Любий друг (Збірник)
Шрифт:
— Добрий день, Любий друже.
Він ніби ляпаса дістав:
— Чого ви називаєте мене так?
Вона відповіла посміхаючись:
— Бачила пані де Марель на тому тижні й знаю, як вас там охрестили.
Приязність молодої жінки заспокоїла його. То й чому б йому, зрештою, боятись?
Вона казала:
— Ви її пестите. А до мене заходите тридцять шостого числа або щось коло того.
Він сів поруч і дивився на неї з новою цікавістю, з цікавістю аматора, що побачив коштовність. Вона була чарівна, білява, ніжна й гаряча, мов для пестощів створена, і він подумав: «Вона
Він рішуче сказав:
— Не приходив до вас, бо так краще.
Вона спитала, не зрозумівши:
— Як? Чому?
— Чому? Ви не догадуєтесь?
— Аж ніяк.
— Бо закохався у вас… о, трошки, тільки трошки… І не хочу зовсім закохуватись.
Вона, здавалось, не здивувалась, не образилась і не зраділа; вона й далі байдуже посміхалась і спокійно відповіла:
— О, приходьте все-таки. В мене надовго не закохуються.
Її тон уразив його більш, ніж самі слова, й він спитав:
— Чому?
— Бо це марна річ, і я зразу ж даю це зрозуміти. Коли б ви раніш розповіли мені за свої побоювання, то я заспокоїла б вас і, навпаки, просила б заходити якнайчастіше.
Він патетично скрикнув:
— Чуттям наказувати не можна!
Вона повернулась до нього:
— Друже, для мене закоханий чоловік викреслюється із числа живих. Він стає ідіотом, та не тільки ідіотом, а й небезпечним. З тими, хто любить мене або вдає любов, я уриваю всякі близькі зносини, бо передусім вони нудні мені, а потім ще й непевні, як скажений собака, що завжди може напасти. Отже, я беру їх у моральний карантин, аж поки не минеться недуга. Не забувайте цього. Я знаю добре, що любов для вас — це щось ніби голод, а для мене, навпаки, це якесь… якесь єднання душ, що в розрахунки чоловіків не входить. Ви розумієте в ній букву, а я — дух. Але… гляньте-но мені в вічі…
Вона вже не посміхалась. Обличчя її було спокійне й холодне, коли казала, підкреслюючи кожне слово:
— Я ніколи, ніколи не буду вашою коханкою, розумієте? Отже, цілком даремно, навіть шкідливо для вас затинатись на цьому бажанні… А тепер, коли… операцію зроблено… якщо хочете, будемо друзями, добрими друзями, але справжніми, без задньої думки.
Він зрозумів, що всяка спроба буде марна після такої безнадійної лекції. Він зразу ж щиро скорився, радіючи, що матиме в житті таку спільницю, й простяг їй руку:
— Я до ваших послуг, пані, коли і як схочете.
Вона відчула сердечність в його голосі й дала свої руки.
Він поцілував їй одну по одній, а коли підвів голову, сказав щиро:
— Боже мій, коли б я знайшов таку жінку, як ви, то з яким щастям одружився б із нею!
Цей раз вона зворушилась, замилувалась його словами, як буває з жінками від компліментів, що проходять їй у серце, й кинула на нього той хуткий, вдячний погляд, що обертає нас у рабів.
А що він не міг добрати переходу до дальшої розмови, вона ніжно промовила, торкнувшись пальцем його руки:
— Я зразу ж почну виконувати свої дружні обов’язки. Ви недогадливий, мій любий…
Повагавшись, вона спитала:
— З вами можна вільно говорити?
— Так.
— Цілком?
— Цілком.
— Ну, так навідайте пані Вальтер, вона дуже вами цікавиться, і постарайтесь сподобатись їй. Отам ваші компліменти будуть доречні, хоч вона чесна, затямте це, цілком чесна. О, там хвацькі наскоки успіху не матимуть. Але ви там кращого знайдете, коли зумієте. Я знаю, що в газеті ви ще й досі маєте незначне становище. Але не бійтесь, вони всіх співробітників приймають дуже приязно. Сходіть, повірте мені.
Він сказав усміхаючись:
— Дякую, ви — янгол, ви мій янгол-охоронець.
Потім розмовляли про всячину.
Він сидів довго, бажаючи довести, що йому приємно коло неї бути; а прощаючись, ще раз спитав:
— Отже, ми — друзі?
— Звичайно ж.
Відчувши тоді враження своїх слів, він додав, щоб підсилити їх:
— А якщо будете колись удовою, то я на черзі.
Й швиденько вийшов, щоб не дати їй часу розгніватись.
Візит до пані Вальтер трохи турбував Дюруа, бо він не мав жодного приводу з’явитись до неї, а допускатись незручності не хотів. Директор ставився до нього прихильно, відзначав його послуги, доручав йому переважно перед іншими складні справи: чом же йому не скористуватись із цієї ласки, щоб доступитись до директорського дому?
Одного дня, вставши раненько, він пішов на базар і купив за кільканадцять франків два десятки чудових груш. Старанно запакував їх у кошика, так ніби їх здалеку прислано, він одніс їх швейцарові патронеси зі своєю карткою, де написав:
«Жорж Дюруа
ласкаво просить пані Вальтер прийняти ці овочі, що він одержав уранці з Нормандії».
Другого дня знайшов у редакції, в своїй скриньці для листів, конверта з відповіддю пані Вальтер, котра «дуже дякувала панові Жоржу Дюруа» й сповіщала, що «буває вдома щосуботи».
Наступної суботи він з’явився.
Пан Вальтер жив на бульварі Мальзерба у великому власному будинкові, якого частину віддавав у найми ради ощадності. Між двома парадними стояв єдиний швейцар, що охороняв підступи й до господаря, і до пожильця, а його показна, як у церковного придверника, постать, грубі литки в білих панчохах і пишна ліврея з золотими ґудзиками та чорвоно-гарячими закотами на кожного справляла враження, що тут дім багатий і виборний.
Вітальні були на другому поверсі за передпокоєм з шпалерами на стінах і портьєрами на дверях. На стільцях дрімало два лакеї. Один із них узяв пальто Дюруа, другий забрав його ціпка, розчинив двері, провів трохи одвідувача й зник, викрикнувши його ім’я в порожнечу помешкання.
Молодик ніяково озирався навколо, аж ось побачив у дзеркалі людей, що сиділи, здавалось, дуже далеко. Спочатку він не туди втрапив — його ошукало свічадо, потім пройшов іще дві зали й опинився в маленькому будуарі, оббитому блакитним шовком з золотими цятками, де четверо паній тихо розмовляли між собою коло круглого столу з чайним посудом.
Дарма що набув певності в паризькому житті, зокрема в репортерському ділі, раз у раз маючи стосунки із особами значними, Дюруа трохи збентежився від поводження лакеїв та блукання по порожніх залах.