Мідний король
Шрифт:
Розвіяр усміхнувся обвітреними губами:
– Сам. Звиклий.
– Ну йди, – сказав Шлоп зовсім уже сварливо. – Ач ти… Головне, що справу зроблено, а як би ти впорався без мене?
І він пішов униз, усе швидше, і сутула його спина розпрямлялась, і, відійшовши на декілька сотень кроків, він навіть став мугикати під ніс пісеньку – мабуть, наперед тішачись теплій ванні й склянці веселенького на терасі…
Розвіяр зітхнув, висмикнув меч із землі й пішов угору. Що вище піднімалася
Поштовхом його жбурнуло на мотузяне поруччя. Він утримався і зрозумів, що книжка пробита, що вістря дряпає шкіру і кров тече по спині. Він упав на хиткий міст, і поряд із його головою встромилася нова стріла. Тоді він перекотився під поруччям і полетів униз.
Він ударився об воду, як тоді, в падінні з «Крилами». Побачив дно і тіні срібних рибок, і власну тінь, розпростану на кольоровому камінні. По його щоках котились повітряні бульбашки, лоскотали шкіру. Розвіяр ухопився за камінь на дні й завмер, а згори летіли стріли, ішли на дно, залишаючи білий пінний слід. І промайнула тінь вершника – двоногий верхи на чотириногому. Покотились грудки глини, захитався міст…
Пливучи за течією, Розвіяр зайшов під прикриття великого каменя і декілька годин просидів у слизькій розколині, стискаючи меч, дожидаючи нової атаки. Так його застав дозір під проводом Кривулі, що спустився з перевалу.
– Це оригінал, – сказав володар. Розвіяр уперше побачив, як він втрачає самовладання: облизує губи, перекреслені шрамом. Проводить долонями по довгому, з сивиною, чорному волоссю, намагається вирівняти уривчасте дихання. – Це оригінал… Що ти накоїв?!
Книга лежала перед володарем на різьбленому столі. Пробита стрілою, промокла так, що потекло чорнило. Тільки в самім осерді, де сторінки були щільно стиснуті, лишилося декілька неушкоджених фрагментів.
– Шуу, – володар сів, ніби його не тримали ноги. – Шуу…
– Є копія, – сказав Розвіяр.
– У бібліотеці Нігтя?!
– Тут, – Розвіяр торкнувся скроні. – Дайте мені чисту оправу, я відновлю.
Декілька хвиль володар дивився на нього з жахом. Потім узяв шклянку з водою, що стояла на маленькому столику під вікном. Випив, закашлявся.
– Шуу, – видихнув знов. – Ніколи в житті… – він урвав себе, стиснув спотворені шрамом губи. – Карта загинула, його карта…
– Я відновлю, – повторив Розвіяр.
– Де твоя вірча грамота? – гостро спитав володар.
– Він, – Розвіяр зітхнув, згадавши Золотого. – Бібліотекар… узяв її, коли мене впускав, і поклав серед паперів…
– І вона залишилася там?
– Ні. Я взяв її, перед тим як тікати. Натрапив на вулиці на… мертве тіло, у них там вночі… різанина. Я сунув грамоту за пазуху тій… людині. Він був добре вдягнений і навіть, здається, не пограбований…
– Шуу, – учетверте повторив володар. – Ти… Розумний, маленький гекса. Мені страшно, наскільки ти розумний… Сьогодні я дуже хотів тебе вбити.
– Я помітив, – сказав Розвіяр.
Володар розсміявся:
– Я теж розумний… Можливо, не такий, як ти, щеня, але я досвідченіший. Хто були вбивці в бібліотеці?
– Я не знаю.
– Але здогадуєшся?
– Ні. Не здогадуюсь.
Володар розреготався так, що на очах у нього виступили сльози:
– Ти розумний настільки, що прикидаєшся дурником… Чого ти хочеш, кажи? Жінку? Грошей?
– Спати, – сказав Розвіяр. – Я дуже втомився, володарю.
«Кажуть, розлютований, він готовий був вигубити все плем’я нагорів; кажуть, він створив і прокляв якусь річ, і якщо звільнити прокляття – усі нагори помруть. Але чи правда це, і чи вистачить сили одного мага, щоб знищити величезне плем’я, і чи вистачить ненависті – про це не знаю і не можу сказати точно. Іменем Ранку-Без-Похибки лякають у кланах дітей – і тепер, по його смерті».
Розвіяр сидів на напівкруглому балконі, слухав рокіт води в ущелині й неквапливо переливав літери з пам’яті – на папір.
Він пам’ятав усе. Прим’яті сторінки. Запах вогника свічки. Шерех павутиння в кутку. Спинявся, щоб перепочити, дивився на гори, на напнуті нитки водоспадів і знову брався до роботи.
Володар приходив і йшов. Інколи сидів поряд, читаючи нову копію через плече Розвіяра. Вряди-годи походжав по балкону, про щось думаючи, потираючи перенісся. Розвіяр працював чотири дні, від сходу й до заходу сонця, а вночі спав. Молодший інтендант Шлоп власноруч приносив йому рагу з чиркунів із грибами, кисляк із молока печірки, справжні коржики з зернового борошна та висівок.
Над вечір четвертого дня Розвіяр закінчив карту. Володар довго роздивлявся її, потім гортав сторінки; його губи ворушились.
– Що в цій книзі? – спитав Розвіяр.
– Смерть, – володар поглянув на гори. – Смерть тим, хто не скориться. Як завжди.
– Ранок-Без-Похибки, – вимовив Розвіяр, – теж ніс смерть тим, хто не скориться. Але вмер сам.
Конец ознакомительного фрагмента.