Легенди про зоряних капітанів
Шрифт:
Вузьким металевим трапом вони піднялися в монтажний зал — невисоку будівлю, що притулилася до виступу скелі. В залі було порожньо. Біля стін стояли крісла (старий відзначив: нові, не ті, що були тут колись). У центрі залу височів порожній стенд. Холодно світили люмінесцентні лампи. Старий показав юнакові, де вмикається опалення.
Не скидаючи куртки, він пройшовся в куток і сів. Тільки тепер юнак роздивився, який старий цей чоловік. І він раптом зрозумів, відчув, що старість ця викликана не роками (дідуган був міцний),
— Я принесу кави, — сказав він.
— Прошу, будь ласка, — байдуже відповів старий.
В залі тихо дзижчали лампи. Старий думав про той вечір. Тоді на стенді стояв робот, а вони, шестеро людей, сиділи тут, у кріслах. Це була давня традиція — сидіти перед розлукою. І хоч усі вони залишались, а відлітав тільки робот, шестеро людей мовчки сиділи в цьому залі. їх уже немає — тих, хто був тоді поруч з ним. Вони були відважні люди — розумні, завзяті, мужні — і хороші друзі. Тепер їхніми іменами названо гірські вершини на Меркурії: шість гір, розміщених поруч, — так як вони колись сиділи.
Старий не відчував смутку. Музика змила сум, і тепер він просто згадував, спокійно, наче гортав книгу про чуже, але цікаве життя. Старий розумів, що ніколи не вернеться сюди. За кілька днів йому доведеться вийти на новому кораблі в дальній рейс — до тієї зірки, звідки повернулась розвідувальна ракета. Він навіть здогадувався, з чим саме ракета повернулась. Він міг не прилітати сюди, інформацію передали б по радіо. Але йому хотілося вдихнути повітря своєї юності — і він не жалкував, що так зробив. У душі його весь вечір дзвеніла “Богатирська симфонія”, і він знав, що відтепер могутні та світлі звуки будуть завжди супроводжувати його.
Тільки дуже сильна людина може на схилі літ, не здригнувшись, зустрітися віч-на-віч з юністю. Такі зустрічі гублять боягузів, але дають силу людям мужнім. Старий же мав ясний розум і непохитну волю.
Юнак приніс кави. Старий скинув куртку і мовчки пив гарячий, напоєний ароматом півдня напій. Сьорбаючи, він задумливо дивився в маленьку чашку: чорна рідина примусила його згадати озеро — стартовий майданчик іонольотів. Думки його повернулись до ракети. Він подумав, що цього разу дані, добуті роботом, можуть бути цікаві.
— Зірка Ван-Маанена, — пробурмотів він. — Що ж, якщо мої припущення правильні…
— Ви щось сказали? — квапливо спитав юнак.
Старий подивився на нього. У примружених очах під сивіючими бровами блиснула лукава усмішка.
— Ви любите несподіванки?
— Так! — швидко відповів юнак. У голосі його прозвучав виклик.
“Молодець! — подумав старий. — Гарний хлопець. Він чимось схожий на…” І старий згадав одного з своїх давніх друзів.
— Сьогодні будуть несподіванки, — мовив він.
— Якщо ви знаєте це…
— Я знаю, — перебив старий, — але мені невідомо, які саме.
Він хотів сказати ще щось, та не встиг: почулося гудіння, і в напіввідчинені двері боком протиснулась стальна напівсфера — робот. Старий віддав юнакові порожню чашку. З діловитим гудінням робот прослизнув до стенда, опустився точно на середину. Гудіння припинилося.
Двоє людей мовчки дивилися на машину, яка побувала на чужій планеті. На полірованому корпусі робота поблискували герб, напис “СРСР” і дата відльоту.
— Союз Радянських Соціалістичних Республік, — прочитав юнак.
— Так, — озвався старий. — Тоді ще соціалістичних. Через шість років це слово було замінено іншим — “комуністичних”.
— Це сталося за дванадцять років до мого народження, — схвильовано промовив юнак.
Він наблизився до металевої черепахи і обережно доторкнувся до опуклого герба. Потім обійшов навколо робота.
— Що це? — вигукнув він. — Нічого не розумію! Дивіться! Тут напис…
Старий підвівся, увімкнув верхнє світло. На гладенькому боці робота було вирізьблено: “Люди Землі, ми…” Юнак запитально дивився то на старого, то на напис. Урешті він не витримав.
— Це зробили там, — промовив він. Голос його тремтів. — На планеті були розумні істоти…
— Розумні? — задумливо перепитав старий. — Ні, не просто розумні. Вони набагато розумніші від нас. І в цьому загадка.
— Яка? — нерішуче спитав юнак.
— Вони не встигли закінчити напис, — думаючи про своє, сказав старий. — Так, ось заглибина — це початок наступного слова.
— Чому ж вони розумніші від нас? І яку загадку ви мали на увазі? — настійливо допитувався юнак. Його дивував спокій старого і дратувала неквапливість, з якою той оглядав робота.
Старий повернувся до крісла.
— Ракета досягла зірки Ван-Маанена, — тихо, наче розмірковуючи вголос, сказав він. — У цієї зірки, як ми знаємо, єдина планета. Ракета тимчасово стала її супутником. Спочатку спостереження велося бортовими приладами, потім допоміжна ракета спустила вниз робота. За наперед складеною програмою робот мав пробути на планеті п’ятдесят годин. Якщо б він не повернувся через п’ятдесят годин, ракета вирушила б у зворотну дорогу. Тепер ви розумієте? Ці істоти за п’ятдесят годин змогли зрозуміти будову робота і за його апаратурою освоїли мову.
— Це неможливо! — вигукнув юнак.
Старий знизав плечима:
— Гляньте-но ще раз на напис. Зверніть увагу, що фразу не закінчено, але все ж її складено із дуже акуратно вирізьблених літер. Не забуто навіть найдрібніших і, власне кажучи, непотрібних деталей. Ці істоти не знали, що можна спрощувати літери. Вони точнісінько скопіювали їх з друкарського апарата робота.
— Але ж бо у робота є і звукофіксуюча система, — сказав юнак. — Чому ж… Ага, розумію! Отже, ми почуємо їхні голоси?