Меч Арея
Шрифт:
— Візьми, цісарю гунський, дань з Рима, скільки хоті маєш, а город пожалій. У городі тому суть многі хороми давні, й многа мудрість зібрана книжна в хоромах, і многі пам'яті безцінні з давніх-давен, од Цесаря Юлія й давніші... Не зорюй з землею священний город сей, бо мати-ймеш гріх великий на душу... Змилосердься, Бичу Божий Аттіло, й господь бог наш Христос воздасть тобі.
— Я не маю хреста в пазусі! — відповів Гатило.
Папа Леон і далі молив грізного царя:
— Сі дарунки — то є лише привітниця від імператора й патриціїв Рима. О Аттіло, зміни гнів свій на любов, зм'якши серце своє до римлян,
Гатило, вдаючи, ніби вагається, спитав знову болярина турицького:
— Що повідаєш на се, Войславе?
Турицький богатир у білому вбранні випнувся вперед. Його вельми втішала князева увага.
— Покажи, Великий княже, мечем своїм, у якому боці світу стоїть той город Рим, — і ми візьмемо його сулицею харалужною!
— А що ректи-ймуть лугарі-косаки? — спитав Богдан.
Уперед виступив його старший син і, спираючись на довгий меч, пробасив:
— Кивни, отче-княже, й косацька Волинь піде по тобі!
— А ти, хане кутругурський Круме?
Вождь булгарського племені кутругурів, скинувши волохатий клобук, блиснув проти сонця голеним тім'ям і гупнув клобуком об землю, що виказувало найбільшу рішучість:
— Великий Тангра, небесний отець наш возвеличить тебе, руський Ювігі-хане, якщо ти дозволиш нам пощербити шаблі свої об шоломи римські. Й кутругури, й оно-гундури, й усі племена булгарські не діждуться того дня, коли ти вкажеш їм путь на Рим!
Гатило тихо проказав Левові:
— Й се єси чув. І почуєш від кожного князя, й од кожного можа старого й дітського. Погляньї — Він широким рухом обвів рівне поле Ломбардії, мов грибами, всіяне чорними, й білими, й жовтими, й синіми полотками, оповите димом тисяч вогнів, витолочене людьми й кіньми. — Видиш осю рать?
Папа мовчки вклонився.
— Тепер поглянь отуди!
Гатило вказав рукою на полудень. Лев і собі подивився в той бік і здивовано звів брови.
— Що видиш там, соле?
— Нічого не виджу, цісарю.
— Я такоже, — погодився Гатило. — Виджу тільки путь рівну, що веде прямо до Рима. Й ніхто не спинить мене, бо римські легіони зосталися там, у Галлії Полунічній, і сюди вже не прийдуть. Рим лежить у ногах моїх, і я маю ключ од його воріт. Ось він є! — Гатило помахав своїм довгим і важким мечем. — Якщо літ тому сорок і їдне готи суть здобували вже Рим ваш, то я здобуду його й поготів, бо я-м господар готам, а вони роби мої. Так і перекажи імператорові.
Гатило глянув на геть розгубленого Лева Першого. Папа не здобувся й на слові, щоб відповісти бодай що-небудь, лише дивився на нього страдницькими очима. Тоді Богдан устав, і погляд його зустрівся з поглядом Юсти-Грати Гонорії. Повіки в неї майже не блимали, вуста напіврозтулились, наче вона збиралася щось повідати Гатилові, та раптом забула, що саме. Гатило встав і рішучим кроком подався до своєї полотки, слідуваний усіма князями та вельможами. Годой уже в полотці спитав:
— Що діяти з ними, княже? Прогнати, чи хай сидять?
— А нічого, — відповів Гатило. — Сподобають у стані моєму — хай сидять, а ні — дорога їм проста.
Годой пішов до папи римського, який і досі стояв, не знавши, куди йти й що діяти.
Войслав питався Гатила про інше:
— Не повідав єси, що чинити з отимо, — він кивну крізь стіну полотки, мавши на оці римські дарунки. Гатило сказав:
— Хай забирають yсn'ять.
— Що?!
— Те, що-с чув.
Повернення імператорових дарунків зовсім осмутило папу Лева Першого. Се могло означати тільки те, що воно й означало, й сол Валентинівна втратив рештки надії. Аттіла вирішив добити Рим, і тут уже ніяка сила неспроможна була спинити грізного цісаря гунів, проти якого навіть Александр Македонський видавався зеленим отроком.
Гатило знав, що зараз діється в душах латинських, і не робив жодної спроби, щоб не те що втішити, а бодай якимись лукавими словесами розважити їх. І його не дуже здивувало, коли Войслав з'явився в його полотці з новиною:
— Придибав той Лев...
— Для чого?
— Не рече...
Гатило подумав, але врешті вирішив прийняти римського сла.
— До... Вишати, — мовив князь і, востаннє глянувши на сина Юрка, який тихо сопів носом, подався в той бік, де стояв намет загиблого побратима.
Намет був багато кращий за його власний: з гарного товстого сукна, біленого сіркою, обтягнений знадвору блакитним шовком. Долівку встреляв чудовий мараканд-ський килим, який увібрав у себе всі барви райдуги. З одного боку стояло м'яке вузеньке ложе, вкрите золотавою паволокою, навпроти ще одне — цупке, для сидіння, зі срібнотканої коприни [32] . Навпроти входу здіймалося на бронзовому тринозі невелике писалище, де ябедники за життя Вишати складали ябеди в усі кінці Руської імперії та цілого світу.
[32]
Шовку.
Гатило сів на твердому сіднику, й у сей час увійшов папа. Леон Перший був уже без тіари й золотих різ, і се підкреслювало самочинність його відвідин. Великий князь київський недбало вказав йому на ліжко під протилежною стіною шатра, й глава християнської церкви, спершу глибоко вклонившись, несміливо сів. Тепер між ними був тільки гладенько виструганий стовпець, приздоблений бронзовими та срібними квітами, й на кілочку того стовпа, що зсередини підтримував шатро, висіла ратна справа старого конюшого. Богдан Гатило подивився на сумний вид папи римського й приготувавсь вислухувати довгі й докучливі моління.
— Хайре! — сказав Гатило зумисно грецькою мовою, бо Лев прийшов без тлумача, викликати ж Костана просто не хотілося. — Калімера [33] .
— Хайре, кіріє базилеє [34] ... — відповів здивовано папа, й се означало, що він теж знає грецьку. — Ти мовиш по-еллінському? Зодкуду?
— Давня пригода є то, — відповів з неохотою Гатило, бо коли розмова переходить на таку колію, має затягтися до півночі. Він же почував себе не дуже добре, й хотілося побути самому.
[33]
Калімера — Ласкаво прошу!
[34]
Радій, пане імператоре.