Лагідний янгол смерті
Шрифт:
Відшукавши у великому конверті, який передав нам полковник Тараненко, пачку доларів, я витягнув найменшу купюру — десятку — і повернувся до титана.
Решти азербайджанець не мав, і мені довелося взяти три пакети розчинного супу невідомого арабського походження.
По обіді ми влаштувалися в два ряди на палубі під бортом. Задрімали.
Час спливав повільно. Інколи я розплющував очі, перевіряв, чи високо ще сонце. Коли я вкотре виринув із дрімоти, сонце вже опускалося.
Я звівся на ноги, приліг грудьми на борт. Море було, як і раніше, спокійним, тільки вже чистішим. Обрії наблизилися. Між нами і горизонтом ішов у якихось
Якийсь час я стежив за ним і радів змозі бодай за щось зачепитися поглядом.
Решта спали. Петро сопів уві сні. Я озирнувся і побачив іще кілька гуртів сплячих пасажирів. Здавалося, що майже всі на цьому поромі мандрували родинами. І майже всі довкола спали, розклавши ковдри на палубі.
Вітер посилився, дражливе морське желе штилю розбилося на широкі ряди невисоких хвиль. Пором почав похитуватися — море наче намагалося приспати його, як немовля у колисці. Я одразу пригадав плавучий рибзавод, навіть не з пам’яті він виринув, а тіло саме пригадало ту величезну махину, яка хиталася на хвилях. Руки відчули тремтливе залізо бортиків, за які трималися під час хитавиці. І шторм, єдиний шторм у моєму житті, сплив перед очима, наче кінохроніка. Нічне гуркотіння хвиль, скрегіт заліза під тиском розбурханої води, і я — у рятівних обіймах Даші, яка звикла до штормів настільки, що проспала буйство каспійської стихії. Скільки часу минуло з тих пір? Скільки днів і тижнів? Здавалося, не так уже й багато, але все це було вже в глибокому минулому, в минулому, до якого не повернутися.
Я опустив погляд на Гулю. Вона спала на боці, підклавши під голову сумку Галі, обличчям до борту. Джинси личили їй більше, ніж сорочки-сукні. Вона миттєво, наче перевдягнута після виступу танцівниця фольклорного ансамблю, стала однією з нас. І все ж, пригадуючи її батька, сестру і ті кілька днів, які я провів у їхній кибитці, я розумів, що її сприйняття життя не може збігатися з моїм. Тільки зараз і тільки на вигляд вона нічим не відрізнялася від нас, від мене, Петра і Галі. Насправді ж, думав я, їй, певно, вартує чималих зусиль уміло приховувати своє хвилювання і свої думки з приводу нашої мандрівки і нашого з нею майбутнього загалом. Я не надто вірив у її східну покірливість. І при цьому я цілком довіряв їй, довіряв більше, ніж Петру, Галі або, тим більше, полковнику. Вона була з іншого світу, але вона була моєю дружиною. Хоча шлюб наш був радше чимось містичним, спущеним на нас із небес і нами прийнятим, аніж реальністю, за котрою, як за кожною реальністю, ховається документ, який цю реальність підтверджує.
За моєю спиною пролунав зненацька тонкий деренчливий звук, і я, інстинктивно озирнувшись, зустрівся поглядом із невисоким смаглявим чоловіком років сорока. Він стояв метрів за десять від нас за лебідкою.
Щойно наші погляди зустрілися, він різко повернув голову та швидким кроком подолав метрів десять, а потім зник за залізними сходами, що вели до зачохлених рятувальних човнів обабіч над бортами.
Він зник, але перед очима в мене ще кілька секунд стояло його смагляве обличчя. Він не скидався ні на казаха, ні на азербайджанця. Швидше — на добряче засмаглого слов’янина. Але ось я забув його обличчя і повернувся подумки до Гулі, уявляючи собі її на київських вулицях, за столиком кав’ярні або в моїй квартирі, поруч із Софійським собором, на майдані, який кожного недільного ранку наповнюється передзвоном.
