Людина біжить над прірвою
Шрифт:
Немічне, розчавлене, агонізуюче тіло вже дубіло в сніговій синяві, а над ним душа звилась і закружляла, заклекотала, як сокіл. Вже зовсім босий, він ступав по снігу дерев'яними, не своїми ногами, вже мертвів ззовні, а хоробливий зір його загорявся буйним вогнем. Власне, тіло його було вже майже по той бік болю й страждання, його вже майже не було, і, може, саме тому душа так нагло вирвалась із полону, заметушилась, випросталась на всю велич над страшним проваллям і відчайдушне поривалась угору, розгортаючи крила для лету.
— Жити!
Тіло спотикалося, босе, по снігу, по розчавленому шляху, плуталося
Він один сидить на кам'яних брилах — сидить, обіпершись ліктями на коліна й звісивши голову на груди. Смутний у синявій тузі. В скорботі глибокій перед прірвою грядущої ночі. Один…
То не Бог! То тільки, тільки людина. Самотня, боса, простоволоса. В рубищі, в ганчір'ї, з натрудженими, побитими ногами, всіма забута й покинута, — поставлена над безоднею. Людина, яку ніхто не може врятувати…
Десь клекотав світ, пропливаючи збоку. І, немовби з тої картини, з-за того Христа вийшовши, в тривожному синявому надвечір'ї непомітно підступив до Максима вартовий Василь Легеза. Озирнувшись навколо, він проговорив пошепки, мовби ні до кого, мовби в снігову синяву:
— Надійшов наказ… завтра на переході Грайворон — Тамарівка… якщо в Грайвороні не відбудеться трибунал… усіх розстріляти…
І зник, мов його й не було.
І тоді, немов відповідаючи на той «наказ» чи на той «трибунал», раптом з імли гарячкової встав син сонячного Палермо… Максим навіть незчувся, як вони з ним помінялися ролями… Тепер уже він, Максим, сидів на землі, під колесами гармат і під тупотом людських юрбищ, під цівкою скоростріла, наставленого в груди, а над ним звівся син сонячного Палермо. Він устав із пітьми й скрикнув, як колись кричав його камрад до нього:
«Аванті!»
Чи це він наставив і цівку скоростріла в груди?..
— А вант і!!.
І встала перед ним дівчина з очима, повними сліз і шаленого гніву, біла вся, — вона звела руки, як янгол крила, і, замахнувшись парабелюмом, закричала — вибухнула зливою страшних слів, доконуючи найбільший парадокс: опинившись за межею можливого, бурхнула з серця відчай потопаючої любови гураганом жахливої лайки.
І встав той рябий і вугластий салдат, той понурий, але чесний вояк, і сказав громоподібно:
— Дай людям хліб!!. Це люди!!.
І всі вони встали — різноплеменні й різноязичні, — ті втілені іскри безсмертної людської душі, яка не хоче вмирати і яку не можна (ні, не можна!!) вбити. Вони підвелися над ним
А він уже лежав, розпластаний у багнюці.
Тоді крізь гомін усіх інших спитав хтось понурий, — таж це той блідий майор у шинелі наопашки і з виразом смертельної втоми, зневіри, сарказму:
«А чи ти віриш у людину?..»
Спитав так, ніби це він питав як суддя на трибуналі.
— Вірю! — гукнула Максимова душа, вириваючись крізь зуби, зціплені мукою. — Вір ю…
«Аванті ж!» — сказав син сонячного Палермо.
І вони його підвели всі гуртом. На якійсь невловній грані прозвучав наказ, волю якого не можна було порушити. Прозвучав так, як він прозвучав був уже раз, тоді, на бульварі, сказаний чужою мовою, але збагнений відразу сином сонячного Палермо…
Зціпивши зуби, Максим одвів рукою наставлену на нього цівку скоростріла, звівся й пішов. Пішов.
«Аванті!»
Він пішов у буряному потоці вогненних рефлексій, несений ними й підхоплений стихією зовнішнього світу. Та стихія обертала ним. Але іскра викресаної волі жевріла дужче, дужче… І от він уже йшов сам і ніс ту іскру, лише гойдався, як язичок загроженої вітром свічки, що ось-ось, ось-ось погасне. Але не погасав. Свічечка розгорялась у велике полум'я. Те полум'я роздмухував хтось жадібний, дикий, пристрастний, божевільний від великого гніву й великої любови.
Він, той «хтось», — такий, як син сонячного Палермо, як той салдат рябий… як Вася-танкіст… як блідий майор… як тая мати з образами Спасителя й Марії… як вони всі…
«А чи ти віриш у людину?..»
— Так. Вірю!
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Грайворон!
Яка чудна і яка чудесна назва — Грайворон. Вона пливла разом із червоними й зеленими колами в його гарячковому мізку, переливаючись усіма тонами спектру, мов якась веселкова симфонія, відсвіт прекрасного дитинства. Назва — як пісня, як мрія, як легенда: «Грайворон».
Ще в дитинстві при цьому слові в Максима завмирала душа. Те слово відкрили десь, як Колюмб Америку, й привезли звідкілясь сусіди, і воно ввійшло в дитячу душу з їхніх оповідань, як загадкове слово. Ті сусіди, «відкривателі світів» — шевці, кравці, бондарі, стельмахи й решітники, — їздили всюди по ярмарках, і особливо часто — в Грайворон. Всі їздили в Грайворон, а тоді довго говорили про нього. І Максим заздрив їм, слухаючи їхні оповідання про захоплюючі, хвилюючі подорожі по їхній сонячній, прекрасній, загадковій землі — десь у якийсь казковий, химерний, мелодійний, гармонійний город-царгород, Грайворон…
З цією назвою міг ще трохи змагатися хіба що «Калантаїв». Привезений тими ж самими мандрівниками, відривателями світів — стельмахами та решітниками, з невідомої, загадкової землі.
Господи! І хто ті назви повигадував!
Але Калантаїв — все-таки не те. Грайворон, о!.. Це слово жило в Максимовій душі, перетворюючися помалу в своєрідну химерну легенду. Вже в школярські роки це слово в його душі розгорталося в надзвичайний образ, асоціюючись одночасно з Шевченковим «За байраком байрак, а там степ і могила» та з Пушкинським полем із «Руслана й Людмили», — тим полем, де лежить одрубана голова велетня на мечі. Нашаровуючись, ці дві асоціяції творили незабутній образ, що лишився на все життя…