Лебедина зграя. Зелені Млини

Земляк Василь Сидорович

Журавлиний ключ розпачливо закричав над Глинськом, Месмер у кріслі підняв голову на той поклик, дві вервечки провисли над степом, вожак тяг їх по небу за якимсь одвічним і строгим законом, відкритим чи не самим Евклідом, а Манжус все ще вірив чомусь, що він помре звичайного смертю у рідній Теребовлі й похований буде там, на схилі гори, де споконвіку ховали Манжусів. Ще кілька днів тому, коли Ріхтер радився з ним про місце й обрав це Ходасове глинище над високою виспою, де живуть і вищать стрижі, Манжус не заперечував. Манжус чув, що з цього глинища колись виник і сам Глинськ.

Вожак прибрав з неба свій ключ, ніщо тепер не відволікало Месмера, і Манжус міг піймати нарешті його погляд. Якусь мить вони дивились один на одного. Адже дітей Манжус врятував з його, Месмерової, згоди. Йому нічого не варто тепер врятувати

Манжуса. Один жест, один рух рукою. Але великий архітектор ніби закам'янів у кріслі, потупив очі.

— Конрад!!! — закричав він, не маючи далі сил залишатись у кріслі.

— Фойєр! — скомандував Ріхтер.

Манжус падав обличчям до крісла. Месмер знайшов його смерть прекрасною. Месмер не схотів мати цього свідка серед живих.

Через кілька днів, випадково довідавшись від своїх підлеглих, кого саме було вбито на буряках, Конрад Ріхтер збагнув, якої він припустився помилки, відпустивши Мальву, але ж приховав цей свій прорахунок від підлеглих, з нордичною витримкою вичекав рівно місяць, після чого прибув у Вавилон на чорному лімузині, наказав привести стару Зінгерку до управи й запитав у неї про Мальву тоном людини, якій доля Мальви не байдужа. Сказав, що Мальві ховатися нічого, що сина її вбито зовсім випадково, що вбивцю сина покарано — відправлено на фронт, а вона може почуватися тут вільно, жити собі вдома, доглядати стареньку матір, бо скоро зима, а взимку самотній матері буде важко, він–бо, бачите, чув, що зими тут суворі. Оце й усе, більше нічого він не вимагав від Зінгерів, і, якби їхня ласка, то він за заслуги їхнього батька перед Німеччиною міг би занести їх — і матір, і дочку — до фольксдойчів, а це — пайок, це повага, це майбутнє, про яке у їхньому Вавилоні ніхто навіть не сміє й мріяти. Тепер вона може йти, та конче нехай передасть цю розмову Мальві.

— Але ж ви розстріляли її. Як же я можу мертвій щось передати?.. Шварц, перекажіть йому, що в нас живі з мертвими не говорять, у нас лише живі з живими, як–от, приміром, я з вами, Шварц.

— Ні, ні, вона не розстріляна. То ми розстріляли її для них, для більшовиків. Розстріляли й поховали… На кінському кладовищі. Коли хочете, то ось Шварц може показати вам ту могилу. Там нема ніякої Мальви. Мальва тут, у Вавилоні, вже місяць тут. Але навіщо ховатися? Навіщо ризикувати, коли можна жити собі спокійно, ба навіть щасливо, отримувати пайок…

— Ото б я повірила, що моя Мальва за місяць не провідала б матері? Та що вона — з каменю? Чи серце вирвали з неї, чи душу? Самі подумайте. Ну, скажи йому, Шварц, скажи.

— Більшовичка вона!.. — вибухнув гестапівець, і від цього ота підступність його видалася старій ще бридкішою.

— Мені б бунтуватися, а не вам, — чемно сказала стара. Савка повів стару додому, вона по дорозі все бубоніла собі під ніс: «Він мені буде говорити, жива чи нежива моя Мальва! Та я ж тебе наскрізь бачу, душа твоя поганська. А Шварц, Шварц у що обернувся…»

Шварц вхитрився передати Фабіянові записку з категоричним «знищити!» на самім початку. В ній писалося: «Попередьте Мальву, нехай не сидить тут, нехай іде до Шуляка або Ксана Ксанича. Цей тут готує великі облави, звозить поліцію з кількох районів. Справте кудись глинських дітей, їх можуть упізнати, а це смерть для них і для вас. А так усе добре, дали їм добряче під Москвою, а що далі — побачимо, як будемо обережні. Я.».

І хоч обережність здавна була ознакою сміливості, але Фабіян не послухався Шварца, записку приберіг, не для того тільки, щоб нею ще міцніше тримати Шварца в руках, а щоб показати Мальві оригінал. Фабіян гадав, що він ніби народжений для підпілля, ба він і справді не мав ніякого страху перед смертю й перед Конрадом Ріхтером. Якщо він когось і боявся, то хіба що свого–таки Явтушка, але то вже страх зовсім інший, суто вавилонський, в лабіринтах якого філософ давно освоївся. Бо хто бачить свої Афіни краще, аніж бачив їх Сократ, нехай навіть крізь душу власної дружини. Щоправда, Фабіян не має такої пекельної дружини, яку мав Сократ у Афінах, але достатньо з нього і Явтушка, через якого він ніби вловлює всі потаємні порухи Вавилона.

