Меч Арея

Білик Іван Іванович

За Єутихієм возсідав величний Ждан, по ньому йшла решта князів та веліїх боляр, і що далі, то їхні достойності меншали. По ліву руч од Великого князя мостилися менш значні люди. Серед них Богдан помітив ніби зібгану поставу Морятина. Між нарочитий, зустрічаючись із Богдановим поглядом, опускав очі, й се Богдана страшно дивувало.

Великий князь підняв повну чару, велику й важку, мідну, зокола ковану сріблом і золотом, і надпив. Потому подав її Богданові. В світлиці запала мертва тиша, та Рогволод не проголосив жодної

здоровниці. Всі заперезирались, подивовані й розгублені, та з сіней полинула пісня. Співали діви, як і вдень, славили князя на білому коні, й Богданові трохи попустило.

Кравчий з-поза спини долив надпиту Великим князем чару, Богдан підняв її й вихилив до дна. Хай би там що, але слід триматися звичаю, лишеного дідами й прадідами.

Чара пішла далі, й Богдан подумав: «Добре, хоч після сього слинявого кабана Єутихія не довелося пити».

Пили всі до Рогволода, й він коротко кивав головою, пили з одного кубка, додержуючи всталеного ладу. Потому кравчий переніс чашу по ліву руч од Великого князя, й почалося частування другої половини столу. Тим часом дівчата в сінях співали славу, аж поки чара обійшла ввесь довгий стіл.

Почалися розмови, згогом знявся гамір, кожен їв і пив, не добираючи вже ні чину, ні ладу, перекрикуючи один одного й гримлячи по столі череп'яними чашами-полумисками. Велій болярин Ждан, відтиснувши Єутихія, сказав Богданові гучним басом:

— Помстивсь єси, княже, за честь роденського князя Вогняна. Хвала тобі. П'ю до тебе!

Й підніс угору глечницю меду. В хаті запала тиша, бо Жданів басило мов поперерубував усі голоси. Й у тиші Великий князь Рогволод прорипів:

— Шкода князя Вогняна. Земля йому пухом. Я-м любив його, як свого сина.

Богдан знову зустрівся поглядом із Морятином, і нарочитий між довше дивився на нього.

— Де Харя? — спитав свого кравчого Рогволод.

— На тій половині, — показав рукою в бік сіней кравчий.

Гості заворушилися, всі поспішили налити собі меду, й почулися голоси:

— Харю, Харю давай!

— Харю Мурина!

Кравчий привів того отрока, з яким сьогодні вдень розмовляв на ґанку Богдан. Вид у того був у сажі, в руках була козяча гайда з двома дудками. Його всадовили біля Морятина, хлопець надув шкіряний міх і подивився на Великого князя.

— Гуди, — сказав той.

— Якої?

— Гуди якоїсь там...

Харя Мурин поклав пищаль у зуби. Сопіль зронила кілька дрібних колінець, і хату виповнила плавна й тягуча мелодія. Надутий міх гайдар тримав під пахвою й поволі витискував з нього повітря. Коли міх западався, він надував його знову. Нарешті, не припиняючи гудіння, він заспівав:

Гей, хто в дорозі, та гей, хто в дорозі

Лиха-бідоньки та й не зазнав...

Гайда спорожнювалась, він приклався до сопілі вустами, граючи, додув і заспівав далі:

Той не відаєНі вітрів-стрибожичів,Ні трави, ні степу,Ні солонь-сльозиціАні доброго добра,Гей, гей та й ге-ей!..

Кінчивши пісню, Харя почав іншу, в нього був дзвінкий і соковитий голос, і Богданові не вірилося, що се той самий остюкуватий отрок, який дрочився сьогодні з ним на ґанку. Київський князь устав. Йому закортіло підійти ближче до ясноголосого хлопця, та Рогволод перепинив його:

— Сиди, княже. Зараз Харя повідає нам казочку.

Харя зібгав білий міх волохатої гайди, витер піт з чола.

— Яку?

— Та якусь там...

— Казки! — заволали звідусюди. — Казки!

— Не відаю якої, — проказав Харя. — Всі вже-м переказав.

— Що видиш, про те й мов! — підказав йому хтось.

Харя обвів присутніх стомленим поглядом — було видно, що його дратують осі люди.

— Виджу піяні пики! — процідив він крізь зуби й чомусь подивився на Великого князя, тоді ще довше — на Богдана. В Богданові прокинулась образа від сьогоднішньої розмови на ґанку.

— То, може, тямиш на голові ходити? — з жовчю сказав він.

Харя зневажливо посміхнувся.

— Тямлю й на голові, княже.

— На голові! — загукали гості. — На голові! Богдан відвернувсь од нього, та Харя Мурин казав тепер тільки до київського князя:

— Ліпше-таки повідаю казочку.

— Сиди! — гримнув на нього Рогволод. — Хай Богдан, онука мій, повідає нам, як повоював недруга нашого яського кана.

— Кан утік, — буркнув Гатило. — З-під копит мені втік.

— А ти про тих, що не втекли. А чи-с мислив, що від тебе вже ніхто й бігти невольний?

Голос Рогволода був неприємний, і сам він мов настовбурчився — й вусами, й бровами, й навіть оселедець, знак княжого достоїнства, заворушився на лисому тім'ї.

— Можі мої все повідали сьогодні, — стримуючись, мовив Богдан і подумав: як вернеться додому, в Київ город, має стяти собі довге волосся й лишити саму кіску, бо й досі ходе, наче якийсь княжий між чи болярин. По обидва боки сиділи кучматі, й лише Рогволод та ще троє носили на голеному лобі князівську довгу косу, заправлену поза вуха.

— Речеш «мої можі», а хіба всі вони твої? — обізвався неголосно, але так, щоб його чули, Рогволод. — А моїх скільки були з тобою?

Богдан зрозумів, куди хилить старий, і похмуро відповів:

— Дам тобі тільки морзу Тохтока.

Великий князь ворухнув поруділими на кінцях вусами, й вид йому наллявся кров'ю.

— Морзу Тохтока?

— Робів забирай — хоч увесь полон. Мені до того байдуже.

— Мені — робів, а собі морзаків? Ха-ха!

Сміх його був неприродним, у ньому забриніла погроза. Се відчули всі, бо дослухалися розмови між дідом і онукою.