Магічний ніж
Шрифт:
Вождь вдячно кивнув, і одна з його дружин узяла в Лі пакунок, котрий той дістав із торби.
— Я шукаю чоловіка на ім'я Груман, — сказав Лі. — Я чув, що твоє плем'я прийняло його до своїх лав. Можливо, ви знаєте його під іншим ім'ям, але він європеєць.
— Ми чекали на тебе, — відповів вождь.
Інші мешканці села, що зібрались у кволих сонячних променях на багнистому майданчику посеред будинків, не розуміли бесіди, але побачили задоволення, що з'явилося на обличчі вождя. Лі та його деймон відчули полегшення. Вождь кілька разів кивнув.
— Ми сподівалися, що ти таки з'явишся тут, — повторив він. — Ти прийшов, аби відвезти доктора Грумана до іншого світу.
Брови Лі злетіли догори, але він лише відповів:
— Як скажеш, вождю. Він тут?
— Іди за мною, — мовив вождь.
Інші мешканці селища шанобливо розступилися. Знаючи, що Гестеру дуже не подобається багнюка, Лі взяв його на руки, завдав на плечі торбу
Вождь зупинився біля входу. Яранга була прикрашена іклами вепра та рогами лося й північного оленя, але це були не просто мисливські трофеї — вони були обвішані сухими квітами та охайно переплетені сосновими гілочками. Судячи з усього, вони являли собою предмети для якогось ритуалу.
— Розмовляй із ним шанобливо, — тихо попередив вождь Лі Скоресбі. — Він шаман, і в нього болить серце.
Раптом Лі відчув, як по його спині пробігли мурашки, а Гестер у нього на руках напружився — вони побачили, що весь цей час за ними спостерігали. З-посеред сушених квітів та соснових гілок на них дивилося яскраво-жовте око. Це був деймон; побачивши, що Лі дивиться на нього, він повернув голову, обережно взяв у міцний дзьоб соснову гілочку та ніби завісив нею отвір.
Вождь щось голосно сказав своєю мовою. Лі нібито почув ім'я, котре вже знав від мисливця на тюленів — Джопарі. За мить шкіряна завіса на вході до яранги відгорнулася.
На порозі стояв худорлявий чоловік із палаючими очима, одягнений у шкури та хутро. Його чорне волосся вже почало сивіти, а на його кулаку сидів деймон-яструб та сердито дивився на прибульців.
Вождь тричі вклонився та пішов геть, залишивши Лі наодинці з шаманом-академіком, котрого він так давно шукав.
— Докторе Груман, — звернувся він до чоловіка, — мене звати Лі Скоресбі. Я родом із Техаса, за фахом аеронавт. Якщо ви запросите мене увійти та погодитеся поговорити зі мною, я розповім, що привело мене сюди. Я ж не помилився — ви доктор Станіслав Груман із Берлінської академії?
— Так, — відповів шаман. — Кажете, ви з Техаса? Вітри довго несли вас сюди з вашої батьківщини, пане Скоресбі.
— Нині у світі дмуть вельми дивовижні вітри, сер.
— Справді так. Сьогодні доволі тепло. У моїй яранзі с лава, і якщо ви допоможете мені винести її назовні, ми можемо посидіти та поговорити на сонці. У мене є кава, тож, якщо бажаєте, я зварю її.
— Це дуже мило з вашого боку, сер, — відповів Лі та самотужки виніс дерев'яну лаву. Тим часом Груман пішов до печі та розлив гарячий напій у два жерстяні кухля. Його вимова здалася Лі не німецькою, а чисто англійською — директор обсерваторії мав рацію.
Коли вони всілися (Гестер незворушно сидів поруч із Лі, а великий яструб круглими очима дивився на сонце), аеронавт розпочав свою розповідь. Він повідомив Грумана про зустріч у Трольсанді із Джоном Фаа, владарем циган, розповів, як вони найняли ведмедя Йорика Бернісона та дісталися Больвангара, як врятували Ліру та інших дітей, і передав співрозмовникові те, що почув від Ліри та Серафіни Пеккала, коли вони летіли на повітряній кулі до Свольбарда.
— Бачите, докторе Груман, з того, як це описала дівчинка, мені здалося, що лорд Ізраель наче виставляв напоказ перед ученими ту відрізану голову в брилі криги й так налякав їх, що вони не стали роздивлятися її зблизька. Саме це навело мене на думку, що ви, ймовірно, залишаєтеся серед живих. Сер, без сумніву, ви володієте широкими знаннями з даного предмета. Вас добре знають на всьому арктичному узбережжі — я чув, що ви просвердлили собі череп, що об'єктами ваших досліджень були то океанське дно, то Північне сяйво, що десять чи дванадцять років тому ви з'явилися наче нізвідки, і все це було вельми цікаво. Проте, докторе Груман, мене привела сюди не просто цікавість — мене тривожить доля дівчинки. Я думаю, вона відіграє важливу роль у долях усього цього світу, і такої самої думки дотримуються відьми. Якщо ви знаєте щось про неї та про те, що наразі відбувається, я хотів би, щоб ви повідомили це мені. Як я вже казав, щось підказує мені, що ви можете мені допомогти, і саме тому я тут. Але, якщо я не помиляюся, вождь племені сказав, що я прийшов сюди, аби відвезти вас до іншого світу. Може, я неправильно його зрозумів? І ще одне запитання: що це за ім'я, яким він назвав вас? Це племінне ім'я чи, може, якийсь магічний титул?
Груман посміхнувся:
— Він назвав мене моїм власним ім'ям — мене звати Джон Пері. Так, ви прийшли, щоб відвезти мене до іншого світу. А щодо того, що привело вас сюди, я гадаю, ця річ знаходиться тут.
