Любов, Президент і парадигма космосу
Шрифт:
Помах рукою в бік старенької настоятельки (вона вже підвелася з колін) і лагідне прохання до неї:
— Гнедіге фрау... вибачте, що я по-німецьки, але справді я хочу висловити вам свою повагу, фрау Серафимо. — Магістр навіть робить вниз по кам’яних приступках кілька кроків до настоятельки. — Моя шановна фрау Серафима, маю до вас сердечне прохання. Дозвольте мені поснідати з фрау Вірою в вашій трапезній келії. Годину, не більше. І ми зникаємо геть. Назавжди зникаємо! Навіки!
Старенькій не лишається нічого іншого, як поступитися перед такою нестрашною вимогою німчака. («Щоб він подавився від першого ж кусеня хліба!»).
— О, зольхе блюмен! — тішиться Магістр чи робить вигляд, що тішиться. — Що ж, має бути вдатна розмова. При квітах навіть краще, ніж я сподівався.
Магістр коротким позирком робить знак своєму могутньому охоронцеві Вернерові, щоб той приніс все належне для балачки. З’являється пляшка горілки, пляшка шампанського (для дами, звісно!). А закусювати доведеться... Може, фрау Серафима не поскупиться з такої нагоди для німецького гостя і для своєї вчительки? Фрау Серафима вмить гукає черниць, шепочеться з ними, ті, розуміючи, бігцем приносять усе, що треба. («Аби ти, гаспид, вовкулака, зник з-перед моїх очей!»). На столі все готове. Навіть принесено ще один букет троянд. Цього разу білих. І звідкись добуто особливі, з приватного сховку Серафими, темні чарочки.
Все. Розмова починається.
Магістрові кортить спершу вдати з себе вельми товариського, навіть вельми страждаючого. Бо ж йому таки є з-за чого страждати. Він почувається страшенно винним! Кілька місяців тому він дав наказ ліквідувати одну особу з оточення українського президента. Ця особа завдавала Магістрові, та й взагалі всій його «германській політиці» в Криму неймовірних прикрощей. Вона мала вихід на космічні сили, вона підтримувала контакт з людьми (чи пак — з істотами!) із сузір’я Сиріусу. Взагалі, фрау Віра порушувала всю систему його заходів, планів, контактів на кримській землі, а після початку утворення «світлими HJIO» енергетичного каналу з глибин моря, стала його першим ворогом! Ця жінка мала колосальну вагу і колосальний вплив на президента України, вона сприяла його зближенню з американською групою «Мажестік-12», вона здійснювала на нього енергетичний тиск з боку Сиріусу. І що ж, виявляється... до всього ця жінка ще й красуня! Небувалої звабливості і чарів красуня!
Магістр поважки, вклонившись, знову шукає привід потягнутися до Віруні, знову бере її руку і ніжно (із щирим захопленням!) цілує її. Все в ньому так відточено, так тонко, немов він учився у венеціанських дожів.
— Отже, фрау Віро, вам має бути ясно, в якому я зараз душевному стані, знаючи, що колись я особисто дав наказ убити вас! Та ось ви переді мною. І нема для мене більшої втіхи, аніж бачити вас цілою і неушкодженою. Слава Богу, що мій агент, посланий на ту ганебну акцію, виявився нікчемним снайпером. Ха-ха-ха! Побільше б доля приносила мені таких розчарувань, мадам! А тому я прошу, я благаю вас випити бодай краплиночку за нашу дивовижну зустріч!
Краплиночку Віруня випиває. Дратувати німчака не варто. Багато чула про нього, що він — мало не людожер! Мерзенна тварюка! А, виявляється, він повний шарму, він уміє вести таку елегантну розмову.
— То що б ви хотіли почути від мене? — питає вона Магістра.
— Найперше я хотів би ще раз вибачитися за той дурний постріл.
— Годі! Ви вже вибачилися, гер Магістр... Здається, так вас величати?
— Абсолютно так.
— Тоді я просто не розумію, чим я могла викликати у вас таку зненависть до мене. Ніякого впливу на президента я не маю. Він мені справді дуже милий, я захоплююся його розумом, тактом, вмінням віддавати себе своїй великій місії глави держави. Може, навіть прагну у чомусь допомагати йому.
— Стоп! Саме оце «в чомусь» і змушує мене шукати з вами дружбу, фрау Віро, — мовить серйозним тоном Магістр. Він сидить у темно-синьому костюмі, при чорній краватці, великі залисини на лобі видають в ньому розумну людину. — Може, навіть не тільки дружбу.
— А чого б ви хотіли ще? — ледь кокетливо перепитує Віра-Віруня, дозволивши собі коротенький оцінливий погляд в бік німця. Так позиркують на чоловіків дами на світських раутах, воліючи виказати свою симпатію до об’єкта своєї уваги.
І дивно. Коротке запитання фрау Віри раптом пекучим струменем пронизує душу Магістрові. Чого б він хотів ще? Міг би окинути поглядом минуле, ну, принаймні, оці кілька літ сидіння в гроті, де все було спрямоване на одне «хотіння» — на утвердження себе серед нащадків «чорного сонця». Рвався до влади в Німеччині, поніс свій прапор терору в Україну, в Крим, в свої підземелля... Але зараз перед ним сиділа просто гарненька, зваблива, чарівна жіночка, про яку він, вже старіючий солдат, міг би тільки мріяти. Має золото, має колосальний вплив в Баварії, в Мюнхені, там усе впаде до його ніг, там проляже широка дорога до вершин влади..
Тільки він буде самотній на тих вершинах. Там буде холодно і страшно в тій самотині. Там будуть тільки куплені посмішки і видушені слова вірності... Таких очей, як оці, він не побачить!
— Вам буде смішно почути, чого б я хотів, фрау Віруня, — видушив із себе Магістр. І, вловивши себе на бажанні брякнути щось надто відверте, мовив уникливо: — Я хотів би, щоб така жінка, як ви, одержала в житті стільки багатства і розкошів, скільки маю я.
— Спасибі, — тихо сказала Віруня. — За такі слова...— Вона пригубила свій келишок.
Він же випив усе до дна, випив і хутко налив ще. І, п’яніючи, глянув через стіл на свою візаві грубо цинічним поглядом.
— Це все слова, моя люба! — буркнув, він важким голосом. — А правда в тому, що ви, фрау Віро, ніколи не відгукнетеся на мої компліменти. Бо ми з вами були і лишилися ворогами.
Прозвучало як грубий виклик. Церемонії відпадали. Тепер мала бути пряма розмова. Або й пряма вимога. Проте Віра-Віруня ще спробувала врятувати тон делікатності.
— Колись ви хотіли вбити мене кулею. Благаю вас, не вбивайте мене вашим словом. Принаймні, давайте залишимося добрими знайомими.
— Ні, ми — вороги.
— Чому ж?
— Бо ми різних рас. Хоча й арійці... Так, українська раса також належить до арійської. Але все одно ми з вами вороги. Навічні! Від самого початку християнства.
Віра-Віруня, злякавшись його тону, замахала руками, мовби відбороняючись. Схоже було, що їхня розмова котилася в прірву. Далі обіцялося щось страшне, щось смертельно загрозливе. Змигнуло в голові, що тут у дикому гірському селищі практично немає ніякої влади, немає міліції, ніхто її не оборонить. А перед нею відвертий нацист, із тих, котрі колись (хай не він, а його батьки і діди) вдерлися в її, Віруньчину країну, топтали її землю, убивали і нищили тут усе.