Мальви (Яничари)
Шрифт:
– Син мій. Від іншої жінки. Недолугий якийсь. Брати його пішли на невірних, а він із вівцями. До шаблі і торкнутися не хоче… А то, либонь, і добре. Ми, татари, незлобний народ. Нам треба кумису, бузи, каймаку, а не крові. – Він говорив це таким тоном, ніби вже знав, що Марія – козачка, і заспокоював її, аби не лякалася. – Та добувають їжу, як хто може. Воювати мусимо. Турки женуть по ясир, голод завжди дошкуляє, козаки не дають спокою…
«Голод дошкуляє, – гірко осміхнулася Марія. – Значить, сусіда грабувати треба, ніби йому життя не миле. Козаки не дають спокою! А чи не з помсти за таких, як я, напали конашевці на ваше кочовище і невинних за невинних порубали? Твоя дочка німа, і моя
Промовчала Марія, їй тепер судилося тільки мовчати. Навіть тоді, коли топче хреста її дитина.
Зупинилися за Карасубазаром напоїти волів у річці. Це страшне місце добре пам’ятає Марія. Тут ногайці дозволяли невільникам митися. Чорною ставала вода, мабуть, тому самі татари назвали місто Кара-су. [93]
– Зуя, – промовив старий, показуючи на річку. – Коли переселялись хани з Ескі-Кириму [94] до Бахчисарая, померла по дорозі жінка хана Хаджі-Ґірея – прекрасна Зуя. Тут поховали султан-ханим і назвали її іменем ріку.
93
Кара-су – Чорна вода (татар.).
94
Ескі-Кирим – Старий Крим – перша столиця татарського ханства.
– А тепер із неї худоба п’є воду, – сказала Марія. – Худоба, яка має людську подобу. Он, – показала рукою на невільничий базар. Саме заганяли ясир, такий знайомий лемент вирвався з-поза стін міста у степ. – Дивіться, кого продають. Не овець, не верблюдів, яких жене ваш син на яйли Чатирдаґу…
– Так… Це так… Але ти поглянь у той бік. Бачиш гору, схожу на великий стіл? Це Ак-кая. З неї турки скидають татар, що не хочуть іти на священний джихад. Вовк їсть вівцю, вівця пасе траву… Так, видно, мусить бути, жінко. А ти давно тут?
– Третій рік, – призналася.
– Горе всім, живущим на землі, – сказав татарин.
Він більше не заводив розмов, далі дивилася злими очима молода татарка то на Мальву, то на Марію, а за кантарою чвалав юнак на румаку і наспівував пісню про красуню, що чекає його на чаїрах Бабугану.
Вранці парубок відхилив войлок, заглянув до кантари, і, скалячи в добрій усмішці густі білі зуби, гукнув:
– Виходьте, ґяури! Бахчисарай он там, за цими горбами. А ми повертаємо ліворуч, йдіть прямо, не звертайте нікуди і дійдете до Мангушу. А там – рукою подати.
– Мангуш? – зраділа Марія. – Ми якраз це село шукаємо. Спасибі вам, люди добрі.
Вона вклонилася старому, той мовчки кивнув головою, промовила до татарочки:
– Бувай здорова, красуне!
Та у відповідь почувся лютий писк і белькотіння, Фатіма схопилася з місця, замахала руками.
– Заспокойся, Фатімо, – спинив сестру парубок. – Ці люди тобі нічого не винні. Ну, йдіть. А мене звати Ахмет! – І не чекаючи подяки, почвалав за отарою овець, що котилися по сірому степу, – швидше до зеленого підніжжя гір. На обрії в димовому серпанку плавала перевернена дном галера – пласка вершина Чатирдаґу.
Мальва порум’яніла, посвіжіла. Підстрибуючи на одній нозі, вона наспівувала ту саму пісню, що недавно лунала попереду кантари: про овець, про пахучі яйли, про красуню, що жде не діждеться молодого чабана зі степів.
А з уст Марії підсвідомо спливала одна й та ж пісня, що невідступно йшла за долею двох людей з України в неволю. Бродила вона пилючними дорогами по Криму, пантрувала ту долю, щоб не загубилася, бува, не пропала у розпеченому міражі чужого світу.
