Марево
Шрифт:
— Ну що ж, — сказав Олег. — Раз так, то я вимушений арештувати вас і одвезти в Келат, щоб передати фармандару, як злочинців і порушників порядку в провінції. Ви мене чуєте?
— Що ти, що ти? — зашепотів йому на вухо Хедаят. — Хіба ми справимося з такими шайтанами? Для чого вони нам? В горах надто важкий шлях, щоб тягатися ще з цими розбійниками. Ми заберемо їхніх коней і їхню зброю, а вони нехай бредуть до перевалу пішки.
— Зараз я з ними ще поговорю, — відмахнувся від нього Трубачов і ще раз спробував вплинути на «правовірних» погрозами й обіцянками. Але він так нічого й не добився. Дервіш
— Ну й чорт з вами! — не витримав Олег. — Залишайтеся тут, якщо вам так подобається. Ходімо, Хедаят!
Вони вийшли з халупи й стали на порозі здивовані. Біля коней вже поралася Сетард. Вона поприв'ючувала до кінських сідел все, що було на ослах.
— Сетард, що ти робиш? — гукнув їй Хедаят.
— А хіба ми не заберемо цих коней? — питанням відповіла вона.
— Так… Але цього ахалтекинця… Що ми з ним будемо робити? Він же нічого не їсть без опію…
— В хурджині є опій, — спокійно відмовила Сетард, — я вже подивилася. Нам вистачить надовго.
Цю Сетард просто не можна було впізнати після того вечора, коли вона приходила до Олега виконувати ганебний наказ місіонера.
— Візьмемо огиря? — запитав Хедаят Олега.
— Як хочеш, — здвигнув той плечима. — Мені від цього радості мало все одно. От якби оті негідники сказали, де зараз професор і Елла — це було б дорожче за все на світі. Але, бач… Не будеш же їх виводити розстрілювати над цією прірвою… Ми не звірі… Ну, поїхали?
— Поїхали, — сказав Хедаят і пішов до коней.
Через хвилину вони вже прямували стежкою, що вела до перевалу. Першим їхав Хедаят, далі Сетард, за ними Олег на золотозубому ахалтекинці, а позаду пленталися осли, яким не хотілося залишатися без хазяїв.
Чи ж думав начальник радянської прикордонної застави капітан Чемерисов, що Олег Трубачов буде колись їхати на цьому золотозубому огирові. Мабуть, що ні.
ТАК ОТ ЗВІДКИ ЦЕ МАРЕВО!
Того місця, де раніше стояла машина Кайнарова, Олег не впізнав в темряві.
З десяток вогнищ палахкотіло в чорній пітьмі біля підніжжя високих скель, високі язики полум'я підстрибували вгору і виривали з темряви незграбні постаті людей, поодиноких верблюдів. Але звідки тут стільки людей, звідки могли взятися верблюди?
Не наважуючись їхати прямо на вогонь, Трубачов наказав Сетард лишитися з кіньми, а сам разом з Хедаятом поповз ближче до табору. Вони наблизилися на таку відстань, з якої вже добре було чути людські голоси, і Олегові навіть здалося, що він розрізняє серед них голос Кайнарова. Олег зробив знак Хедаяту, і вони поповзли ще ближче. Дійсно, Трубачов не помилився. Біля одного з вогнищ сидів Кайнаров і розповідав щось дуже веселе, мішаючи туркменські й персидські слова, допомагаючи собі руками. Навпроти нього, склавши ноги калачиком, примостився біля самого вогню тонкошиїй Зрбі і реготав разом з усіма іншими, слухаючи побрехеньки шофера про хитрого чоловіка, який обдурив муллу і багатого бая.
— Кайнаров! — тихо покликав Олег.
Кайнаров озирнувся, намагаючись зрозуміти, звідки почувся цей голос. Радість, що відбилася на обличчі шофера, остаточно переконала Олега, що ніяка небезпека
— Олег! Дорогий товариш Трубачов! — побачивши його, закричав Кайнаров і кинувся в обійми до свого товариша.
— Ну, розповідай, що тут у вас, — сказав Олег, коли були приведені коні й осли і він з Сетард і Хедаятом сіли біля вогнища, де їм дали місце.
— Я можу тобі пояснити, чому зламалася полувісь в машині, — засміявся Кайнаров. — Виявляється, колесо потрапило в отвір оглядальпого колодязя якогось кяриза, що йде звідси в пустиню.
— Мене це зараз не цікавить, — зітхнув Олег, — тим більше, що машині все одно нічим не зарадиш. Що з Григорієм Микитовичем і Еллою? Нічого не чути?
— Про це хай тобі розповість Зрбі.
— Мені соромно говорити, — червоніючи, промовив Зрбі. — Ми показали себе поганими мужчинами в той пам'ятний день, коли кинули тебе одного в пісках…
— Ну, не треба про це згадувати, — спинив його Олег.
— Ми поводились, як найгірші боягузи і безчесні люди, — гірко прошепотів Зрбі.
— Я ж тобі сказав уже, мій молодий друже, щоб ти не повертався до цього, — зауважив Трубачов. — Розкажи краще, що ти робив ці дні, як себе почував?
— Нам було соромно того вчинку, і ми з товаришем поклялися зробити все, щоб знайти тебе і твоїх товаришів, щоб дізнатися про причину цього проклятого марева, яке виганяє з оазису і з зелених передгір'їв останніх жителів. Тоді ж, після того, як марево зникло, ми вернулися в піски, на те місце, де покинули тебе, але знайшли тільки вбитого коня-сура, що приніс всім нам таке нещастя.
— Ну, тепер вже, по-моєму, ясно, що нещастя приніс зовсім не сірий кінь, — засміявся Трубачов.
— Так, — згодився Зрбі. — Якщо цей бідний кінь і приніс кому-небудь нещастя, то тільки собі, бо він лежить під барханом мертвий, а від його трупа йшли сліди, схожі на сліди вашої машини.
— Я цю машину вже бачив, — сказав Олег. — Продовжуй, будь ласка, далі.
— Що було нам робити? Ми їздили в Пай-аб до бахшдара, ще раз зверталися до нього за допомогою, але він обізвав нас божевільними і не захотів навіть слухати ні про міраж, ні про російських лікарів. Тоді ми повернулися до Кайнарова, порадилися з ним і попрямували в гори збирати відважних людей, щоб одним ударом покінчити з тим нещастям, яке впало на голови бідаків у пустині і яке втягло в своє згубне коло і тебе з твоїми друзями. Ми довго їздили по селищах, поки з нами не пішли ці люди, яких ти бачиш тут біля вогнищ. Ми дістали найвитриваліших скакунів і найшвидших верхових верблюдів. І от сьогодні не встигли ми прибути сюди, як появився ти. Це добрий знак, і ми раді вітати тебе живого й здорового.
— Дякую, дорогі друзі, — розчулено промовив Олег. — Найбільшою втіхою для мене є думка про те, що я не лишився самотнім в цій чужій країні, що мені допомагали й будуть допомагати великодушні й відважні сини цієї землі. Я прошу тебе, Зрбі, познайомити мене з усіма товаришами, які згодилися піти на таку небезпечну справу.
Вони пішли од одного вогнища до другого, і скрізь Олега зустрічали дружні посмішки, скрізь прояснювалися обличчя при появі русявого радянського юнака, і той або інший з людей після знайомства тикав пальцем в груди Трубачова й говорив: