Меч Арея
Шрифт:
— А сестра? — знову спитав старший брат. Середульший нетерпляче махнув рукою:
— Знайде собі ліпшого!
— Кого?
Брати злякано повернули голови до дверей. У порозі стояла, горнучись у біле вовняне корзно, Гримільда.
— Така зима впала — такої, речуть, у сих краях давно не бачено. Кого знайду я собі?
— Нікого, — буркнув король і сердито блимнув на сестру. — Що маєш ректи?
— Щось мовили-сте про мене.
— А то забороняється? — нахабно вишкірився брат короля.
— Й про Сікурда сте мовили. Я відаю, я все-м чула.
— Що-с чула?
Сестра дивилася то на одного брата, то на другого й горнулась у своє корзно.
— У вас очі лихі, братове, — сказала
— Пощо-с дратувала королеву? Гримільда витримала його погляд і гордовито піднесла чоло.
— Нехай не пишається вельми. Вона є королева, я ж єсмь сестра королю. Й не підлого роду, а таки ж княжого, як і вона сама. Мушу наввипинки стояти перед нею?
— Перед королевою встати не хочеш, а свого брата змішала єси з...
Гернот ужив досить негарне слово, але Гримільду воно не вразило ніскілечки. Вона спитала, раптом дрібно засіпавшись:
— Що сте намислили? Що, що!?
В літо 444-е
Ходили біло-горватські, галицькі, червенські та инчі руські князі за Дунай і воротилися з полоном великим, і многі русичі лишилися там орати землю, й осіли аж коло гір Гемських, і нічого не могли вдіяти їм греки, бо їхні роби й челядники не противилися руським ратникам, а єднались із ними противу своїх стратигів та епархів.
В літо 445-е
Велій страх був у Константинополі, й оружив імператор городян, щоб могли боронити цар-город, коли прийдуть руси-гуни, й зоружилися многі циркові бігуни, й колясники, й метальники сулиць і розділилися навпіл — прасини тягли руку за Хрисафія-євнуха й усіх єюпетських товстосумів; венети ж були супротиву їм і хотіли зверхності Константинополя та стольних вельможів.
І ратилися межи собою прасини й венети, й кров річками бігла, й многі діти полишалися сиротами, а жони вдовицями в сих межисобних прях.
В літо 446-е
Сів на столі патріаршому царгородському Флавіан, і був ворог і супротивник імператорові Теодосієві Другому та чільникові євнухів придворних Хрисафієві, та всіх олександрійців єюпетських. І мислив Хрисафій-євнух бодай многе золото й срібло взяти з Флавія, та новий патріарх прислав йому в дар просту хлібину, мовляв, то є тіло боже.
І став Хрисафій усемогутній ворогом йому явним, оскаженівши по такому дарункові, й повів рать невидиму супротиву патріархові Флавіану. Й мав Хрисафій друга щирого — Діоскора, який заступив померлого єпископа олександрійського Кирила. Й було їх троє — Хрисафій, Діоскор та імператор Теодосій Другий, а всемогутня сестра Теодосієва Пульхерія тягла руку за патріархом, бо Хрисафій висотував з константинопольських вельможів і простих городян усі гроші, щоб платити дань київському Великому князеві Аттілі.
В літо 447-е
Сього найменше сподівались при дворі костянтинопольського імператора. Гунський цар Аттіла воював десь далеко на півночі, біля Холодного моря. Воював, і візантійські послухи й вивідники пильно стежили за його кожним кроком. А тут раптом опинився на Істрі, прийшов сюди з незчисленною раттю й незліченними ладдями, перед сим ущент потрощивши грецькі тагми коло Херсонеса [12] Сарматського. За три сідмиці він одбив у Східної Римської імперії величезну область Сірмію, взяв приступом Нішаву, могутню Сердику й усі городи між Істром та Гемськими горами. Всю Фракію з Мізією разом.
[12]
Херсонес, або Корсунь, був коло теперішнього Севастополя, влежав до Візантії.
При дворі басилевса знявсь переполох. Основні тагми були зайняті війною в Азії й Африці, й богоспасенний город царів Константинополь лишався геть беззахисним перед всемогутніми гунами. Було навіть дивно, що Аттіла став і не йде через перевали Гем-гори, яка відділяє Полу-нічну Фракію од Полудневої. Недобиті залоги городів причаїлися за Гемом і чекали своєї долі.
Але гунський цар не давав наказу йти до столиці столиць.
Так, імператор Теодосій і всі ромеї добре знали причину сієї навали. Її слід було сподіватися. Виснажена безконечними війнами державна скарбниця була геть порожня. В ній марно було шукати не тільки тих 2100 літрів золота, які Візантія тепер щороку платила гунам, а й третини сього.
І все-таки Хрисафій та Теодосій не сподівались Аттіли саме зараз, у сей перший весняний місяць, і не могли стримати паніки, що ґвалтовно зчинилась у стольному городі. Якихось п'ять день ходу — й ненависні гуни будуть коло мурів Константинополя.
А Гатило безліч разів питав себе, чи знають у дворі басилевса, що він, варварський цар, колись бував там, ратився з ворогами Східного Риму? Й щоразу махав рукою: хіба се має якесь значення? Головне для нього — що він знає не тільки, як воюють греки, а й чим дихають, бо дев'ять років служби в їхніх «варварських» тагмах — то таки дев'ять років, і хоч він тоді був ще зовсім молодий, зовсім юний, але ті. часи не могли проминути марно.
Богдан Гатило сидів у просторому наметі з цупкого червоною полотна й дивився поперед себе в продухвину. Внизу каламутився Дунай. Десь там за наметом гомонів багатотисячний люд. З Гатилом прийшла сюди незчисленна-таки рать, як кажуть греки, вся «велика Скіфія». Сей рівномірний гомін заколисував Гатила, й він намагався боротись із сном. Далася взнаки вчорашня важка ніч. Та й позавчорашня була не легшою. Протягом п'яти днів Веіикий князь подолав відстань од Гемських гір до Дунаю, ще й переправився на сей бік. Якби тут нагодився Борислав, спитав би Великого князя, чому вирішив чекати грецьких послів не там, на межі звойованої Полунічної Фракії, а тут, на лівому березі Дунаю.
Авжеж, усе правобережжя від Паннонії до Руського моря иачежить йому, Гатилові, належить разом із усіма селами, й городами, й вежами, зі всім живим і мертвим. Борислав запальний, не все часом розуміє. Нехай-но пихаті греки, їдучи сюди, побачать, що скоїлося з їхніми неприступними городами, а він сидітиме тут, посеред земель, які подолала руська сила й руський розум. І розум теж, бо самою сулицею могутніх грецьких городів не візьмеш.
Гатило чекав імператорських послів ще вчора, тому й квапився так на сей берег Дунаю. Відколи пішли гінці до царя-городу Константинополя, минуло вже рівно п'ятнадцять день. За п'ять гінці мали дістатися від Гему до грецької стольниці, двічі по стільки треба, щоб здолати шлях від Константинополя сюди. Вчора ввечері Гатило послав десятку молодих можів назустріч, аби перелякані греки недовго тинялись, його шукаючи. Але сонце вже хилилося на вечір, а слів не було.