Маґнат
Шрифт:
Не знаю, скільки я отак простояв на горі — на виду, не почуваючи найменшого страху, хоча в лісах могло все, що завгодно зачаїтися. Так, наче був я духом, якому не зашкодять ні куля, ні стріла, ні спис між ребра. Чоловік вмирає лиш раз. Хоч не був я більше воїном, але тут, на горі, мене охопило п’янке відчуття небезпеки і хизування перед нею. Та й гірський вітер видув з мене мирські турботи, сонце випило невиплакану сльозу і, забравши це все, натура потемніла, спохмурніла, а з невеликої хмари бризнув дощ. Аби я зрозумів, що моє тіло все ще при мені, й воно мерзне і потребує укриття.
Мене
Бо зараз свята обитель була вразлива не лише до нападів людоловів чи католиків, а й до хижої звірини.
Коло брами ніхто не сторожував, і се також мене здивувало, бо покладатися на Божу ласку в сьому світі можуть лишень цілком темні люди або ж блаженні. Брама ж мала ще одну роль: чинити спротив мирському, зупиняти тих, хто приходить з нечистими помислами. Бо ж до раю не пускають кого-небудь, як і до пекла. Хто на що заслужив, туди і йде — чи на райські блаженства, чи на муки пекельні. На свойому віку бачив я чимало монастирів: бідних і багатих, скромних і славних, великих і малих, то там лише на великі празники відчиняли браму для мирян, щоб не чинити їм перешкоди на дорозі до храму. Навіть не се мене здивувало так, як те, що всі довкола говорили, як щедро помагають ясновельможний з малжонкою сій обителі, тому сподівався я побачити її в більш достойному стані. Йшлося, очевидно, про іншу поміч — захист від уніатів, заступництво. Хоча вал і частокіл тут би придався, щоб не шастали вовки та лисиці.
Під горою, що нависала над церквою, лежав ще сніг. Влітку сонце туди ще зазирає, а взимку, подібно, що ні. Хто таке місце вибрав — не можу собі уявити.
— То що, зайдемо, Павлусю? — спитав я малого, що був уже тут влітку.
— Он там стайня! — тицьнув хлопець пальцем. — А там джерело. Пити хочеться, вашмосць…
Однак я не пустив його, бо хто ми такі, аби вештатись на чужому обійсті. Треба чекати, доки хтось вийде. Але надворі панувала тиша. Був саме полудень. Опівдні світ завмирає, наче вагається, куди йому йти: чи далі, чи, може, вернутись назад. Мені стало якось не по собі й, вичекавши ще одну хвилю, я мовив до Павлуся:
— Добре, підем нап’ємося.
Але тут тишу прорізало кінське іржання з невеликої стайні й час відразу задріботів швидкими кроками. З дверей стайні вийшов сивобородий чернець. Рукави ряси мав закасані, а в руках віхоть соломи, якою обтирав собі долоні. Побачивши нас, чернець широко всміхнувся:
— Кобила привела жеребчика.
Я не встиг і рота розкрити, як Павлусь зірвався з місця й помчав до стайні. Чернець схопив його:
— Помалу, хлопче! Треба тихо заходити, бо перестрашиш нашу Ластівку.
Він запитально глянув на мене й спохопився:
— Слава Йсу!
— Навіки слава! — відказав я трохи збентежено, пам’ятаючи про свою дорогу одежу, закаляну болотом, ще подумає отець, що я якийсь пияк. — Сам я приїжджий, отче, з Волині. Живу зараз в Низькому замку з ласки покійного ясновельможного. Так оце впав, йдучи до вас.
Усмішка зникла з лиця ченця.
— Прийшли помолитися за…
— Так.
Ми обидва перехрестились. За чим же ходять до Божої обителі? Молитись і просити.
— Я — отець Зеновій. Браги Тимотей і Захарія перебувають на молитві у своїх келіях, а брат Василь лагодить нам обід.
Він був трохи збентежений, і я розумів — чим. Проте був тут господарем, то швидко оговтався:
— Чи довго вашмосць уже в Добромилі?
— Від Покрови. Хвороба задержала, а тепер…
— Дорога.
— Ні, не дорога. Мушу зостатися на похорон.
— О так!
Отець Зеновій перехрестився, переклавши віхоть з однієї руки в іншу. Павлусь виринув із стайні.
— Вашмосць, ходіть подивитеся!
— А можна? — глянув я на ченця.
— Певно, що можна. Тільки не вречіть маленьке.
Я дивився на лошатко, що пробувало зіп’ястись на ніжки, й лід, що намерз мені на серце за сю зиму, почав кришитися й відпадати. Не було тут жодної урочистості, як се буває, коли народжується людське дитя, але щедро настелена солома, нові ясла і великі вологі очі кобили. Мав і я колись десятеро коней, до плуга і до сідла, й так само заходив подивитись, коли жеребилися кобили. Зразу міг сказати, чи добрий буде кінь з лошати.
— Котрий раз жеребиться?
— Перший. Але вродила легко, дякувати Богу.
— Пильнуйте, аби не змерзла. Вкрийте на ніч веретами. І дайте теплої води напитися. Маєте послушника?
— А от мій послушник. Поможеш мені, хлопче? Як ся називаєш?
— Павло. Як апостол Павло. Я читати по-руськи вмію і по-польськи. Вашмосць навчив.
— Та бачу, що ти непростий хлопець! Біжи, Павле, до пекарні, звідки дим куриться, й кажи отцю Василю, щоб наготував цеберко теплої води, а я скоро прийду.
Павлусь побіг, а отець Зеновій спитав мене про нього поглядом.
— Се не мій служка. Приставили його до мене, поки я в Добромилі.
— Читати навчили… Славно, в житті придасться.
І знову спитав мене очима.
— Хотів би я, отче, побути у вас день-два, щоб помолитись, висповідатись. Не йшов раніше, бо не був готовий.
Отець Зеновій кивнув. Я відчув, що матиму з ним не одну бесіду, бо сей чоловік знає ціну слову. Ми вкрили попонами кобилу й лошатко і тихо вийшли.
— Йдіть, пане, до церкви помоліться, а тоді придумаєм, де вас намістити. Живемо ми просто, але нас ся простота радує.