Лялечка і Мацько
Шрифт:
Невдовзі дід вийшов за хатини, тримаючи в руках горщик, закутаний білою шматиною. Знову запахло рибою, аж лисові засвербіло в носі. Дід пошкутильгав стежкою до села. У нього була своя стежка, а в лиса — своя, і обидві стежки зустрічались на містку через річку. Проте лис з дідом ніде не сходились, крім лісу. Й обидва були з цього задоволені.
Та сьогодні Мацько відчував дивне бажання. Отак би йти і йти за дідом, вдихаючи запах риби, кирзових чобіт і тютюну, слухаючи
Лис почув гудіння, що весь час наростало, ніби сунула ціла хмара джмелів. Він метнувся під шипшиновий кущ, з якого осипався пахучий цвіт і припав до землі. Літак пролетів над ним низько-низько.
– Чого б то я швендяв тут і чужі сіті рвав! — проскрипів чийсь голос. Та хто, крім Павука ще сіті розставляє?
– Йой, вуйку, не гнівайтеся! — лагідно озвався лис. — Так гуділо, що я мало не оглух.
– Літак?
– Літак, все одно страшно. Ще впаде…
– Хе-хе-хе! — засміявся Павук. — Та се рідко буває. За моєї пам’яті такого не траплялось. Слухай, тобі нічим не пахне?
– Рибою, — признався лис. — І димом.
– Та я не про те! Літак нічим не побризкав?
Лис принюхався.
– Ні. А ви що, вуйку, нюху не маєте?
– Мав колись та пропав. Добре, що сам залишився живий!
– Та що ви кажете?!
Лису дуже кортіло з кимось побалакати. Павука він трохи побоювався. Той мав добіса очей, і перед ним нічого не можна було втаїти. Ще й був призвичаєний вішати співрозмовнику липку павутину на вуха і хвіст.
– Гербіциди кляті, бодай їм добра не було, з літака сиплять нам на погибель. Нащо їм ті гербіциди, не знаєш?
– Ні, вуйку.
– Я теж не знаю, на яку звірину їх сиплють. Як нанюхався, то вже нічого не внюхаю. Раніше мушка була як мушка, а тепер, котру не вловлю, гербіцидом відгонить. Тьху! Якби те знав, то павуком не з’являвся б на світ! — зітхнув Павук, снуючи туди-сюди.
– Ой, вуйку, я так само волів би не бути лисом!
– А ким же тоді?
– Ким завгодно. Може, людиною, а може кущиком зеленим, таким, як оце ми під ним сидимо. Нікому до нього нема діла: росте собі, цвіте…
– Як то нема нікому? А мені? — образився Павук. — Це, можна сказати, моя батьківщина.
«Ну, якби я був кущиком, то жоден павук не посмів би мене своїми сітями обсновувати!» — подумав лис, дивлячись, як Павук нахабно плете сіть довкола його хвоста, чіпляючи до навислої гіллячки.
– А добре було б, якби я людиною був? Усі б мене боялись…
– Ти що, здурів? Ті люди більше нас бояться, ніж ми їх!
– Як це, вуйку?
– Парканами, стінами від нас відгородились, рушниці позаводили, гербіциди сиплять. Усе тікають, тікають від нас. Бігають, мов навіжені. Я чого до лісу втік? Спокій. Ніхто мій кущ мітлою не вимітає, не миє, не вишкрібає. Сидиш собі, снуєш павутину, їси…Нікуди не треба поспішати. Усе, що треба, само до тебе приповзає і прилітає.
– О-ох! — зітхнув лис.
– Що таке?
– Я би вік отак сидів на сонячній галявині!
– Ну, це вже як кому. Мені більше в затінку подобається.
– Мабуть, краще бути кущиком, — вирішив лис.
– То ставай!
– Як ставай?
– Як хочеш, ставай. Кажи всім, що ти кущ. Диви, й повірять…
– Не повірять! Як не повірили, що я художник, то не повірять і в куща.
– Е-е, помиляєшся! Художник не кожному вгодить, а під кущиком кожен прихисток знайде.
– Які ви, вуйку, мудрі! — захоплено мовив лис. — Мені б ваш розум…
– То ставай павуком. Мух і на тебе вистачить. Якби не мотався так, то, може, й порозумнішав…
– Правда ваша. Але мені краще кущиком. Я би вже з місця не зрушився, тільки б щось їсти роздобув.
– Е ні, як вже кущ, то з місця не руш! — заперечив Павук. — Слухай, у тебе ж листя не по сезону!
– Яке листя? — не второпав Мацько.
– Шерсть, себто. Вона в тебе по-осінньому жовта.
– Руда.
– Один дідько, руде чи жовте. Лис не може бути зеленим, а для кущика влітку — зелена барва в сам раз. Ти б перемалювався, чи що…
– Я перемалююся. Мені що! Я ж все-таки художник. Вже так себе розмалюю, що стану найсправжнісіньким кущем у лісі! — закричав лис, аж павутина порвалась.
– Ой, вуйку, вибачте!
– Нічого, нічого…Я так за звичкою. Я вже поснідав і пообідав. Бувай здоров, кущику!
– Бувайте, вуйку. Дякую! — шанобливо попрощався лис і, забувши, що він відтепер кущ, жваво вистрибнув на стежку.
Розділ десятий,
Сонце вже помаленьку заходило, кидаючи останні щедрі промені на верхівки вишень. Лялечка нікому не признавався, що чекає на лиса. Сидів у садку на стільчику і був переконаний, що лис, коли перемалюється, обов’язково прийде показатись. Дід і досі шукає відерце з фарбою. Лис, напевно, принесе й відерце. Ой, швидше б!
Коли він розповів Славкові про лиса, той спочатку теж не повірив. Сказав: «Не бреши!» А в самого аж очі загорілись. Потім Славко сказав: «Якби знав, то дав би тобі рогатку!» Хитрий який! Лис би втік і більше не прийшов.