для обскубаного пір’я
і ножиці — щоб кігті обрізать.
Зробив проводку,
якже, щоб світилось,
бо не сидіти ж їм при каганці...
Але шпаки чомусь не поселились,
зате живуть звичайні горобці.
«Вітрила», 1958 р.
ШПИЛЬ ТУГИ
В підніжжі Туги — остраху ковток.
Вібрує трос, блищать на сонці дуги.
Прощай же, радосте, бо я беру квиток,
беру квиток на шпиль самої Туги!
Там холодно. Там високо і сніг.
Там чорний Всесвіт наляга на плечі.
Там
куриться димом білої хуртечі.
Сліпучий магній снігових пустель,
хребтів баских затягнуті попруги.
Нема осель. Весела карусель —
червоно-жовті крісла, як попруги.
Нема осель. Весела карусель —
червоно-жовті крісла, як папуги.
На стиках троси кидає у дріж,
висока даль читається складами.
Лечу над білим болем бездоріж,
над вовчими голодними слідами.
А врешті — синтез. Врешті — результат.
Отак злетіть без дріб’язку валізи
на верховину Туги серед Татр,
в гірських вітрів трагічні вокалізи.
Людина, я, всіх горестей мішень,
на самий шпиль дісталася — і от я!
Десь чоловічок, схожий на женьшень,
сотає звук тірольського іодля.
Зимове сонце на плечі, мов глек.
Внизу далеко смужечка дороги.
Сніги і я. Над присмерком смерек —
усіх печалей білі епілоги.
"Шукайте цензора в собі"
* * *
Шукайте цензора в собі.
Він там живе, дрімучий, без гоління.
Він там сидить, як чортик у трубі,
і тихо вилучає вам сумління.
Зсередини, потроху, не за раз.
Все познімає, де яка іконка.
І непомітно вийме вас — із вас.
Залишиться одна лиш оболонка.
ЩАСЛИВИЙ ВИПАДОК
Йому було вісім десятків
тяжких згарьованих літ.
Він досить за вісім десятків
на білий нагледівся світ.
А щоб не було замало
тієї життєвої гри, —
ще й навпіл хрест розламали
холодні осінні вітри...
А все — таки був і у нього
випадок щасливий один:
умер він за тиждень до звістки,
що в битві загинув син.
"Прапор", кн. 4, квітень 1962
"Щасливиця, я маю трохи неба"
* * *
Щасливиця, я маю трохи неба
і дві сосни в туманному вікні.
А вже здавалось, що живого нерва,
живого нерва не було в мені.
Уже душа не знала, де цей берег,