Коли запала темрява, обрії ожили, і тепер раз по раз виднілися далекі вогники невидимих суден і рибальських шхун. На палубі тьмяно світили корабельні ліхтарі, заховані за овальними ґратами. Згори, з капітанського містка, лилось яскраве жовте світло, але між ним і палубою висіли рятувальні човни, стирчали залізні трапи і сходи. Тому лише краплини цього світла добиралися до нас, падаючи плямами на внутрішній борт.
Виспавшись, ми тепер сиділи, незважаючи на темряву і хвилі, що хитали пором.
Петро крутив у руках пістолет із глушником.
— Заховай, — попросив я, нахилившись.
— Незручна зброя, — сказав він, ховаючи пістолет до сумки. — Глушник бардзо важкий... Ти не відаєш, коли вже цей Баку?
Я знизав плечима. Мені й самому хотілося б це знати.
— Хутчіш уже б на потяг, — зітхнув Петро. Потім повернувся до своєї подруги. — Галю, звари кави!
Галя дістала своє кавове начиння. Насипала в джезву меленої кави, налила води з балона, наповненого ще в Красноводському порту, підпалила таблетку сухого спирту і поставила джезву на підставку над синім спиртовим полум’ям.
55
Минуло ще кілька годин. Море знову заспокоїлося, розгладило свою поверхню, прибрало гребінці піни. Пором відплив недалеко від нафтової платформи, над якою живим маяком танцював вогняний смолоскип.
Ми знову стояли з Гулею біля борту. Моя рука лежала на її плечі. Мовчки ми проводили поглядом вогняний маяк, поки він не лишився позаду.
Петро сидів на підстилці й курив свою люльку, щедро ділячись із нами легким тютюновим димом. Галя спала. У нічній тиші лунало тільки дзижчання корабельного двигуна. Але ми швидко звикли до цього механічного шуму і не звертали на нього уваги, наче його і не було. Для нас він був просто складником тиші.
— Слухай, — прошепотів я Гулі. — А де наш хамелеончик?
— У мене в баулі, — промовила вона теплим шепотом мені просто у вухо.
— Йому там не душно?
Гуля усміхнулася:
— Звісно, ні. Йому там значно приємніше, ніж у пустелі.
Десь за спиною пролунали гулкі швидкі кроки. Я озирнувся. Тінь людини ковзнула по нижніх сходинках освітлених залізних сходів, що вели наверх до човнів.
— Хтось не спить, — сказав я.
— Незабаром ранок, — прошепотіла Гуля. — Гляди, берег!
Я повернув голову, простеживши за її поглядом, уперед по ходу порома, і побачив віддалік скупчення маленьких вогників, які піднімалися вгору.
— Петре! — озирнувшись, промовив я неголосно. — Баку!
Він звівся на ноги. Не виймаючи люльки з рота, підійшов до мене. Вдивився у далекі вогники. Потім узяв люльку в руку, постукав нею об борт, витрушуючи скурений тютюн. Зітхнув.
— За три-чотири дні будемо вдома, — промовив він голосом фаталіста, наче йому абсолютно не хотілося додому.
— Це якщо без пригод, — промовив я.
Він озирнувся, подивився на мене сумно і кивнув.
— Було б незле, якби «без пригод»...
Хвилин за сорок пором ожив. Пасажири пробудилися, почали збирати речі, складати розгорнуті на залізній палубі ковдри і підстилки.
Петро пішов до «КрАЗів» — він хотів уточнити у водіїв план дій. Галя, прокинувшись, хлюпнула собі в обличчя жменю води з балона, підвелася. Подивилася зацікавлено на поблизькі вогні міста, куди плив наш пором. Запропонувала нам із Гулею кави. Ми з радістю погодилися.