Легенда про безголового
Шрифт:
— Усе, — зiтхнула я, дивлячись на свiтлу пляму на стелi.
— Тодi як — нагору чи пройдемося?
— Раз зайшли — давайте пройдемося.
Промiнь лiхтарика спустився зi стелi, яка нависала майже впритул до наших макiвок, пройшовся по похмурих стiнах i пронизав морок перед нами, закликаючи рухатися вперед.
Перша галерея виявилася довжиною не бiльше трьох метрiв i далi розходилася класичними трьома коридорами, такими самими вузькими i бiльше схожими на кротячi нори або на ходи Лаврських печер. Мiй поводир завернув праворуч, я ступила за ним i розвела руки. Спочатку долонi торкалися вогких стiн вiльно, та
— Куди б ви пiшли тепер? — запитав iз темряви провiдник.
— Направо, — без коливань вiдгукнулася я.
— Так i задумано. Насправдi цей лабiринт не з найскладнiших. Тут не так багато пасток. Але, по-перше, Вiтольд Ржеутський вiдзначався жорстокiстю та певною збоченою уявою, однак надто поспiшав втiлити свої фантазiї в реальнiсть. Тому досить примiтивний за своєю побудовою лабiринт його цiлком задовольняв. А по-друге, навiть такий, з дозволу сказати, атракцiон мав на метi не стiльки заплутати полоненого, скiльки залякати його, натиснути i пригнiтити психологiчно. Спробуйте для iнтересу пiти в правий коридор. Це краще, нiж я вам почну зараз читати лекцiї пiд землею. Уперед!
Вiн простягнув менi лiхтарик. Я переклала арматурний прут у лiву руку, стиснула лiхтарика в правицi i ступила пiд склепiння праворуч. Зробивши кiлька крокiв, зупинилася, посвiтила на стiну, торкнулася її кiсточками пальцiв. Її мурували з грубого нешлiфованого камiння, мiж яким вiд часу де не де почав проростати бридкий сiрий мох. Мур тримався мiцно i навiть якщо рештки маєтку над нами зрiвняють iз землею, це пiдземелля стоятиме, здається, вiчно.
Спрямувавши промiнь перед собою, я поволi рушила вперед. Галерея виявилася досить широкою, та крокiв через тридцять завернула праворуч. Пройшовши трохи далi, я раптово зупинилася i рвучко сахнулася назад — промiнь свiтла швидко перетнуло щось сiре та потворне. Коли бiля стiни в метрi вiд себе я побачила обриси величезного, як на мої мiськi уявлення, чорного щура, не стримала крику i ледь не кинулася назад. Тварина розчинилася в мороцi, i мої поривання тiкати зупинила досить дурна думка: ось зараз вийду до Бондаря, вiн самозадоволено забере в мене лiхтарик, подивиться у переляканi очi, блисне своїми окулярами i обов'язково прокоментує мiй переляк, не приховуючи глузування. Тому я продовжила путь виключно з небажання дати директору провiнцiйного музею поглумитися над успiшним київським адвокатом.
Галерея ще раз завернула праворуч i я, на свiй превеликий подив, через кiлька крокiв опинилася там, звiдки йшла — на роздорiжжi, поруч iз Бондарем.
— Щось там побачили? — поцiкавився вiн.
— Тут справдi живуть великi пацюки, — вiдповiла я, намагаючись триматися достойно, хоча голос зрадницькi здригнувся.
— Тутешнi полонянки навряд чи могли звикнути до такого сусiдства. Навiть не знаю людей, котрих би воно задовольнило. Ну, зрозумiли, в чому рiч?
— Ясно одне — треба йти сюди, — я спрямувала свiтло лiхтарика в бiк лiвого коридору. — Думаю, всi лабiринти будуються за логiкою парадоксу: чим простiшим видається прохiд, тим швидше ти заплутаєшся.
Раптом я зловила себе на тому, що мимоволi говорю стишеним голосом. Тодi як мiй провожатий i не думав переходити на шепiт.
— Ви знаєте, Ларисо, до того, як я вперше спустився сюди, не бачив жодного лабiринту. У мене так само не було досвiду орiєнтуватися в них i я не знав, за якою логiкою їх будують. Хочете ще в чомусь зiзнаюся? Я боявся зустрiти тут Мiнотавра.
— Прямо-таки Мiнотавра?
— А чом би й нi? Тому скористався класичним методом Арiадни: знайшов величезний клубок ниток i методом проб та помилок врештi-решт навчився тут орiєнтуватися. Я ж казав вам уже — з цього пiдземелля є iнший вихiд, вiн веде на берег рiчки. Але для полонянок лабiринту зачиненi були обидва. Їх заводили, а частiше — заносили непритомних у глибину iз зав'язаними очима й лишали там. Рано чи пiзно хтось знаходив один iз виходiв, тiльки все марно — достукатися до мучителiв не було жодної можливостi. Уперед чи назад?
— Уперед!
Нахиливши голови, ми по черзi просунулися в вузький коридор i скоро вийшли до чергової розвилки. Тепер промiнь лiхтарика вихопив iз темрявi по черзi три ходи. Визначивши, склепiння якого опускається найнижче, я рiшуче рушила туди першою. Коли ми вийшли до чергової розвилки, я, не думаючи довго, завернула лiворуч. Бондар мовчки сунув за мною, нiяк не коментуючи моє рiшення, i скоро я зрозумiла — ми знову закружляли.
— Чого ж мовчали?
— А що говорити? Ви тут сьогоднi керуєте.
— Знущаєтеся над дiвчиною.
Чимдалi, тим краще я освоювалася в цьому лiгвi Мiнотавра. Правий Бондар — нiчого надто складного тут немає. Тi, хто його будував, самi не хотiли одного разу заплутати в пiдземеллi. Тому правильний шлях визначали нижчими, нiж решта, склепiннями. Звiсно, нещаснi переляканi сiльськi дiвчата-полонянки, для залякування та пригнiчення волi яких призначався цей атракцiон, менше всього думали про такi речi. Навпаки — бiгли в бiльшi та ширшi коридори, це нормальна природна поведiнка. Бiгли — i кружляли тут доти, доки не падали без сил, вiддаючи себе на поталу щурам, або доки не знаходили нарештi якийсь iз двох виходiв. Так само для них недоступних.
Блукання лабiринтом несподiвано захопило мене. Я втратила вiдчуття часу i навiть перестала обмiнюватися реплiками з Бондарем, то пропускаючи його мовчки перед собою, то дозволяючи дихати собi в спину. Нарештi, завернувши в черговий коридор, я раптом побачила в протилежному його кiнцi слабеньке свiтло.
— А там що?
— Бог його знає, — голос Бондаря справдi звучав здивовано. — У принципi, ми з вами дiйшли до протилежного кiнця лабiринту, туди, де був другий вихiд. Але його давно завалили — колись там брали глину з кар'єру, вихiд завалений назавжди.
— Значить, хтось тут таки буває?
— Привид Вiтольда Ржеутського, який прорив вхiд до пiдземелля? — директор знову знущався.
— Привиди безплотнi. Навiть такий матерiалiст, як я, це знаю. Давайте глянемо.
Перетнувши останнiй коридор, ми опинилися в невеличкiй, форми неправильного прямокутника галереї. Просто перед нами була мурована стiна, а з iншого боку, на рiвнi облич, свiтився невеличкий, на одну людину, прохiд на гору. Я примружилася, встигнувши вiдвикнути вiд денного свiтла, i з задоволенням вдихнула свiжого повiтря.