З цими словами він розкрив долоню, і Лі побачив щось таке, що вкрай збентежило його. Він дивився на перстень із срібла та бірюзи, бачив візерунок, характерний для індіанців племені навахо, він навіть знав, що він колись належав його матері, знав його вагу та гладкість каменя, знав, що те місце, де від каменя відколовся шматочок, ювелір трохи прикрив виступом срібла — багато років тому, коли він був ще хлопчиком та жив серед порослих полином прерій своєї батьківщини, його пальці безліч разів пробігали по цьому персню.
Лі відчув, що стоїть на ногах. Гестер прищулив вуха та тремтів. Яструб невідомо як устиг опинитися між Лі та Груманом — мабуть, він захищав шамана, але Лі й не збирався нападати на нього. Відчуваючи себе знову дитиною, він тремтячим голосом спитав:
— Де ви це взяли?
— Візьміть його, — відповів Груман, тобто Пері. — Воно виконало своє призначення — покликало вас сюди. Більше воно мені не потрібне.
— Але як… — розгублено промовив Лі, беручи дорогу його серцю річ із долоні Грумана. — Я не розумію, як ви… де ви могли знайти його. Я не бачив цю річ уже сорок років.
— Я шаман і вмію робити багато чого такого, що ви не розумієте. Сідайте, пане Скоресбі, та спробуйте заспокоїтися. Я розповім вам усе, що вам треба знати.
Лі сів і, як колись давно, почав пестити перстень пальцями.
— Що ж, я вражений, сер, — сказав він. — Чекаю з нетерпінням того, що ви мені повідомите.
— Дуже добре, — промовив Груман. — Я почну з того, що повторю: мене звати Джон Пері. Я народився в іншому світі. Хай там як, але лорд Ізраель — не перша людина, котра переміщувалася між світами, хоча це саме він так широко відчинив прохід між ними. У своєму світі я був солдатом та мандрівником. Дванадцять років тому я супроводжував експедицію до місця в моєму світі, що відповідає вашій Беринговій Землі. Наміри моїх товаришів відрізнялися від моїх, бо я шукав щось таке, про що йшлося у давніх легендах: проріху в структурі світу, діру, що поєднувала два всесвіти. Деякі з моїх товаришів зникли. Шукаючи їх, я разом із двома іншими людьми пройшов крізь ту діру, те вікно, та залишив свій світ, навіть не помітивши цього. Спочатку ми не зрозуміли, що сталося. Ми йшли вперед, доки не знайшли якесь місто, і лише тоді збагнули, що помилки не може бути — це був інший світ. Але потім, як не намагалися, ми так і не знайшли той прохід. Ми пройшли крізь нього у віхолу, а ви — бувалий північанин, тож знаєте, що це означає.
Отже, в нас не було іншого вибору, як залишитися в цьому світі. Незабаром ми дізналися, наскільки небезпечним є це місце. Тут мешкали якісь привиди чи упирі, ці невблаганні створіння заподіювали людині неминучу смерть. Двоє моїх товаришів невдовзі стали жертвами примар — саме так їх називали люди.
Отже, я зрозумів, наскільки жахливим місцем є той світ, і не міг дочекатися, коли я вже залишу його. Шлях до мого рідного світу був для мене закритий, але там існували проходи до інших світів, і після деяких пошуків мені пощастило. І, пане Скоресбі, щойно потрапивши сюди, я побачив щось неймовірне — свого деймона. Так, до того я не знав про існування Саяни Кетори. Тутешні люди й гадки не мають, що існують світи, де деймон являє собою лише тихий голос у вашій голові. Чи можете ви уявити собі всю глибину мого здивування, коли я дізнався, що частина моєї натури є жіночою та має вигляд чарівної птиці? Отже, я разом із Саяною Кеторою почав мандрувати північними краями, і мешканці Арктики, скажімо, мої добрі друзі в цьому селищі, багато чого мене навчили. Те, що вони розповіли мені про цей світ, заповнило деякі прогалини у знаннях, здобутих у себе вдома, і я знайшов відповіді на численні загадки всесвіту. Узявши собі ім'я Груман, я вирушив до Берліна. Я нікому не розповідав про те, звідки я прийшов — це було моєю таємницею. Я подав до тамтешньої академії дисертацію та згідно з правилами захистив її тези в дискусії. Я був поінформований краще, ніж академіки, тому для мене було нескладно здобути там членство. Отже, маючи науковий ступінь та певне ім'я, я почав працювати в цьому світі, і загалом він мене задовольняв. Щоправда, мені не вистачало деяких речей зі свого світу. Пане Скоресбі, ви одружений? Ні? А в мене була сім'я — я дуже любив свою дружину та свого сина, свою єдину дитину. Хлопчикові не було ще й року, коли я залишив цей свій світ. Я дуже за ним скучав — але навіть якби я витратив на пошуки тисячу років, мені все одно навряд чи пощастило б відшукати шлях назад. Ми були розлучені навіки. Щоб утішитися, я з головою поринув у працю. Я шукав нові форми знання: ознайомився з культом черепів, став шаманом… Крім того, я зробив декілька вельми корисних відкриттів: приміром, навчився робити з моху-кров'янки мазь, що зберігає всі достоїнства живої рослини. Пане Скоресбі, нині я дуже багато знаю про цей світ. Наприклад, я знаю про Пил. З виразу вашого обличчя я бачу, що вам знайомий цей термін. Він до смерті лякає ваших богословів, але ж вони самі лякають мене. Я знаю, чим займається лорд Ізраель, і знаю навіщо — саме тому я викликав вас сюди. Річ у тому, що я збираюся допомогти йому, бо завдання, котре він перед собою поставив, є найвеличнішим у всій історії людства. Найвеличнішим за всі тридцять п'ять тисяч років людської історії, пане Скоресбі.