Розділ дев'ятий

Мальва таки прийшла до них літом, саме в жнива, пізнього вечора, ледь за Глинськом вщухла молотарка, яку щоночі охороняє поліція від партизанів. Довкола Глинська знищено кілька

молотарок — в Овечому, в Чупринках, у Білій Греблі, то окупанти цю молотарку пильно оберігали. Бруно Месмер все гасав по селах і вимагав: хліба, хліба, хліба! — для армії, яка саме рвалася до Волги, до Сталінграда. Бруно Месмер видав наказ, щоб шеф гестапо карав на смерть кожного, хто вкраде з поля чи з току бодай один кілограм хліба, який увесь до грама належить тепер великому рейхові, як і все на цій землі. Наказ читали на сходках селян, вивішували в управах, поширювали листівками, але хліба в коморах не більшало, і окупанти лютували, закрили всі діючі млини, ба навіть вітряки, влаштовували показові розправи на селах, та від того лише міцнішала кругова порука селян і росла ненависть до окупантів. То тут, то там з'являлися партизани, роззброювали поліцейські пости, спалювали молотарки, роздавали вже припасений хліб з комор, а від ціпа рейх хліба не наїсться. І лише цю глинську молотарку наче хто оберігав. Месмер з настанням вечора полюбляв прочиняти вікно за колючим дротом і вслухатися, як вона гуде — вдень її не чути, а вечоровий гул сюди долинав, вселяючи спокій та обіцяючи ще одну спокійну ніч з небагатьох у цьому «глинському пеклі», у якому і Месмер, і вся його рать почувались дедалі тривожніше. На нараді, яку провів з ними Герінг під Вінницею, у своїй ставці, не як рейхсмаршал, а як шеф з питань економіки, його, Месмера, було обізвано фантазером, якого посаджено на найкращому чорноземі в світі, та пшениці з того чорнозему уже тепер не вистачає, щоб прогодувати лише челядь Месмера та його охорону в Глинську. А ще пнеться Месмер до Вавилона замість того, щоб той Вавилон зрівняти з землею й засіяти на наступний рік цукровими буряками. Після того Месмер закинув свої зодчі ідеї щодо майбутнього Вавилона аріїв і став реальніше дивитися на речі й на сам Вавилон, стаючи у власних очах ординарним, тупим гауляйтером, як усі ті, кого він знав по сусідніх з ним гебітскомісаріатах. Розстрілювати, вішати, нищити й ніскільки не думати про майбутнє облаштування цих земель для переможців, тобто для них–бо самих.

Він уже вкотре цікавився у Ріхтера, де та птаха, якій він, Ріхтер, дав пароль і яка обіцяла прийти до них з цінними даними про більшовицьке підпілля. Ріхтер сказав, що, з усього видно, Бужанка втекла з району, якби вона залишилась тут, то вже, напевне, його люди, яких він має тут і на селах, натрапили б на її слід. Припустимо, вона пішла з району. Але ж хто тоді очолює підпілля? Хто валить поїзди, спалює молотарки, роззброює поліцейські пости і, як не прикро зізнатися, загрожує самому Глинську? Ми з вами, мовив Месмер, сидимо за колючим дротом не як переможці, а як в'язні, ми навіть молотарку вночі можемо послухати крізь прочинене вікно, а я і вдень боюся наближатись до неї, не маючи певності, хто молотить на ній: селяни для нас чи партизани для себе. Якщо так буде продовжуватись, ми з вами, Конраде, змушені будемо залишити свої пости й попроситись на фронт. Він запитав, чи йому не спадало на думку щось подібне?

Розмова відбувалась за вечерею, при Варі, яка подавала до столу. Гестапівець був помітно обурений такою одвертістю шефа в присутності цієї глинської служки, яка опинилася тут завдяки Шварцу, але й сам Шварц ще потребує уточнень, у Зальцбурзі не знають його, ніякий Шварц ніякого похоронного бюро там ніколи не тримав, отже, це одна з його легенд, а тим часом тут, і це перевірено, він ходив у начальниках і розкошував на машині, тоді як більші за нього начальники вдовольнялись кінським виїздом. Ріхтер завів справу на Шварца, в якій, між іншим, був такий рядок: «Австрієць, в якому нічого ні німецького, ні австрійського, а вимова його нагадує мені форкання старого коня. Але має ту перевагу над нами, що знає місцевих людей і дороги. Месмер вважає його знахідкою, а я чую в ньому замаскованого ворога рейху».

На другий день Мальва вже знала зміст цієї підслуханої Варею розмови, переданий Шварцом, який з тих самих пір, як Мальва від безвиході згадала його ім'я, цілком серйозно вважає себе членом підпілля, тобто одним з тих, кого назвав Валігуров, хоч той насправді чомусь забув про австрійця, напевне, тому, що той безпартійний. А тим часом ціни не скласти його послугам, і цей прихід Мальви, такий запізнілий для окупантів, також відбувся не без його вивідок, його сприяння. Шварц передчував, що Ріхтер ось–ось його викриє, і підштовхнув Мальву діяти рішуче й негайно.