Ой що ж бо то за бурлака,Що всіх бурлак скликає…Мальва перестала співати, допитливо глянула на матір.
– Чому ти завжди цю пісню співаєш, мамо?
– Це пісня твоєї колиски, доню. З нею ти народилася… З нею і вмирати повинна.
Мальва не зрозуміла загадкових материних слів, вона погано розуміла й ту мову, якою мама іноді розмовляла.
– По-якому ти говориш, мамо, зі мною, коли нема чужих людей?
– Українською, дитино… По-твоєму.
– Тут так ніхто не говорить…
Марія з болю похитала головою. Боже, Боже, якою ціною вона купує дочці життя… «Чей не пізно ще сказати, що ми у ворожому краю, що ненавидіти мусимо все тут суще. Пригадати їй власне ім’я, переконати, що віра, яку ми прийняли, погана віра». І дитина повірить матері, і ціле життя ненавидітиме тих, що вбили її батька, забрали братів. І разом з тим житиме серед них. На неї кидатимуть камінням і обзиватимуть ґяуркою. У серці дівчини закипатиме жаль і в горі клястиме матір: «Чому ти мене породила іншою, ніж ці люди? Навіщо це мені? Що я маю за це? Погорду, сиві дівочі коси, непосильну працю за шматок хліба і ту Україну, якої не бачила ніколи й не знала». І ніякої надії на повернення. А так… Ні, ні, хай росте вона мусульманкою, то хоч право матиме на грамоту. А потім зрозуміє… і рідний край, і мою жертву. Думала Марія про синів-близнят. Де вони, чи живі? Якщо живі, то, певно, не пам’ятають ні матері, ні своєї мови теж. Чи вже давно їх на світі немає? А що краще? Що краще? Та на якій вазі важити сумління і материнську любов?
Дорога зіп’ялася на невисокий перевал і круто збігла вниз по вапнистому білому схилі. Далі пішла долиною, зрідка минаючи невеликі аули. Марія здалека побачила село, що сховалося внизу між горами. Догадалася, що це Мангуш, – воно було інакшим від татарських. Забіліло стінами з-поміж садів, заскрипіло колодязними журавлями – всміхнулося відслоненим обличчям, і Марія зірвала яшмака. Стояла і милувалася шматочком України, що якось забрів у Кримські гори. Правда, по дорозі він прибрався трохи по-чужинецьки: приплюснуті дахи замість високих солом’яних стріх, мечеть під горою, кам’янистий ґрунт замість пухкого чорнозему, піщані гори замість степу, та все-таки повіяло знайомим рідним вітром із чужої долини, і перехрестилася Марія.
Зійшла до села. Над бурхливим потічком, що плив низом, вона побачила гурт чоловіків. Вони сиділи на каменях, курили люльки, розмовляли. Згадала, що нині неділя, забула про неї, святкуючи з татарами п’ятниці. Підійшла, привіталася. Чоловіки привітно, проте байдуже дивилися на зайшлих. Видно, нові люди в цьому селі з’являлися часто. Заговорила до них українською, вони зрозуміли її, та відповіли чомусь татарською.
– Де можна жити? Небо над головою, а земля під ногами. Он біліють бодрацькі каменоломні. Камінь із Бодраку можна брати всім. Є з чого побудувати хатину. А захочеш, сама різатимеш камінь на продаж бахчисарайським татарам. Платять добре.
З гурту вийшов кульгавий чоловік з острішкуватими бровами і рудими прокуреними вусами, він заговорив тією рідною співучою мовою, якої давним-давно не чула:
– Ходіть зі мною, земляки безталаннії. Притулю вас, поки обзаведетесь. Я каменяр Стратон. Може, й до мене пристанеш у помічниці. Аби шия, а хомут знайдеться. Не журися, жінко: перетреться, перемнеться та й минеться…
Від щастя схлипнула Марія. Усі непевності і страхи, які мусила переносити мовчки, бо ні з ким було поділитися, лишилися позаду. Вона нарешті вільна! І не знайде її тут ні люта хазяйка, що нахвалялася продати Мальву на кафському базарі, ані підступний Мурах-баба.